В кам’яній домовині панував густий напівморок, тільки блідий відблиск в високого вікна та з щілини під дверима давав знати — день за стіною чи ніч. Звуки зовнішнього світу теж не доходили сюди, але зате серед мертвої тиші виразно чути було найменший шерех і писк мишей. Спершу вони злякалися були нового гостя й боязко виглядали з нірок, а тепер позвикали, вільно бігають, перескакують йому через ноги або сідають перед ним на задні лапки, а передніми миють свої рильця. Кармелюк ділиться з своїми співмешканцями крихтами хліба й любується їхньою метушливою біганиною. Сміливість деяких доходить ДО ТОГО, ЩО ВОІШ вилазять йому на руки, на спину, на плечі й навіть на шию. Якщо набриднуть, отаман трусне плечима й вони миттю поховаються в нори. У всякому разі, Кармелюкові приємніше слухати мишачий писк, аніж одноманітні глухі кроки вартового, що схожі на той стук, коли забивають цвяхи у віко домовини.
І думає Кармелюк у безкінечні ночі свої безкінечні думи, і сліпа нудьга вчепірюється кігтями в його серце... І один тільки світлий промінь осяює вир останніх спогадів. Той промінь — лагідне личенько Олесі й погляд, сповнений безмежної любові й віри в справедливість його діла. Той погляд поринає йому в душу, гріє змучене серце, відгонить нудьгу й будить пекуче бажання вирватися з цієї домовини на волю, для нового життя, для недосяжного щастя!
І Кармелюк болісно жде хоч якоїсь вісточки з волі... Та ніхто не обзивається... "Ті ж, що зі мною втекли,— гадає він,— напевне, загинули... Не втекти їм від кінних... А Андрій і Уляна? А інші? Чи зумів Дмитро оборонити табір... чи хоч перевести його без втрат у безпечне місце? Хоч би вісточка, хоч би відгук який звідки!"
Та дні минали, як ночі, одноманітні, тужливі, а ночі тяг-лися, як дні... Душа боліла, кістки нили./.
Одного разу Кармелюк почув якийсь незвичний гомін у далекому коридорі; прислухався — і впізнав голос Розалії, а поїім по словах, які вона викрикнула, догадався, що вона з’явилася сюди з певною метою й подає звістку, що надія на врятування не втрачена. Поява дружнього голосу серед цього холодного мороку імли схвилювала була спершу отамана радістю, та голосне нагадування про бурдей викликало в нього гидливість, навіть можливість урятуватися такою ціною видалась йому осоружною... Все це недавнє минуле постало перед ним смердючим отруйним туманом, що нівечить життя, а не підіймає здорової й бадьорої енергії... "Ні! Все геть, все мимо,— аби тільки вона заглянула своїми чистими очима в мою похмуру душу!"
Та ночі знову потяглися чорною стрічкою... Очевидно, пані нічого не могла вдіяти, а може, й приїжджала, щоб поглумитися з нього. Через кілька днів Кармелюк про неї й забув, та, здається, в нього взагалі мозок почав туманитися... сили танули...
Одного разу повз Кармелюкові двері повели когось у сусідню башту. Він принаймні почув окрик вартового: "Чого нахиляєшся, ідоле?" — і відповідь: "Залізо поправив... З Лі-тина в’їлося". І знову окрик: "Ну, далі!"
Кармелюк здригнувся: той голос видався йому знайомим... і Літин... отже, земляк, а може, й з рідної зграї... Але хто, хто? Одібрало пам’ять... Він почав прислухатися; далеко дзвякнули двері, клацнув замок, почулися кроки того, хто повертався, і знову все замовкло... Тільки п’ятеро чи шестеро мишей, які спокійно гралися коло його ніг, нараз заметушилися й кинулися до шпарини, кинулися й зчинили між собою шамотню чи дряпучку; з писком вони заходилися відстоювати одне в одного якусь здобич... Кармелюка це потішило, й він почав спостерігати, хто вийде переможцем, але смужечка світла була дуже вузька, а кругом лежала темрява... Тільки зрідка він міг бачити, що війна йде за шматочок хліба і що весь він, між іншим, нікому не дістанеться, а буде розкришений... І справді, незабаром миші з одвойо-ваними порціями порозбігалися, і тільки дві ще смикали щось довгеньке,— шкуринку чи ганчірочку,— та й ті незабаром зникли... Цей епізод одвернув був його думки, та вонд незабаром повернулися й закружляли в його голові роєм...
"Хто такий? Чи не Андрій? Може, Дмитро? Ні, ні, але знайомий... не раз чував... А може, випадковий сусіда, але чого він перед моїми дверима нахилився... і нагадав Лі-тин?.. Не даром же! Конвойному Літин непотрібен... Він, виходить, і нахилився того, щоб сказати: "Літин..." Недарма ж! Так, так, свій! Але від кого? Від братів чи від неї? Ні, ні, якщо свій — то від братів..." Кармелюк спершу був так зрадів цій думці, що відчув, як став зігріватися, але потім башта спантеличила його: якщо посадовили його туди — то, виходить, значний птах, отже, попався не з волі... а що Літин нагадав, то просто, щоб дати звістку, що й він попався... Найскоріше — Дмитро; через цей камінь і залізо так змінюється голос... І от після радості Кармелюк ще дужче засмутився.
