Ніч панянки прониділи над прасуванням. Для Орисі і води не треба було: слізьми сприскувала, аж їй очі почервоніли.
Ні до кого не пристає так ота приповість: "знайся кінь з конем, віл з волом", як до подолян: там як їздять в гостину, то піп до попа, дяк до дяка, пан до пана; лиш оті скарбові лушпайки лізуть на світло, як тьма. Цих всюди повно, бо голодні. Тим-то всі так падкі на оказії. І вже як де лучиться весілля чи празник, чи що, то гостей настягається, що й голці не впасти. І тут так було. Хоч о. Яким і не всім, а лиш кому-не-кому дав знать про весілля, і то до кого ближче; а чутка — не конем же їй їздити! — прогула долинами та поріччям, наче її вітер розніс, наче її сном навіяло. І на другий день, ще далеко було до захід сонця, а вже давно подвір’я повне було, і тік повний — всюди брички, всюди коні; в хаті набито, аж плече в плече труться. Між всіма Антосьо дибав, що той журавель, та начеб вуса підкрутював, хоч йому під носом ще й не світило, як то кажуть. Маніжка на йому біла, вигладжена, аж полискується; жилетка пікова з синіми квітками і блискучими ґудзиками; сюртук чорний суконний і шароварки якісь смуганисті на стременах. Сам брови нахмурив, задер чуба догори і з глибокодумною міною штовхається то з хати, то до хати; там гукне, там кашляне, а до гостей щоб словечко промовив, хіба: "да!" — то осміхнеться і пальцем попід ніс, наче вуса прогортає.
— Що це так довго нема з Кукілівки? — почав він, зустрівшись з матір’ю коло вогню, що на подвір’ї розклали.
Пекарні з панотців тісні, то на кожну більш-менш велику оказію вже страву готовлять на дворі.
— Та дай мені чистий покій! — озвалась стара на слова Антося. — Я не маю коли і в голову пошкрябатись.
— Та що тут — не маю коли! — каже він. — Та це ж непорядок, як не буде о. духовника.
— От поправ півзиня під носом! Ще-сь до того не доріс, щоб матір навчати.
Відкашлянувсь Антосьо раз і другий голосно та й потяг на тік, наче йому там єсть діло, а справді то так собі, аби ногами виробляти, бо любив, що як шароварки на стременах, то якось шарпає, як ходиш. А він не жалував натягти їх — хоч смичком води, як по струнах.
Незабаром приїхали і з Кукілівки аж двома бричками: на одній о. духовник з сином-попом і онуком-четвертокласником, на другій його невістка з дітьми; між другими була дочка літ чотирнадцяти або й менше— ще вчилась. Пішли ці до хати, а Антосьо став порядкувать, де брички поставити, що коням їсти давати.
Тимчасом клуню вже давно причепурили: оббили килимами тощо, і там музики грали таки свої сільські, бо чехи, що послали за ними верстов за двадцять, ще не приїхали. Як заграли музики, то з хати так всі й висотались, та в клуню. Той тільки й остався, в кого або чарка в руці була, або закуска на видельцях. Між другими зостались і Кукілівські: хто ходив, хто сидів коло стола, а Галя — внука о. духовника — сіла на скрині коло порога; в хаті душно було — то щоб провівало. Під стіною коло вікон оперся Антосьо плечем і з неї очей не зводить: дивиться та й дивиться. Кортіло сердешного забалакать до дівчини, та з чого почати? А дівчина гарна. От і постебнував він через хату і сів непоодаль від неї на стільці; а душа аж тремтить, аж руки трясуться; далі й почав:
— А вы, панно Анно, давно приехали из пансиона?
— Juz tydzien minal — відказала вона.
— А я вот и не умею по польски,-каже Антосьо, пересуваючись з стільця на стілець-все ближче до дівчини.
— A ja po rosyjsku nie umiem, — озвалась Галя.
— Учитесь, — каже Антосьо. — Вас же там учат?
— Ucza, ta wszystko po polsku, — відказала Галя.
— И географию по-польски учат?
— Nie, my jeografii nie uczymy.
— А что же вы учите?
— Zakon bozy, pisac, haftowac, tanczyc.
— Вот я и танцевать не умею.
— Czemu z sie pan nіе uczy?
— Ноги не служат, — відказав Антосьо.
Галя засміялась, і він засміявся та й протяг ноги, наче його дубом поставило на стільці, і поліз до кишені. Галя на все око дивиться, як хлопець пручається; а він вийняв здорову дулю червонобоку, обдув, бо в тютюні була, і подає дівчині:
— Prosze — каже
— Dziekujе, — відказала вона, взявши грушу, і завинула її в хустку.
Поки ж справлялась вона, то Антося і в хаті вже не було: чмигнув на двір, то такий радий-радий, що заговорив, аж наче йому в грудях ширше, аж наче світ перемінився. — Та яка ж вона гарна, — каже далі сам до себе, — їй-богу гарна. А добра яка! От, господи! — Так, балакаючи сам з собою, і не зчувсь, як опинився аж в садку; а там груші — рясоти, аж гілля гнуть, та пахущі такі! От і вчепивсь хлопець трясти; полупотіли червонобокі, а він ну вибирать, котра поміж всіх найкраща, щоб ще дать Галі. І знайшов таку хорошу — щоб де струпочок абощо: з одного боку жовта, а з другого рум’яна, як жива.
