Згадав він Мотрину любов,
Солодку, незрадливу, чисту,
І мацає її намисто
На шиї зморщеній ізнов…
Згадав сокири блиск іскристий,
На пласі Кочубея кров
І на сорочці його білій…
Згадки туманять часу хвилі,
Та у згадках чи є потреба
Час не такий тепер наспів.
Як з Палієм, Петра Мазепа
І з Кочубеєм обдурив.
"Палій, Палій… Злі хуртовини
Тепер ти слухаєш в тайзі
Далеко десь на Україні,
Неначе пес "на ланцюзі".
А стрілянина все лунає,
Й Петра Мазепа проклинає,
Як той його. Він ще не знав:
Його в церквах Петро прокляв,
І вся Вкраїна проклинає.
Якби він знав, якби ж він знав!
КАРЛ (Мазепі)
Ти обіцяв алмазні гори,
Мій бідний спільнику, і я
Повірив, як у блиск Аврори,
Як в пісню-казку солов'я,
Що нас зустріне Україна,
Як дорогих братів своїх…
А що ми бачимо?! Звірина
Ненависть стріла нас. Батіг
Та штик допомогти не зможуть
Без ласки братньої тепла.
І все це так мене тривожить…
Да. Кепські нашії діла.
Допоможи нам, правий Боже,
Охорони од кривди й зла
В країні, де усе вороже!
МАЗЕПА
Хто знає все, той все уміє.
На Бога лиш одна надія.
Могутній він в своїх ділах
Там, де людина тільки прах,
Пушинка у його руках.
На Бога лиш одна надія.
І Карл наметом знову ходить,
А думкою далеко бродить
Там, між озер і скель стрімких,
Що з малих літ так любить їх…
КАРЛ
Я бив Петра. Він знає добре,
Та і не дуже він хоробрий,
Бо з Нарви так од нас тікав,
Що у медаль на сміх попав.
Але тепер вже інша справа.
Навчена вже його орава,
Та так навчена, що ого!
Чи я, чи він, о духи злі!
Удвох нам тісно на землі.
XXIII
И грянул бой, полтавский бой
О. Пушкін
В залізне коло круг Полтави
Упав тугий удар ядра
І стежку проробив криваву…
В жаданні смерті або слави
То підійшли полки Петра.
Як попіл той, літають гави,
Когось кляне їх чорна рать.
І трупи покотом лежать
В крові під мурами Полтави…
Але живі іще стоять,
Але серця в живих ще б'ються!..
Вони над ядрами сміються…
Живих ще треба подолать!
Зійшлись дві армії. Одна
Покрита славою у битвах.
А друга юна та міцна,
Як сталь, що кута у молитвах…
Неначе тятива туга,
Вона напружилась для вдару…
В крові ковзається нога,
І очі сліпнуть од пожару,
Що в небо посилає хмари
І тут, і там, і тут, і там
З гарматним димом наполам.
Як б'ються шведи вперто, люто!..
Та земляні міцні редути
Їх не пускають і вогнем
Січуть, січуть невідборимо,
Неначе богатир мечем!..
"Невже пролине слава мимо!" —
так думав Карл у колі тих,
що з ним пройшли важкі дороги
для смерті чи для перемоги.
Гримить загрозливе "ура",
То наплива, по відпливає…
І смерть круг Карла і Петра
На крилах огнених літає.
Ось підморгнула! "Ну, пора!"
Скривила те, що звалось губи…
Й лишив круг Карла купу трупів
Удар розпечений ядра…
Й од його страшного жала
Земля неначе застогнала,
А з нею й Карл, що тінню впав,
Де, на поживу тліну й гав,
Його соратники лежали…
Але недовго він лежав, —
Його фатерські дужі руки
Під невгамовні бою звуки
Зняли під неба димні брами,
Як стяг кривавий над полками…
Й ті, що хитнулися назад,
Коли побачили героя,
Знов уперед пішли грозою
В страшний ударів громопад,
Щоб перемогу взяти з бою…
Бо він живий, їх вождь і брат,
Як символ радості й весни,
Кумир уславлений народу.
Готові всі іти вони
За нього і в огонь, і в воду…
Вони ідуть. Хай смерть лиха
Відступить від сміливців в ночі!..
Бо сяють їм героя очі,
Бо Карл рукою їм маха…
Й ще дужче бій кругом клекоче…
То гнуться російські полки,
То шведські — синьою стіною,
Як моря вал перед скалою,
Б'ючись об гострені штики…
Все вище й вище бою гами…
Готов і швед, і рос на все…
Чий кінь летить перед полками,
Кого він злякано несе?
І як він ніг не покалічить,
І ребер як не полама!
На ньому велетень північний
Летить, як світло і як тьма,
Коли світанок пестить рожі…
І кінь копита підійма
І трощить голови ворожі…
Смерть замахнулась!.. Та дарма!..
Петру ще жить і йти землею.
