І перший раз за довгі ночі
Іван заснув спокійним сном.
IV
Був день за вікнами такий,
Коли сидіть в кімнаті жалко:
Блискучий, тихий і лунких…
Над нерухомим білим парком
Тремтіла синь, кричали галки,
І сніг летів, летів і танув
На чорних кучерях Івана,
Що по дорозі тих йшов
І тепло марив про любов,
Про дні, коли він на коневі
Побачить знов сади вишневі,
Там, ще колись малим він жив,
Почує дзвін монастирів
І шум привітної діброви,
Дівчат і хлопців чорнобрових
У хороводі молодім…
Там рідний край, там рідний дім.
А тут алеї нескінчимі…
Йому давно набридло вже
Життя розкішне і чуже
І Юзя з синіми очима,
Як усміх осені прощальним,
Задуманий і золотий…
Іван на себе тільки злий,
Що був такий сентиментальний.
Чужі героям почуття
Людини тихої, малої.
Їх вабить іншеє життя
У шумі радісному зброї,
Орлами думи їх летять,
Мов до вершини снігової,
До того, що дається з бою.
А що само до них іде,
Їх вабить на короткий день,
На мить. Бо кличе їх багрянь
Нових вражінь, де серце тане,
Щоб знов у пристрасті шукань
Іти до обріїв незнаних.
Так і з Мазепою Іваном,
Що до нових іде хотінь
І потопає в їх отруті…
В його душі, нічим не скутій,
Жіночі образи забуті
Живуть, як відгомін, як тінь,
І тільки про Вкраїну мрія
Над ними вічно пломеніє…
V
Уздрів Мазепа на балу
Дружину одного магната…
Забув про Юзю він і свято
Молився білому чолу,
Бровам і віям тим крилатим,
Що обернули день на млу
Для пажа. Бо була для нього
Терезія холодна й строга.
Вона не йшла — пливла землею…
Її скорити він не міг,
Хоч вився хмелем перед нею
Й барвінком слався їй до ніг…
Він ніс у серці муки жало,
Став білий світ йому, як тьма.
Здавалося, що жить — дарма.
Але вона все удавала,
І в цім призналася сама
У шумі і у сяйві бала
Під світлий музики прибій,
Коли на талії гнучкій
Рука Іванова лежала.
МАЗЕПА
Знов світ ясний і зникла тьма,
І в серці повно дня сіяння…
ТЕРЕЗА
Який це жах! Я вам сама
Освідчилася у коханні!
МАЗЕПА
Для мене ви — зоря світання,
І в світі кращої нема!
Любов і зряча, і сліпа,
Вона не знає меж між нами.
Так розмовляли їх устами
Серця закохані між "па".
А Юзя вже в монастирі,
Й перед розп'яттям, мов з туману,
Очей сіяють дві зорі
В жаркій молитві за Івана.
Все в'януть губ її цвіти,
Що все шепочуть із журбою:
"О, пане Єзус мій, прости
Його за зроблене зі мною!
Тебе, святий, про це благаю,
З собою у тяжкій борні!
За все, що він зробив мені,
Прости його, як я прощаю".
Минають ночі, линуть дні,
А Йвана Юзя все ж кохає
У монастирській тишині.
Терези муж на полювання
Подався з друзями у гай.
Ну, що ж, герою мій, Іване,
Покіль ти молодий, кохай,
Шепоче він: "Моя кохана!" —
Забувши Юзю без жалю…
І губи губ шукають п'яно…
— Терезо!.. Я тебе люблю!
— І я тебе люблю, Іване!..
Вона шепоче, вся в огні…
— Коханий мій! — Моя кохана!
Глядять зірки в вікно розкрите,
В кімнату ллється квітів пах.
І сяйвом місячним залитий
Спить гордий замок у садах…
Та що це?.. Гомін… Дзвін копитний
Ввірвався в аромати руж.
Вернувся хмурий, непривітний,
Старий, ревнивий пані муж.
Він одхиляє саду віти,
Він не чорняв, але й не рус.
І, наче кат, гризе сердито
І крутить, крутить довгий вус.
— Що нам робить? — рида Тереза. —
Тебе він візьме в гострі леза!
Огні ж все ближче між дерев…
— Тікай, тікай! — блага Тереза, —
Він розтерзає нас, як лев!
Так ніч закінчилась жадана.
У двох серцях і мука й тьма…
Але куди тікать Івану,
Коли і виходу нема,
Коли в напрузі дужих рук
Веде коня його гайдук…
Коли в пробуджені палати
Іде гроза поміж дерев,
І чуть магната хижий рев:
— Я покажу тобі, проклятий,
Як зводити чужих жінок,
Так, покажу, — о правий боже, —
Що й сам король не допоможе!
Гримить все ближче грізний крок…
Під владним помахом руки
(А серце то біжить, то стане)
Розкрились двері, й на Івана
Накинулися гайдуки,
Щоб взять його на гострі леза…
Так думав він… "Прощай, мій рай!"