— Оцю, — каже, — понесу! О, понесу! — додав з жаром, — їй-богу понесу, і віддам. — І ну скакать на одній нозі, та все: бррр! бррр! бррр! І очі якось чудно вирячив. Подивившись збоку, можна б подумать, що хлопець здурів; а він зовсім не здурів — і не думав дуріти. То з радощів так. Брикає та скаче; ще й хвицанув скільки раз. А там, затираючи руки і якось особно, як тільки семінаристи вміють, осмішкуючись, потяг доріжкою до хати. Ще щось і приговорював до груші.
Прийшов хлопець до хати — нема Галі; то він на тік та в клуню. А вона тут, сиза горлиця, танцює та, танцюючи, блиснула оком на Антося, — ще й так любенько— далі другий раз, там і третій.
— Отже вона мене полюбила, — подумав Антосьо.— О! і ще глянула, — дума собі, — от і ще… їй же богу, полюбила. — І так зрадів, що чуть-чуть ізнов не почав брикать, та скакати, та хвицати. А з неї очей не зводить, і серце йому так і розпливається; а в руках груша аж помнякшала, так її наминає.
— Як би мені віддать її своїй Галочці? — почав далі роздумувать. Та прилюдне не можна, — думає собі.
А дівчині й покою не дають: тільки один пустить, то другий підхватить, і потрясла, аж вітер віє. Думав-думав Антосьо та й почав досадувати, що не вміє танцювать. От — дума — й шепнув би їй на ухо, танцюючи: "вийдіть, я щось скажу", — а так що? другий треться коло неї, а я слинку ковтаю. Та й рванув зразу і подибав з клуні. Якби хто запримітив, то не що друге подумав би, а тільки що він або ключі загубив, абощо; та не до його було — і ніхто не завважив, як рушив він, як вийшов за клуню, озирнувсь на всі боки, похитав головою і пішов далі бур’янами, наче від людей утіка. Та куди ж це? — В кутку на току був льох, а над ним катряга чи половник; сюди-то побрів Антосьо. Була й друга, та він не мав охоти шукать, та й часу не мав.
Кожному відомо, що катряги низькі будуються, а долівка така м’яка, аж пухка. Отже це не заважало Антосьові. Прийшовши в катрягу, він закрив очі долонею, перекинув голову назад; постояв так таки довгенько, осміхнувся і каже: "ну от так!" З цим словом лівою рукою взявся вбоки, а праву відставив, як наче держить панянку, і ну витрясать польки, приграючи на губу: ти-ни-нн-ни, ти-ни-ни-ни. Упрів, засапавсь, та й ліг.
— Добре, — каже, — їй-богу, добре. Тільки видихаюсь, піду та так і втну з Галею. О! голубочко моя! серденько моє! гай-гай! — та і піднявсь, обтріпався, і став та й думає: чи йти, чи ще попробуваться? Ні, попробуюсь іще. — І почав танцювать
Потанцювавши довгенько, — вже наломавсь, — подумав і пішов з катряги. Та на самоті чого не вдаси? а в гурті, як не той. — І Антосьо так: сів, лише сопе та придивляється, як другі гасають. Серце рветься, та воно ж і мліє, як тільки подумає хлопець, що треба підійти, завербувати; а там ще й дивитимуться всі.
— О! господи! — заговорив Антосьо в душі, — чому в мене тієї сміливості нема? — І пішов знов у катрягу, і знов почав танцювать; аж кружало витоптав, танцюючи, на розсипчастій долівці. Та що з того? Так і день минув, і вечір настав, і ніч приходила, що Антосьо не відваживсь і ногою ступити. Як лягав спати, то найгірш печалував, що не віддав груші: вона б, зозулька моя, — каже, — із’їла б, осміхнулась би до мене; а так… Господи-господи! — І почав їсти її сам, та ще й з таким смаком із’їв, який Галі й не снився.
Довго не спав Антосьо — все думав за Галю, а як устав на другий день, то наче в раю прокинувся: приснилась йому дівчина, що обіймала, що цілувала.
— Якби то наяву так! — заговорив він, хутко-хутесенько руками потираючи. — Якби то наяву так! А може це й мені, як Йосифові, откровеніє? — Тут уже не втерпів, щоб не порадуватись: став прямцем і почав підскакувать. Порадувавшись оттак, може, таки з півгодини, вмився, прибрався і пішов шукать Галі.
— А ви снились мені цієї ночі, — сказав їй Антосьо, знайшовши на городчику, що богу молилась.
Галя тільки осміхнулась і вже не кінчала молиться. І Антосьо осміхнувся та й дума: — чому тепер нема груші? от би і віддав. — І каже:
— Вы любите есть груши?
— Люблю, — відказала вона.
— Пойдём в сад, я вам натрясу.
— Dzienkuje bardzo, — відказала Галя.
— Пойдём! — попросив Антосьо, кивнувши головою. — А там такие хорошие груши! От пойдём! ей-богу пойдём! сами посмотрите.
Подумала Галя, подумала і пішла в садок. Зроду-звіку Антосьо не був таким щасливим, як тепер: наче його на небо несуть. Та не довго було це блаженство: як в пізні неділешні обіди, почали гості роз’їжджатись, і Галя поїхала. До самого виїзду Антосьо державсь її, як реп’ях; а як виїжджала, то вийшов аж до брички і стільки сміливості набравсь, що підсадив. Подякувала дівчина, як слід, а він тільки дивиться, наче душу свою випроводжає. В очах і радість сяла непритворена, і якесь сердешне тепло щире, і жаль, і все — навіть несміливість; губи усміхались і мовби кривились, язик щось би сказав, та слова завмирали, чи лучче — нічого було говорити.
(Продовження на наступній сторінці)