Але днів через два, в такий же приблизно час, почулися знову сторонні кроки в коридорі, замок у далекій башті клацнув і до дверей Кармелюка почали наближатися, по звуках кроків, два чоловіки; знову конвойний чй сторож крикнув: "Чого шукаєш? Вперед!" — і знайомий голос знову відповів: "Та ось, дивися, ждуть..." Але другий голос перебив його криком: "Мовчати!"—і кроки віддалилися...
"Господи! — сплеснув Кармелюк руками й злякав своїх співмешканців брязкотом ланцюгів.— Та це ж Шкарбун! І недарма ж він повз мої двері ходить... От цього тільки не збагну, що скоро з башти випустили... Отже, друг... і недарма ж він сказав:— "Ждуть..." Радість збадьорила Кармелюка й навіяла на нього надію, він замріявся й не звернув спершу уваги на те, що миші, коли відійшли колодники, знову кинулися до дверей і зчинили коло шпарини писк і метушню... Але тепер ця обставина змусила його задуматися: свою порцію хліба він з’їдав усю, і не в цей час, а пізніше... Якщо падають навіть крихти, то тут же. біля кільця, а не коло дверей... і миші їх негайно визбирують... Чому ж вони позавчора й сьогодні кидаються до дверей... і однімають одне в одного хліб?.. Чий хліб? Звідки він?.. Як "він попадав сюди після приходу арештанта?.. І нараз, немов осяяний блискавкою, Кармелюк скрикнув: ’
— Та тому, що його підкидав мені мій друг, тому й нахилявся... і давав знати... і підкидав недарма: в ньому, напевно, є записочка...— І Кармелюк потягся поповзом до дверей... Миші шарахнулися, і тільки одна, яку він прибив рукою, зосталася на місці з біленьким клаптиком у зубах...
Кармелюк потяг її до шпаринки. Виявилося, що то був вгорнутий у дудочку папірець. З гарячковою хапливістю Кармелюк його розгорнув; виявилося, що половина його була з’їдена, а друга дуже погризена... На недогризку залишилися тільки такі слова: "виконай...", "ліб...", "дуть" і "тоді". Очевидно, у двох записках повідомлявся план, за яким він щось повинен був виконати... І він на власних очах дозволив мишам із’їсти свій порятунок!
— О прокляття! — скрикнув Кармелюк і з усієї сили вдарився чолом об стіну...
Рано-вранці біля Кам’янецького узвозу на міст стояла, закрившись хусткою, якась жінка. Вона привертала до себе увагу тим, що стояла тоді, коли все живе і з дворів, і з мосту метушливо поспішало до міста на торговий майдан. Хустка, спущена на очі, зовсім закривала обличчя незнайомої; але тонкий стан і гнучка постать свідчили про її молодість та красу. Одяг скоріше виявляв у ній заможну міщанку, аніж пані. Сніжок порошив і білою хвилястою пеленою застеляв далечінь.
Жінка, чи скоріше дівчина, з таким напруженням придивлялася до провалля, що й не помічала, як її штовхали перехода й покрикували їй: "Набік!.." Її навіть вилаяла якась циганка з костуром, уся закутана хусткою, коли вона, задивившись, мало не збила її з ніг. Циганка поправила хустку, обвинула нею ще дужче голову й обличчя і, крикнувши щось тарабарською мовою високому циганові, зашкутильгала й зникла в натовпі... Дівчина так була поглинута своїм чеканням, що не звернула й уваги на лайку, а тільки, помітивши щось удалині, прожогом, побігла до мосту, а звідти спустилася слизькими сходами вниз до самого Смотрича й спинилася коло арки. Через кілька хвилин до неї підійшов засипаний снігом знайомий нам прочанин.
— Ну що? — спитала вона, нервово, з тривогою.
— Нічого,— відповів прочанин,— сиріч нічого нового. Арештант, з яким я веду діло, свій брат... вірний. Передавав, що двічі підкидав батькові в хлібі умову, та ніякої відповіді від нього немає... А що батькова нога, каже, поправилася...
— Боже мій! — сплеснула руками дівчина.—Все не щастить... а час іде... Мабуть, така моя гірка доля!
— Не журися, панно Олесю (то була справді вона)! Шкарбун спробує ще не один спосіб... Може, там темно... кульки закочувались... він ще спробує... грошей я йому дав.
— Ох, як я вся змучилася! — заломила вона руки.— Та ще й панотець тягне мене додому... Що робити? Я й так продержала його тут аж два тижні... Твій батько виконує треби в Дераяші; не гаразд обтяжувати його занадто... і приводу немає тут зостатися... та й немає в кого...
— Хоч би ще, панно, два дні...
— Не знаю, не знаю... Просто й голови не чую, наче не моя. Батечко ж і взяв мене сюди, щоб познайомити з прото-попівським сином,— все мене лагодять заміж. Ну я й удавала, що мені протопопівська сім’я люба... А коли я просила зостатися, то панотець думав, що це я заради синка, й потурав, а тепер не можна більше.
(Продовження на наступній сторінці)