Стоїть перед Петром безмовним
Семен… Вкраїни береги
Далеко десь одтуманіли…
"Дай сил мені, о краю милий!"
Але залізом ланцюги, —
Яка ганьба, і мука, й жах! —
Глузливо дзвонять на ногах…
Тюрма… Далеко ще до ранку.
Ось перервав Петро мовчанку.
"Так це така любов твоя!..
На милість не зміню я гнів!..
Мазепі тільки й вірю я,
Найкращому з моїх братів…"
Петро на ліжкові сидів,
А вищий був за Палія.
"Тобі прощенія не знать.
Готуйсь до кари, сучий сину!
Хотів навіки одірвать
Ти від Росії Україну…
Загинеш ти, як хижий звір!" —
Не давши вимовить і слова,
Петро, од люті весь багровий,
Пішов. І от його нема.
Кайдани… Туга і тюрма…
Крізь грати зір огні вишневі,
Як скорбні думи Палієві…
"Там сонце світить на ріллю,
На квіти і людей обличчя…
Я Україну так люблю,
Її простори бунтівничі,
Її тополі і зірки…
О, краю мій, моє ти небо!
Якби я довгі жив віки,
Не надивився б я на тебе!..
Я все дивився б на траву,
Що переливно вітер хилить…
Для тебе тільки я й живу,
Моя ти Україно мила!
Хоч перед смертю надивлюсь
На тебе, краю мій коханий,
Душі очима, мила Русь,
Мій Київ, сонцем осіянний!
Ти, в синь здіймаючи свій спів,
На зло ворожої стихії
Став матір'ю всіх городів
Непереможної Росії.
Хай славою синів жива
Не ображається Москва,
Чий крок в світах гримить залізно,
Щоб славить у віках вітчизну.
У дружбі, наче сталь єдина,
Живуть Росія й Україна.
Вони — це слави світла рать,
Що стереже простори милі,
І вже ніякій в світі силі
Єднання їх не розірвать.
Не раз вони в вітрах загину
Лили червонеє вино…
Тому й люблю тебе, Вкраїно,
Що ти й Росія — це одно!"
І ці думки у тьмі й тиші,
Як пісня, ллються із душі.
XVII
Палій на каторзі. Несила
Йому дивитись на сніги.
І м'ясо до кісток проїли
Йому іржаві ланцюги.
Поміж дерев виття звірине,
Сичить поземка, як змія…
А десь далеко Україна
Садами кличе Палія,
Там, де зеленою юрбою
Тополі зводяться увись,
І над Дніпровою водою
Крильми дві чайки обнялись…
В його хатині стогне лихо.
Там тільки сльози й тишина…
І у зажурі Паліїха
Сидить край синього вікна.
До бою твоє серце звичне,
Але чому ти був такий,
Петром брутально і цинічно
Утилізований, Палій?..
З релігії, неначе з водки,
Ти кату ноги цілував…
Не міг ти бути Полуботком,
Що за Вкраїну кров пролляв.
Віддав за неї серце щире,
Та не пішов на чорну гру,
Й під гострим вилиском сокири
Не покорився він Петру.
За те, що грав ти і програвся,
Бо виграв лиш Петро лихий,
А ти у монастир подався
Свої замолювать гріхи.
Чи ж замолив? Бо Україну,
Не ту Вкраїну бачив ти.
Од мрій твоїх, козачий сину,
Лишилися одні хрести.
XVIII
Мазепа дума, як на крицю
Знайти ще дужчу силу — гнів…
Щоб будувать свою столицю,
Петро все просить козаків.
Вони в болоті там втопають,
Ллючи в Неву і піт, і кров,
І на кістках їх виростають
Гранітні велетні будов…
Петру ж все мало… Ще, Мазепо!
Все ще і ще… Прокляте "ще"
Терзає серце без потреби,
І серце, як вогонь, пече…
І йдуть на північ діти півдня
Й своє офірують життя,
Ідуть під спів прощальний півня
Без вороття, без вороття…
"Ну, як йому заткнути пельку?" —
Мазепа дума. Пелька ж та
Все ширше зуби розгорта
Й ковта чуби, шлики, петельки —
І вже назад не поверта.
XIX
А небо дихає грозою
Над синім вилиском штика…
То Карл Дванадцятий до бою
Петра з фіордів заклика.
Відважний лицар опівночі
Полки хоробрі ізбирав…
Петро ж іти туди не хоче,
І швед рушає не Петра…
Та не шляхом Наполеона
Йде завойовник молодий…
Зіткнулися в грозі два трона…
Хто переможе?.. Буде бій!..
І не один. Вкраїна сниться,
Вікінгу сниться вся в садах…
Мазепа жде його, і криця —
Петро розсиплеться у прах.
Лиш треба здвоєно ударить
Його у точку, ще й одну!..
І загудуть кругом пожари,
І шведи виграють війну.
Шматочок ласий Україна.