Бо він для армії своєї,
Неначе молодість сама,
Хоч кров людську він лив, як воду,
За славу Росії в борні…
Летить, як буря, на коні
Любов російського народу
Крізь канонади сивий дим…
Шепоче він святу молитву.
І армія іде на битву,
В однім пориві злита з ним…
Неначе море підпира
Його і з ним все вище лине…
А збоку Карла і Петра
Вкраїнці б'ються до загину.
Який це жах! Який це жах!
Так розмінять могуть орлину!
І наче стогне на ножах
Роздерте серце України…
Над ними круки, круки, круки
Між ними зрад повзе змія,
Там, де хрестилися шаблюки
І Гордієнка й Палія.
Палій!.. Важка рука Петрова,
Що мов не пам'ятає зла,
З Семена збила злі закови
І до Полтави привела
В цей ранок грізний і грозовий…
Розбіглись коні вороні,
Шаблі розскочилися гострі…
До січових бійців, як постріл,
Палій підскочив на коні.
ПАЛІЙ
Січовики! За кого люто
Ви кров братерськую ллєте?..
Як сміли Бога ви забути,
Кому народ продаєте?!
Ви ж не перевертні, а люди!
Сини мої! Чи ви зі мною?
СІЧОВИКИ
З тобою, батьку, ми з тобою!
Змії ми голову зсічем!
Загуркотіло "Слава! Слава…" —
І козаки за Палієм
На шведів ринули, як лава.
Неначе меч титана, дзенькнув
Об штик ворожий у борні.
І марно кликав Гордієнко
Свої незборні курені…
Його не слухали. І мимо
Вони летіли, наче сни…
І шведа так невідборимо
По флангу вдарили вони
В рішучу мить! З життям прощання
Тут не один узнав боєць…
Хитнулись терези востаннє
І зупинилися.. Кінець!
"Кінець, кінець, мої хороші!" —
Кричить Петро до ворогів
В зорі вечірної пороші…
Він мить жадану зрозумів,
Коли упали з Карлом ноші, —
Така зрадлива долі гра, —
Од невблаганного ядра.
Коли вони, як грім, упали,
Щоб потонуть в неслави млі,
І Січ на терези поклала
Свої нагострені шаблі.
Неначе ночі димні бреди,
Коли цілує день бори,
На захід утікали шведи,
В пилу й крові їх прапори…
Але одрізав їм дорогу
Солдата російського штик,
Як меч відплати й перемоги…
Лиш Карл з Мазепою утік.
Мчать козаки, голодні й голі.
Лице Мазепине, як лід…
Під жовтим місяцем тополі
Гіллям хитають їм услід.
ТОПОЛІ
Пощо ви, діти України,
Тікаєте до чужини?
Одної матері сини?
Вони ж летять, летять невпинно
Кудись за синюю межу,
Лиш вітер віє їм у спину…
І я з тополями кажу,
В їх шум вплітаючи свій голов
Крізь час, що сивий, наче волос,
Збиваючи століть іржу:
"Куди, куди?" Мовчать тумани…
О краю мій, свої сини,
Немов Канади індіани
В дні братовбивчої війни.
Індійці бились за французів
І за англійців в тьмі дібров…
Їх гнали зрадники й лакузи
За інших лить братерську кров.
Отак і ми. Тягли з нас жили,
Як з тих шотландців, що згубили
І мову рідну для чужих.
Їх кат стискав, неначе губку…
І от лишилася у них
Од суверенності лиш юбка,
Що їм дозволен носить
І проливать в ній кров гарячу
Во славу Англії… Незрячі
Далекії брати мої!
За вами моє серце плаче…
Такі дороги й України.
Сама з собою у бою
Через трагедію свою.
У тьмі страшних її доріг
Російський брат їй допоміг,
І в дні жовтневої відплати
Упало в прах ярмо прокляте.
XXIV
Цей спів — за кров, що у долину
Плила, подібно до ріки,
Коли столицю України
Обороняли сердюки.
З них кожний битися поклявся
За свій народ, за честь свою.
В полон ніхто з живих не здався,
І полягли усі в бою.
Чиї прокляття шепчуть губи?..
Чи ж проклянеш, мій краю, їх?..
Тягли на шибениці трупи,
Бо не було уже живих.
Не стало у героїв сили.
Та хто ж за це їх прокляне?
З наказу Меншикова діло
У тьмі робилося страшне.
Що одгримів валами мли,
Засяло сонце після бою,
І шибениці за водою
До моря скорбно попливли,
Одна за одною… Вкраїно,
Можливо, так і не було…
Прости за вигадку ти сина,
Що не забув своє село,
Що пив святу донецьку воду,
Де шахт копри і домн вогонь,
Що не забув свого народу
І йшов на смерть в ім'я його.
Не жертва я сліпа стихії,
Тваринних чвар, чуття свого.
Люблю я гордий люд Росії,
Та не люблю вельмож його.
Що гнали в бій народ, як бидло,
(Продовження на наступній сторінці)