Й Мазепа — шляхтич з України —
Теж полюбив любов'ю сина,
А не любов'ю холуя.
Він подає йому вино:
"Паж і холуй… не все одно!.." —
Так дума Йван під чарок дзвін.
"Я хочу буть таким, як він,
Де народивсь і виріс я,
Там, де Україна моя!.."
Хтось відповів на влучне слово,
Круль засміявся сивобровий,
Із ним сміється заля вся,
Мов буря, що шумить над степом…
І не сміється лиш Мазепа.
КОРОЛЬ
Чого задумався, мій паже?
Обридли, мо' красуні наші,
Що за усмішку їх єдину
Ішов не оден до загину
І зараз не один би вмер…
Чи, може, ти згадав тепер
Про чорноброву Марусину,
Що десь забув і загубив?
МАЗЕПА
Ні, я згадав про Україну,
Козацьку волю і орлів…
Про дальній плач, і сміх, і спів,
Про дідний шум і верб, і трав…
Козацьку волю я згадав!..
Там дзвін копит, і крик, і постріл,
Там шаблі рух меткий і гострий…
На бунтівливій оболоні
Живуть там бурею яркою,
І золоті зорі долоні
Тремтять над синьою рікою,
Мов хочуть впасти в серебро…
І зветься та ріка Дніпро.
Там у ясному хороводі
Дівчата чайками…
КОРОЛЬ
Ну, годі…
Я бачу, ти не тільки паж,
Але й поетом бути можеш.
Твої слова, як зорі й рожі,
В них і любов, і туга, й гнів…
Бач, як усіх заворожив…
І круль повів навколо оком.
Усі задумались глибоко,
У всіх під віями гроза…
І пишний палац іщеза…
А там за муром — сурми, коні…
Шумлять знамена, вітер віє,
Запахла кров'ю вже земля…
Та владний голос короля
Їх поверта із царства мрії.
Вони у залі. Що за жах?
Й замість шабель — чарки в руках.
Їм світло ранньої зорі
В очах — кривавою рікою…
ГОЛОС
Ах, ці лайдацькі кобзарі!
І тут нема від них покою…
Ну що робити нам тепер?
Й невдалий Зосін кавалер
На Йвана дивиться й чекає…
Та той уваги не звертає,
Лише здригнув і трохи зблід.
МАЗЕПА
Пан Броніслав хильнув як слід,
Це видно й з носу, видно й з мови…
КОРОЛЬ
Ну, годі, годі, вам панове,
Покиньте дотепи і гнів!
Таких побільше б вечорів.
На добрий час! Ходім, мій паже!
ГОСТІ
На добрий час, величність ваша!
Усі встають під крики "слава",
Одсовують стільці і лави
І різнобарвною юрбою
Ідуть в одведені покої,
Щоб і диханням відтіля
Хвалити доброго круля…
І от у залі вже нікого.
І гаснуть золоті чертоги,
Й малює ніч на стінах їх
Лиш довгі тіні вартових…
Злітає сон гостям на очі,
Лиш парк шумить і спать не хоче,
Усе жаліється й голосить…
І сниться сон Івану й Зосі:
…В саду під місяцем палати,
І Зосю Мотря чомусь звати.
Вона біжить в траві густій…
Там гетьман жде її старий,
Такий закоханий і чулий…
Їй груди рвуть і плач, і сміх…
Для нього все вона забула —
І сором, і батьків своїх,
І навіть бога злі погрози!..
Їй на очах роса і сльози…
Вона біжить… Це що за дзвін?
Це хто кричить, немов на дибі?..
І сниться Йванові, що ніби
Ясновельможний гетьман він.
Що недалеко вже до трона,
І з ним лежить вже не Мотрона,
Що любить в нім не славу й гроші,
А злами брів, очей огонь,
І що так солодко хороші
Невтомні пестощі його.
Та раптом холодно подуло
І по костях побігли гули,
Із тьми наблизився чийсь сміх,
Десь покотилася корона…
І з ним лежить вже не Мотрона,
А труп з оскалом губ гнилих…
"Ой, боже ж мій, та що се, що се?"
Й прокинулись Іван і Зося…
На світло швидше з цеї мли!
Й там, де алеї парку шумні,
Вони зустрілись, як безумні,
Й зазнали знов огня і мли,
Там на траві якійсь колючій,
Так ураганно і жагуче…
Іван лиш бачив накінець,
Як випав Зосин гребінець,
І він схопив його у жменю
Й поклав напам'ять у кишеню.
Але в яву цього не було.
Прокинулись і знов заснули
Іван і Зося на зорі.
Ніколи їм не бути в парі…
Чого не зроблять ті кошмари,
Де сипле ранок янтарі
При королівському дворі?
Проснувсь Іван… Навколо тьма.
Корона де? Нема корони…
А з нею мрійної Мотрони,
І навіть гребінця нема.
Проснулась Зося. Тільки з ліжка
Вона ніяк не хоче встать.