Так дума Карл — напівдитина,
Що раз уже Петра розбив
Біля балтійських берегів.
XX
Не для бенкету, не параду,
Відкривши таємниці тьму,
Мазепа скликав на нараду
Старшину, віддану йому.
МАЗЕПА
Панове, вже прийшла година
В кривавій величі своїй.
А чи готові за Вкраїну
Ви всі іти на смертний бій?
За нашу націю нещасну,
Що лиха випила до дна.
Щоб путь її була прекрасна
І стала вільною вона?
СТАРШИНА
Готові! Ми давно готові!
Веди нас, батьку! І шаблі,
Неначе блискавки грозові,
Немов огненні жала злі,
Повітря разом розітнули
В покої гетьмана… "Веди!
Щоб нашу вольність нам вернули,
Маєтки наші і сади!"
ОДИН ІЗ ЗМОВНИКІВ
Але де візьмем збройну силу,
Щоб нас Петро не поламав,
Неначе хмиз?
ЩЕ ОДИН
Нас мало. Їх же… Я сказав…
МАЗЕПА
Цього не бійтесь. Це — нічого.
Нам Карл Дванадцятий — помога.
Звичайно, на за наші очі
Нам буде Карл допомагать.
Загарбать він Вкраїну хоче, —
І це нам треба добре знать.
Далеко Швеція. Ми потім
Її розіб'ємо ярмо.
Це не Росія, що так близько.
Та й січове хоробре військо
У нас в руках. В нас козир є.
Хай перше Карл Петра поб'є.
Й йому, ослаблому, ми будем,
Мой братове, добрі люди,
Козацьку волю диктувать.
Про це нам треба пам'ятать.
І повні ненависті й шалу,
Вони розходитися стали
В передчутті страшних негод.
Та ні словечка не сказали
На цій нараді про народ,
Немов його й не існувало.
Тож знай, жупанство малинове,
Народ останнє скаже слово!
XXI
Як Палія любила Січ,
І як його ще й зараз любить…
Коли він кине грізний клич,
Вони підставлять смерті груди
І ринуть бурею за ним
Крізь канонади лютий дим…
Він бачить бронзові обличчя
Своїх братів по боротьбі
За Україну й славу Січі…
В журбі чоло він нахиляє,
А за вікном тайга ридає,
І в тундрі голос її лине…
Ні, то ридає Україна
У горі-розпачі німім
За сином зрадженим своїм.
Як довго лине ніч зимова,
З морозу все вікно рябе…
Щоб виправдать йому себе,
Петро не дав сказать ні слова.
І в дерев'яному бараці
Снуються думи про того,
Хто застромив ножа вогонь
У вірне серце небораці
В жахній зрадливості своїй.
І гнівно думає Палій:
"Я відплачу йому, собаці!
І буде, як завжди, незмінно
Росії вірна Україна!
Одна в нас правда і могуть,
Як і одна в майбутнє путь!"
Кривив Петро вуста вишневі…
Він же не вірив Палієві…
І от, нарешті, зрозумів
(У серці невимовний гнів).
Що, як довірливу дитину,
Його Мазепа обдурив.
XXII
Вже Карл Дванадцятий кордони
В пихатій величі пройшов…
Пора, пора набить патрони,
Пролить нападників злу кров!
Там, там, до Ворскли, до ріки
Іде юнак в царя короні.
Титан із золота в броні
І йдуть прославлені, швидкі
По манію його руки
По всій, по всій та оболоні,
Блакитні Швеції полки.
Їх запорожців стріли лави
Тих, що Мазепа сивий вів…
Музика грала, крики "слава"
Й різнокольорових прапорів
На вітрі гомін… Як у сні…
І от під мурами Полтави
Полки спинилися, міцні
В своїй злютованості грізній,
На горе Матері-вітчизні.
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
За штурмом штурм… Але Полтава,
Так, як стояла, і стоїть…
Пожеж все ширшає заграва,
В диму затьмарилась блакить…
І лицарі чубаті степу
Полтавських досягти висот
Ніяк не можуть, бо Мазепу
Прокляв, як зрадника, народ
Й на нього свій обрушив гнів
За те, що шведів він привів,
Що віддає, достойний згину,
Їм на поталу Україну…
Лютує Карл і по намету
Нервово ходить без кінця…
Не можуть шведськії багнети
Зломить народного бійця,
Що встав за віру православну,
За рідну землю і церкви,
Щоб записать сторінку славну
В єднанні Києва й Москви
В скрижалі пам'яті людської,
Й проти чужинців став стіною.
Одна надія в них на Бога,
Щоб захистить своє добро…
Полтаві йде на допомогу
З полками юними Петро —
Вість принесла розвідка степу.
І хмуро дивиться Мазепа,
І довгі вуса, наче кіт,
Гризе він у безсилій люті.
Ні! Не зламать Петра могуті!
Передчуває він, і піт,
Смертельний піт, воложить скроні…
Й стоять напоготові коні.
(Продовження на наступній сторінці)