Й вона йому: "Прощай, прощай!"
Все знав зарані муж Терези,
Не їздив в гай, у море трав…
Не полював у хащах звіря,
А розлютований без міри,
Мазепу він уполював.
З наказу пана слуги пана
(Була недовгою борня)
Ремнями прив'язали Йвана
Гуртом до дикого коня
Й бичами вдарили!.. Од брами
З них кожний наче одлетів…
І кінь шалений копитами
У дике поле загримів…
"Прощай, прощай, моя кохана!" —
Шепнув нещасний і зомлів.
VI
Кого це кінь несе у полі
З скаженим тупотом у синь?
І за конем у далі голі
Між довгих трав стрибає тінь.
Юнак прив'язаний до нього,
З спини його звисає вниз.
Йому скрутили руки й ноги
Ремнями туго… Моря бриз
Нагадує безмежне поле.
Під вітром трави, як води
Мінливі пасма на просторі,
Все хиляться туди й сюди,
Неначе хвилі в синім морі…
За жінку пана постраждав
Юнак і мчить безмежним степом
І тоне в океані трав…
Хто цей юнак?
Та це ж Мазепа…
Йому нічого вже не треба, —
Коня частиною він став.
В нестямі він. І кров обличчя
Ось-ось розірве… Небеса
До нього хиляться все ближче,
А голова його звиса
З коня все нижче і все нижче…
Та що це зникла в травах тінь,
І вдарився об землю кінь!..
Його сховали довгі трави
В своїй зеленій глушині!..
Лиш чули хрип його кривавий
Орли в гарячій вишині…
Та ось наблизилося двоє
І з коней злізли. Юнака
Звільнила дужая рука,
Ремні розрізавши тугії,
І затремтіли довгі вії…
А вдалині тумани гір…
Неначе обважнілі хмари…
Одкрив Мазепа синій зір,
А перед ним стоять татари…
VII
І от Мазепа у Криму
На виноградниках працює,
А в дар за це — лиш бич йому…
Жага в душі його вирує,
Жага свободи, щоб летіть
У полі на коні баскому
І не коритися нікому,
І були вільним кожну мить.
І буде так. Бо так він хоче.
Розквітне знов йому весна.
В його уяві карі очі,
Що бачив з ханського вікна,
Коли стинали рожі леза.
Оксани очі — не Терези,
Яка причиною була
Того, що він в степу глухому,
Де лиш орли у вишині,
Ледь не загинув на коні.
Вночі він буде в тім саду,
Де із вікна побачив очі
Та дві коси важкі дівочі
У сонця жовтому меду,
Що розганяв туман на клоччя…
Вони умовились втекти,
І на конюшні хана коня,
Що вкраде він, копитом б'ють,
Неначе вершників двох ждуть,
І очі їм горять червоні,
Щоб в далі їх нести ясні,
Татарські коні вороні.
І ніч прийшла. Іде Іван.
А по траві повзе туман,
Росою мочить юні руки,
За ним глухі копитні звуки,
Веде він коней вороних,
Як слід осідланих, як треба…
Лиш зорі бачили із неба,
Коли украв Мазепа їх.
В кущах він коней залишив
І через мур у сад подався.
Й таким солодким показався
Мазепі соловейка спів,
Що срібним сміхом заливався
Поміж трояндових кущів.
Він жде. Шепоче він: "Кохана!
Виходь. Я жду, я твій Іван,
Щоб пригорнуть гнучкий твій стан,
Моя солодка і жадана!"
А зорям дальнім, наче ранам,
Нема числа у вишині…
Вони далекі і ясні,
Горять незлічним караваном
У неосяжній глибині…
І вийшла янголом туманним
У сяйві місячнім Оксана…
І бачив місяць, як в траві
За муром зникли тіні дві,
Що віддались обіймам долі…
А потім бачив їх у полі,
Де квіти слались їм до ніг…
За Перекопом бачив їх…
VIII
В тривозі хан. І серце в'яне.
Оксана зникла. Все дарма.
Він од любові, наче п'яний…
А раз нема його Оксани,
То і життя йому нема.
— До мене! Гей, сідлайте коні,
Відважні вершники мої!
Степ затрясеться од погоні,
В садах замовкнуть солов'ї…
Хай до шабель сверблять долоні, —
Узнають всі мою могуть.
Коли ж догнать не зможуть коні, —
Гяурів стріли доженуть!
Вперед, о вершники! До брані!
Загін готов. Сіяє хан,
Немов алмаз в своїм убранні…
Він очі виріже кохані,
Гнучкий її зламає стан!..
— Вперед, о вершники, вперед!
Він весь, немов кривавий бред…
І одчиняють дзвонні брами
Раби смуглявими руками…
Татари в сідлах, як один…
І в гори вирушив загін.
IX
Все степ і степ… Імлу німую
Проміння рве в ранковій млі,
(Продовження на наступній сторінці)