А селом невідомий іде, точка в точку коробейник: і на тім’ї йому розділено, і потилиця підголена, і в китаєвім ормяці, в личаках; через плечі, замість коробки, чамайдан висить невеличкий; борода тільки пухом поростала, а в руках палиця далеко довша за самого.
Збіглась в гурт дітвора, хто був на вулиці, а хто й з дому вибіг.
Мовчав він, то дітвора обісмілювалась, і підійшли до його ступнів з-на десять.
— А где ваш поп живет? — поспитав він.
— Он! он! — показала дітвора. Назустріч люди з церкви йшли, і кажуть.
— Панотець у нас доїжджає; а живе на парафії вдовиця. Он і двірок! — показали. Невідомий потяг далі, а люди своєю дорогою.
О. Яким тільки що відпуст прочитав, не вспів і поздоровкаться з попадею, як той чоловік суне через поріг; разів з-по десять перехрестивсь в обидва кутки та й питає, показуючи під грубу:
— Чи можна чамайдан вон туда?
— Можна, — озвавсь о. Яким. — А ти купуватимеш що, чи так звідкіль бог провадить?
— Увидишь, — відказав він, розпрягаючись, гримнув чамайданом об землю і ногою підсунув у куток; застогнав і каже:
— Теперь, бачка, позволь рекомендоваться.
— Изволь, — озвавсь о. Яким.
— Честь имею рекомендоваться. — Тульской духовной семинарии кончивший курс Тимоха, Егоров сын, Петропавловский.
Глянув батюшка на свою жінку, а паніматка на свого чоловіка і ждуть, що далі буде.
— Точно отрекомендовался, как єсть. — додав Тимоха, — не сомневайся, бачка!
— Как же ты попал к нам? — пита о. Яким.
— Владыка, значит, дядька мне, так я и прибыл. Он изволил послать меня сюда женихом. Вот те и билет…
З цим словом вийняв папір із бриля і подає.
— Эта деревня, ведь. Селедки зовется, — додав далі Тимоха.
Не втерпіла попадя, зареготалась і пішла в валькир, як там звуть.
— Ишь, баба! — каже Тимоха. — зубы скалит) — і додав: — У тебя ведь, бачка, девки-то есть?
— Та єсть же.
— Нутка выводи! Аль нету! дай одеться.
— Изволь, одевайся! — озвавсь о. Яким, і дума собi, — що то з цього вийде?
Сів Тимоха на помості і став розмотувать волоки; скинув личаки, далі ормяк, зоставсь в одній сорочці. Тоді до чамайдана, сюди-туди потяг ремінячча і вийняв чоботи та й взувся: за тим сюртук вийняв і решту вбрання; вдягнувшись, як належить, попросив гребінця. Дали йому гребінця. Як зовсім причепуривсь, тоді каже:
— Ну! теперя что? брав молодец? Нічого собі, — озвавсь о. Яким.
— Вестимо ничего! А девкам-то твоим полюблюсь?
— Це вже побачимо.
— Нутка показывай их и побачим. Мой дядя, владыка то-ись, изволил похвалить их — хороши, мол, бери, — говорит.
Відхилив о. Яким двері в сіни і гукнув;
— Ганно!… і ти, Мотре! ходіть сюди!
— Вот и девки, — каже він Тимосі, як ті ввійшли.
— Это ведь служанки-то?
— Тебе ж девок нужно было?
— Нету! ты мне поповен покажи!
— А то в нас панянки звуться!
— Так панянков показывай! Всё одно — хлеб и пирог.
Зареготали дівчата і пішли в пекарню, а о. Яким у валькир.
— Гей! дівчата! — сказала паніматка, як ото пішла в валькир регочучись, — вона аж до сестрів прийшла. — Гей, дівчата! — каже, — прислав вам владика богослова!
— С-с! — засичала Орися і закрила лице руками, а Мася байдуже.
— То не для мене, — каже вона. — А гарний він? — запитала.
— Такий гарний, що куди! — заговорила паніматка, — ось ідіть подивіться.
Кинулись вони всі три — бо й Текля побігла — і дивляться в двері. Тимоха якраз личаки скидав.
— Оце-о? — питає Мася.
— Він самий, — відказала паніматка.
— А хай же йому все зле та нехрещене!.. оце богослов?
— Таже богослов!
І почали кихкать всі чотири.
— Це твій! — каже Маси Орисі.
— Ні, це твій, бо ти старша, — озвалась Орися.
— Ні, — показала паніматка на Теклю, — це її буде!
— А хай він скрутиться! — озвалась ця, — це Масин! а я ще мала.
— Ні, твій! — озвалась Мася, — а я за богослова не піду. — Засоромилась Текля і пішла, а ті регочуться. Як чують, о. Яким іде. Вони й шурнули далі, аже не потовпляться в двері.
— Куди ви? куди? — заговорив панотець, — прибирайтеся-но та виходьте!
— Що там таке? — заговорила стара, йдучи насупроти.
— То архирей богослова прислав, — каже о. Яким.
— Господи, слава тобі! — заговорила вона, хрестючись, і додала: — покійні татуньо було все кажуть нам: якби ви, діточки, в монастир пішли, то лучче б було: зійде син божий судити, то з чим перед його станете? От і я вам, діточки мої, раяла б у монахині. Що вам з того віддання? отак бідувати, як я? Та ще якби лиш це! А то смерть зближається, а я ніколи за тими клопотами не вспіла і богу щиро помолиться. Господи-господи! — закінчила, — не дурно покійні татуньо було розказують, що женські душі скакатимуть у пекло, як іскри з кременя від доброго кресала. Абож, дітлахи не допечуть? Проклинаєш, то й пробиваєш дорогу в пекло, та ще й на саме дно. Господи-господи, прости мене! — заговорила далі, звівши очі догори.