З-під ковдри виглянула ніжка,
Мов кличе ковдру зовсім знять,
Обняти плечі, впасть на грудь
І у блаженстві потонуть…
Крізь сну нескінчену загать
До Зосі линуть дивні звуки…
Її стрункі і повні руки,
Мов білосніжні дві гадюки,
На чорнім бархаті лежать…
Мов обнімають шию бранну
Старому лицарю-гетьману.
Мов листя шум, його слова.
Мов похід радісного війська…
Й в огні зорі лежать так близько
Жупан, шаблюка й булава…
Ах, Зосю, Зосю, це — омана!
Нема ніякого гетьмана.
Лиш чорними хрестами рами
В ранкову врізались блакить…
І парк за вікнами шумить
Своїми сонними верхами…
Все, як завжди, усе, як треба:
Химери хмар, зорі дієз…
Молитва білая до неба
Струнких заплаканих берез…
Привіти птиць, роса, земля,
І тихий кашель короля.
КОРОЛЬ
Вдягни мене, мій любий паже!
Я од вина, немов маля.
Така стареча доля наша,
Така вже доля короля.
І більш до мене панни Юзі
Ти не приводь. Ми вже не друзі.
Мій вік не юний, я не ти.
У мене з Юзею не теє…
Я тільки нерви рвав із нею!
А нерви треба берегти.
Ти уявляєш? Цілу ніч
За молоко розкішних пліч,
За губ огонь, за бархат брів
Я, мов крамар, її молив,
Ридав, як за розбитим полком…
І все, мій хлопчику, без толку!
Да, хлоню, я — уже не ти.
МАЗЕПА
Так я вам можу помогти…
Якщо ясна величність ваша
Не погребує після пажа…
КОРОЛЬ
Ну, що ти! Це — забобони.
Тут ні при чім моя корона.
Я хочу, щоб була моєю
Ця норовиста Галатея!
Аби було міцне вино,
А перший хто — не все одно?
II
Знов од зорі і до зорі
При королівському дворі
Танки й музики без перерви…
І парку шумному не вперве
У тьмі амурні таємниці
Благословлять широким листям,
Все чуть слова: "твоя", "люблю"…
Й зіркам підморгувать лукаво,
Коли коханці довгі трави
Псують у ласках без жалю…
Був парк і темний і туманний.
Та ніч без місяця була,
Коли уся в сльозах Івану
Вінок свій Юзя віддала…
У шумі стомленому трав
Вона нічого не питала,
І тільки одного благала,
Щоб він нікому не казав.
Він цілував її чоло,
Підтримував її рукою…
І дивно бачити було,
Як Юзя під зелен-габою
Ішла походкою новою…
Так чудно, чудно було Йвану…
Та ніч без місяця була…
Ішла дівчина в парк туманний,
А жінка з парку з ним ішла…
Хоч все було із нею в згоді,
Він почував себе, як злодій.
ЮЗЯ
Ти йдеш сумний і ніяковий.
Чого мовчиш? Скажи хоч слово.
В мені ні краплі каяття.
За тебе, любий мій Іване,
Я віддала б усе життя!
МАЗЕПА
Мені так соромно, кохана!
Так несподівано все це…
Було так буряно і гостро,
Що сил нема дивитись просто
В твоє заплакане лице.
ЮЗЯ
Це сльози радості, коханий!
Я плачу тому, що люблю…
І Юзя на плече Івану
Поклала голову свою.
Вони ішли в солодкій млості
В шум заль, на музики прибій…
А потім в спальні голубій,
Коли заснули п'яні гості,
Король позвав до себе пажа.
КОРОЛЬ
Ну, як?
МАЗЕПА
Уже, величність ваша!
КОРОЛЬ
Невже так швидко?.. Ну й Іван!
Паж, і поет, і Дон-Жуан.
Зі мною крицею була,
Ти підійшов — і воском стала…
Та за такі твої діла
Тебе озолотити мало!
Як радість висловить мою,
Що розпирає серце, груди?..
Ну, словом, я тебе люблю
Й цього ніколи не забуду!
Пан Броніслав не п'є, не їсть,
Його гнітить безсилий гнів…
Він, як осінній скорбний лист,
Увесь пожовк і почорнів.
Безжурний музики мотив
Його нервує, непокоїть…
Ще й досі Зосі молодої
Він чорним вусом не скорив.
Од муки серце в нього рветься…
Вона ж кепкує і сміється.
Її любов, — о матка боска! —
Безвусий паж, цей шляхтич хлопський,
Цей ловелас тонкоголосий
Із голубої України!?
Чому ж, як зір його зустріне,
Голівку хилить пані Зося,
Стає, мов ластівка, мов пава,
Й не помічає Броніслава?!
Ці думи вихором гудуть
У голові ревнивій пана.
Він зором пробиває грудь,
На землю кидає Івана
З лицем, од болю помертвілим…
Із хряском сталь вгруза у тіло…
(Продовження на наступній сторінці)