І даль двох вершників малює
На тлі багряної зорі.
Вони летять, немов лелеки,
Стомився страшно з них один.
За ними чуть глухий, далекий
І зброї, і копитів дзвін.
Все ближче він… І все сумніше
Оксана дивиться в блакить…
Під нею кінь так важко дише,
І спотикається, й хрипить.
А хан все ближче… Чути крики…
Його загін у льоті дикім
Протори рве… Сивіє мла.
Оксані серце муки тисне…
І дзвоном радісним стріла
Уже співає смерті пісню…
За нею друга… Без кінця
Вони летять жагучим роєм,
Співаючи над головою,
І все страшніше пісня ця
То підіймається, то тане
І пропадає без сліда…
Мазепа мчить і на Оксану
З журбою скоса погляда.
Співають стріл кругом рої…
Ось кінь захеканий її
Спіткнувся на обидві ноги
Й почав хилитися набік…
І повний смертної тривоги
Протяв далінь Оксани крик.
Вона лице схилила біле
Коневі в гриву, впала з ним,
Стріла в спині їй затремтіла
Кінцем роздвоєним своїм…
Нічого більше їй не треба.
Й спинив коня свого Мазепа.
"Умерти з нею!" — дума він.
То чий, то чий летить загін,
Подібний до важкої хмари?..
Чому спинилися татари
Й замовк побідний їхній сміх?
Невже злякав Мазепа їх?
Над полем вітер тужно лине
І сходить сонце. Буде бій.
То запорожців з України
Веде вусатий курінний.
За бідних сестер, матерів,
За поневолених братів,
За спалені безжально хати
Він їх веде в огонь відплати,
Старий, та з серцем молодим,
На дикий, непокірний Крим.
Все степ і степ. Без крику й мови
Мчить козаків страшна підкова
Туди, де кров не спинить біг,
Де грізно ждуть татари їх…
Вони стоять залізним ладом,
З-під брів горять їх очі злі,
І ллється сонце водоспадом
На їх оголені шаблі…
Хай не один на цій землі
Впаде, і очі під чадрою
Заплачуть теплою сльозою, —
За те вгорі, де неба муть,
Покірні гурії їх ждуть.
Їм Азраїл відчинить браму
Туди, де музика, де спів…
І витягненими шаблями
Вони стрічають козаків…
За вдар удар, і смерть, і мука
Об тіло сталь так тупо стука,
В одній юрбі свої й чужі…
Мов після довгої розлуки
Зустрілися товариші,
Веселі лицарі пригожі,
Й націлуватися не можуть…
Вже коні мчать без верхівців,
Що осідлали їх востаннє
Чужим на сльози і на жах,
І марно кличе їх іржання
Своїх соратників в боях.
В крові рубається Мазепа,
Навколо все, немов пожар…
І лицарі чубаті степу
Все дужче тиснуть на татар,
З боків обходять їх… Нікого,
Нікого випустить… "Живого
Хватайте хана! Гей, хватай!"
Горить клинків кривавий гай…
І раптом шабля курінного
З рукою впала на дорогу,
Став гаснуть зір його швидкий…
І захитались козаки…
Ослаб їх тиск… Татарську зброю
Вже не зламать сьогодні їм.
І джура вивів з кола бою
Коня з нестямним курінним.
Вже козакам не бачить Криму,
Там, за горами голубими…
І вал чубів, як в бурю сад,
Почав котитися назад,
Мов захитались далі степу…
В цю мить жахливу крик Мазепи
Нову енергію бійцям
Улив. "До мене, товариство!"
І коні буряною ристю
Помчали з кола козаків,
Що вже стискалися грозово…
Удар! Удар! І знов, і знову
Впав на Мазепу… Світ хитнувсь…
Та кінь під ним не спотикнувсь…
Його за повід хтось рукою
Й Мазепу вивів з пекла бою.
Коли ж розкрив зіниць огні, —
Це що таке? О добрі люди!
Маленький дяк з хрестом на грудях
Летів з ним поруч на коні…
Та знов наскочили татари.
Дощем посипались удари,
Було лиш чуть: тупу-тупу!..
І довго гналися татари
За козаками по степу.
Зайшло вже сонце. Зорі небо
Поволі вкрили без доріг.
Але ще довго чув Мазепа
Погоні крики в тишині…
X
Гарматні жерла з-за валів
На хвилі дивляться суворо…
То Мати-Січ… Музика й співи
Між куренів, як і учора.
В жагучім блисканні шабель,
Немов шабаш чортячий сниться,
І поміж ними дяк-п'яниця,
Немов Пилип із конопель.
ДЯК
Пий, товариство! Хто не п'є,
У того в голові макуха.
В ім'я отця й святого духа,
Панове, пий, як пити є!
Хай тонуть горе і досада,
В горілці лиш одній відрада,
Бо як зберешся в дальню путь
У пеклі випить не дадуть!
МАЗЕПА
Я за визволення своє
З тобою п'ю, великий дяче!
Ти врятував життя моє,
І я тобі за це віддячу.