Довго панянки не хотіли виходити, а найбільше Мася; та о. Яким як почав, як почав, що так не годиться, бо прогнівите владику, то вони й почали збиратись.
— Я вийду до його, — каже Мася, — але чорта з’їсть, що за його вийду!
— А я, думаєш, вийду за його? — каже Орися.
— Он хто вийде — показала Мася на Теклю, — бо й мовчить, — каже.
— Та хай він сказиться! — озвалась Текля. —Що вам таке сьогодні! — І знов вийшла собі.
О. Якима вже не було тут, як панянки отак гуторили: він пішов до Тимохи. Паніматки також не було: вона понесла закуску, та там і зосталась. Тільки поприходили дівчата з пекарні — Ганна й Мотря.
— То до жениха так прибираєтесь? — кажуть. — Бог зна що! От би й не виходили! — І почали приставлять, як він хрестився, як сідав, роззувався, прибирався — та аж покачуються від сміху. Ввійшов о. Яким.
— Та годі вам, — каже, — виходьте вже котра; ато він почина вже сопіти.
— А як зветься? — пита Мася.
— Тимоха, Єгоров син.
Аж душаться всі та пригадують.
— Чому не Єгорка? — одна каже.
— Та Єгорка єсть — Єгоров же син! Он чому не Афонька? — І почала рохкати… Тимоха тимчасом затирав печену курку, що на стіл подали.
От вийшла Мася, що зоря зійшла. Само собою вона не думала вийти за жодного богослова, та за Тимоху й не кажи, а вийшла тільки, щоб вчинить волю о. Якима та не прогнівить владики.
Тимоха сидів в кінці столу. Як вийшла Мася, вклонилась, чи присіла — все одно, він схопивсь, аж стіл загрукотав, і прибіг до неї; так дивиться в лице, так заглядає; провів очима аж до ніг і пішов навкруги обдивляться. Спочатку Мася оторопіла, хоч і витресувана була, а тепер відійшла, крутнулась і пішла з хати, зажурившись.
— Brutal, — каже сама до себе і мало волосся не рве, що вийшла до його, та не кляне владики, ні! аж гілля гнеться!
— Ничего себе, — каже Тимоха, — только такая тощая, да, как видно, гордая. А покажи-ка, бачка, другую. О. Яким вже розсердився. Та ба! Чолом муру не проб’єш! воля владики, як смерть — ні відпросишся, ні відмолишся!.. І пішов він по Орисю, а Тимоха став серед хати проти валькирових дверей, заклав руки за спину і жде.
Вийшла Орися. Тимоха й цю обдививсь зо всіх боків, як кобилу на торзі.
— Эта лучше! — каже. — А покажи-ка третью.
Шурнула й Орися, тільки вітер повіяв.
— Та третя ще недоросла, — озвавсь о. Яким.
— Ну, так эту другую отдашь за меня?
— Та не мені ж з тобою жить, — заговорив о. Яким, — треба самої поспитати.
— Ну! так пойди и спроси.
Пішов о. Яким у валькир, а Тимоха став ходить по хаті та й думає собі: — ещё бы на неё, какую-нибудь девчонку, обращать внимание!
Все переговорив о. Яким, а того таки не добився, щоб дівчина сказала: піду. З тим і вийшов.
А Орися припала до подушок та плаче-плаче.
— Ну что? — заговорив Тимоха.
— Мовчить, — озвавсь о. Яким.
— Стало быть, моя; коли бы не хотела — сказала бы, а молчание — знак согласия… Поглянув панотець на свою попадьку, що тут же стояла, оторопівши, і каже:
— Що йому казати?
— Та я знала б, що казати, та владика, — відказала паніматка сумно.
— То бо то й біда, — каже о. Яким.
— Что ж? — заговорив Тимоха, — долго ль ещё?
— Тут нічого, — відказав йому панотець, — казав архирей, то коли береш, — я не перечу; аби дівчина пішла.
— Девчину-то не просить стать. Коли ты согласен, то завтра и к венцу.
— А сватання?
— Какое тебе сватанье? Повенчаемся и посватаемся.
— Та треба ж весілля справить.
— Мне весело будет с молодушкой! вот тебе и веселье. А я уж по белу свету понамаялся, не терпится ждать. Отдохнуть хочу.
— Та хоч музики найняти треба та людей зізвати; ми ж не в пустині живемо!
— Мы с тобой разве не люди-то? а музыка — чортова выдумка — и без нее обойдемся. Коли подопьем, то песенку сыграем; а ты поскачешь. Ты, чай, не плохой скакун? У вас, я слыхивал, хорошо пляшут. Покажешь мне свою пляску.
Скипів панотець — от би в морду заїхав! — та архирей прислав молодця, то й рука задеревеніла.
До вечора о. Яким порозсилав верхи, до кого з сусід було ближче, просить на завтра на весілля. Писать не було часу, та таки, правду сказать, в сільських панотчих і чорнила не водиться. Як треба що підписати, то дяка посилають; як тут висохне, що й окропом не розведеш, не то горілкою, то до двора посилай. І о. Яким — раз, що не мав часу, а друге, що чорнила не було, — ні до кого ні слова не написав; а тільки розказав посланцям, як, що казати, та й годі.
(Продовження на наступній сторінці)