Обрали писарем мене,
Щоб ваші подвиги у книги
Всі записать… Буття жахне
Мене навчило… Як вериги
Тягар судьби я ніс в журбі,
Та розтопило сонце кригу,
І з снігу квіти голубі
Щасливих днів життя в степах
На мене глянули в сльозах…
І попрощався я з журбою,
Так пий же, дяче, я з тобою!
На Січ проміння сонця скоса
Багряно глянуло… перо
Хмарок, неначе листя стоси…
А сонця золоте цебро
З зеленим обрієм злилося,
І вечір голубі покоси
Поклав на стомлений Дніпро…
Спахнули вогнища в Січі, —
Там бубни б'ють в дзвінкі долоні…
В гаю замовкнули пташки.
І наче коні на припоні,
У берег б'ються байдаки…
XI
Мазепа — писар курінний,
Юнак лукавий і хоробрий.
Його життя розширив обрій
З життям безперестанний бій,
Щоб знявсь він птахом до зірок.
Та жаль, в Січі нема жінок.
Вперед! Любов'ю я горю,
І до народу, чий він син,
Чия в бою не схибить зброя.
Я ж українець, як і він,
Дитя Комуни світової,
Я партії своєї син
І син донецького я степу,
Що розірвав потали гать,
Я серцем хочу показать
Страшну трагедію Мазепи,
І в ній
в той час страшний незгоди
Трагедію мого народу:
Мазепа не осяг висот,
Куди ведуть життя ідеї…
В години зради і негод
Його програло лихо злеє
З землі омріяних свобод,
Як богом обраний народ
Прогнав в легенді Моїсея.
Любив Вкраїну він душею
І зрадником не був для неї.
А Карл Дванадцятий?!. Це — так,
Як Вашінгтонові французи
Допомагали. Аж ніяк
Це, мій товаришу і брате,
Не можна зрадою назвати.
І хай упав він в боротьбі
На злі, скривавлені дороги…
Цар православіє собі
Взяв за союзника страшного.
Церкви Мазепа будував,
А цар із дзвонів лив гармати, —
І цим, товаришу і брате,
Хребет Мазепі поламав.
І красеня зів'яли брови
Разом із серцем у Молдові.
Він серцем біль народу чув,
Що вдаль дивився крізь багнети.
І єзуїтом він не був, —
Це тільки вигадка поета.
І кров стікала на ріллю,
Стискалось коло вужче й вужче…
О Пушкін, я тебе люблю,
Та істину люблю це дужче!
Колись казав мені Коряк:
"Петро був волею прогреса",
І розумів поет це так,
Що впав під кулею Дантеса,
Хоч Коряка він і не чув.
І не хотів це зрозуміти,
Петра вважаючи бандитом,
Що в нас кріпацтва вік завів
На радість злу багатіїв.
Коряк казав: "Що — ваш Мазепа!
Батурин бідний в нього був,
А у Петра був Пітер!.. Степом
Мазепа аж в Бендери гув,
Історії розбитий цепом".
Я думав: "Як же Вашінгтон,
Коли був Лондон у англійців,
Що збагатилися від вівців
І задавали стіту тон!
Що із Нью-Йорком Вашінгтон,
З селом нещасним міг зробити
Проти гіганта з островів!..
І все ж гіганта він розбив,
Як вітер розбивав сердитий
Громади хвиль під радий спів,
Коли ламає саду віти!
Чого ж Мазепа не розбив
І не злетів він до висот?..
Бо не пішов за ним народ
Шляхом і радості й надії.
Не зрозумів його він мрії…
Та й як він зрозуміти міг
На перехресті злих доріг,
Під ураганами негод!..
Бо помиляється й народ,
І гнеться, як від бур лозина,
Та не ламається з негод.
Прости мене, моя Вкраїно!
Тобі молюсь… Мене прости!
Мене ж бо породила ти,
Мені дала ти карі очі,
Й я бути виродком не хочу.
Ти у кривавих злих вітрах
Ішла, не маючи кордонів,
В глухих оголених степах
На люту радість царських тронів,
Не так, як Венгрія. В горах
Була її відпорна сила,
Хоч тьма і Венгрію давила,
Хоч предком був її Атілла.
Не досягли ми тих висот,
Що сяють іншим в морі слави…
Бо помиляється й народ,
Коли немає ще держави.
Неначе збите градом жито,
Були ми серед чорних піль…
Бо не могли іще робити
Централізованих зусиль,
Не панували в власній хаті,
Програвши з долею двобій,
Як росіяни в дні прокляті,
Коли їх полонив Батий.
В нас Академія була
У той далекий, дальній час,
Коли культура в нас цвіла,
І навіть німці вчились в нас.
А Мати-Січ! Ядро звитяг!
Іще Вольтер писав про неї,
Про малиновий слави стяг,
Що гордо маяв над землею,
Аж від Дунаю по Сиваш,
Щоб нам в віках не знать загину
І славив нашу Україну
(Продовження на наступній сторінці)