Проте, подумавши, порадившись, запрягли коні та й поїхала до Крутих.
П’ють четвертокласники, та кавуни їдять, та родзинки, та всякі ласощі; а Антосьо лиш погукує на менших: сбігай до міста! та бігай!" І цибухів накупив, і тютюну.
Хазяйка догадувалась, що щось-то воно є, та не сміла сказати ні старшому в очі, ні смотрителеві, бо як неправда, то буде їй лихий світ. Як тут Люборацька — рум, як пить дало.
— Що мій син тут поробляє? — питає.
— П’є та гуляє, — відказала хазяйка.
— А де його скриньочка?
Показала хазяйка, — скриньочка стояла й не замкнена. Коли до неї, а там всього-навсього п’ятдесят карбованців.
— Бідна ж моя головонька! — заголосила мати, — ото шатнув!
— А скільки було? — питає хазяйка. Вже догадалась.
— Та вже! скільки не було, а назад не вернеться. Як прийшов і Антосьо з класу. Напалась мати на його; лаяла-лаяла, а він і губи не роззявив. Аж напослідку каже:
— Ото треба було справити мені сюртук.
— А ти ж справив собі його?
— Ніт, — відказав Антосьо, хлопнув дверми й вийшов.
Так мати й поїхала, що він і не показавсь їй на очі.
Бідна мати! виїжджаючи, ще просила хазяйку, щоб не розглашала: — своя праця, каже, своя й дитина. А як треба буде Антосьові грошей, то вже будьте ласкаві, каже, до п’яти карбованців не позичайте.
Розсердився Антосьо, що мати крадені гроші одняла, й хоч присилали за ним підводу на різдво, не поїхав додому.
— Що мій Антосьо там поробляє в чужині, — згадувала мати на багату кутю за столом, — чи має хоч хліба доволі?
А Антосьо й вухом не вів: підцапивши гроші, порозпозичав, а після лиш відбирав та гайнував. І на великдень не поїхав. Та на цей раз мати вже не посилала підводи від себе, а просила о. духовника, як їхав за своїм, то щоб і Антося привіз. Та дарма, — Антосьо й не подумав їхати, а поїхав тільки сам духовниченко. Син сердився, що мати крадені гроші відібрала, а мати бідкалась, побивалась: і сорочечку синові, і грошенят, і маслиця, і медку — всього посилала, аби тільки брав духовник. А духовник був чоловік, яких рідко, то й набере для Антося повну бричку, що й сісти нігде було.
— Чому додому не їздиш? — питають Антося камбраття вже перед другими вакаціями.
— Як мені їздить на чужих? або й на своїй тарадайці? Як пришле мати коляску, то поїду.
Люборацька й справді купила криту бричку на ресорах; вже сподівалась богослова, бо це курс кінчали, то готувала придане. Антосьо довідався, то дув на коляску.
— Доки не пришле коляски, то — сучий син, коли поїду!
— Та поїдеш ти й верхом, пішки коло палички, як стара матиме розум та нічого не пришле; або й пришле, як до других сиріт присилають, підводу з торбинкою на плечах, щоб дорогою не боявсь.
— Та я не Люборацький, коли поїду, як не в колясі.
Таку розмову вели четверті класники вже перед публічним екзаменом, перед "промоцією" в семінарію. Через день і списки прочитали, й Антося назначили в семінарію; кому й похвальний лист дали — такий розмальований та золочений, і Антосьові дали його.
Ідуть собі купами — то ніби семінаристи, то вже третьокласники, то четвертокласники; гуторять собі йдучи: як хто зодягнеться дома, бо вже в вищім класі буде; а семінаристи: як то гуляли б, якби не чортів екзамен в Кам’янці, що без його не пустять в семінарію. А попереду всіх їде віз-літерняк чорними волами.
— То це до тебе коляса! — каже один Антосьові.
— Може до тебе, то так; а до мене приїде четверня "лихих".
Так сміючись, наздогнали й ту хуру. Аж вона і насправжки до Антося.
— Ворочайсь додому! — гукнув Антосьо, — скажи, хай колясу пришлють.
— Хай уже завтра, паничу, — озвавсь чоловік з воза, — хоч дайте волам відпочити.
До вечора та через ніч Антосьо роздумав, що доведеться пішки йти, коли не поїде волами; то й намовив чоловіка:
— Проси, каже, мене: я буцім буду не хотіти, а ти все проси; то я й поїду, буцімто твою волю вчиню. А за це тобі дорогою — знаєш!…
Саме як зійшлося камбраття зо всієї "цеї магали", а хто і з тієї, щоб поглузувати з Антосьової коляски, як входить його хурман, кланяється чуть не в ноги, просить, молить:
— Їдьте, паничу!
— Та їдь уже, — кажуть камбраття. — Тут сорома жодного нема; хто знатиме дорогою, що то Люборацький іде, той самий, що на колясу засідав? А ти ще в сорочці їдь, то кожен подумає, що який шляхтюга в поле, або до млина. Ще й соломи наклади в драбини, то й поїдеш, як в колясі: ні стукне, ні гуркне.
Трохи посперечавсь Антосьо та й каже:
— Через вас, браття, тільки поїду та через просьбу цього чоловіка; а без цього — сучий син, що ні ногою з місця!
На розпрощання поставили могоричу: той злотий, той два і зашуміло в голові. Почувши хміль, хлопці роз’ятрились — тільки б гуляти! та де в біса грошей взяти?
Якби до кожного підвода була, то ще півбіди-лиха; а то лиш до Антося; а мати всього тільки карбованця прислала, щоб на дорогу було, а довги, на случай будуть, то просила духовника поплатить, як свого братиме з шкіл. Та Антосьо не задумався. Кинув оком на свій похвальний лист, що лежав на столі, і каже: "ось гроші!", схопив його в руки і аж головою струснув та й побіг з хати.
— Куди ти? — гукають.
— Пождіть минуточку, а я вернусь з могоричем. Не могло цим і в голову зміститись, як Антосьо через похвальний лист на гроші розживеться; а він потяг просто до Кромбера. Поздоровкавшись з купцем, як годиться, Антосьо почав:
— Пані Орун! я в вас не раз грішми сипав, то ви вже знаєте, що я на копійку не жаден: маю, слава богу, не одну тисячу. Та ось що: перевели мене, бачите, в Кам’янець, то треба гульнути, а в мене, як на те ж, ось один карбованець в кишені. Цього мало й на закуску. Так будьте ласкаві, дайте мені вина на п’ять карбованців та ще й з десять карбованців грішми. Не сьогодня-завтра пришлють за мною підводу, то я вам віддам та ще й дам вторгувать; бо до мого сусіда приїхала підвода, то привіз звістку, що моя сестра віддається, і на вино мені гроші пришлють, щоб до Балти поїхати. Так я і в вас Балту знайду.
— Хіба в Балті луччі вина, — почав купець, натягаючи пейси, — коли самі балтянські купці в мене вина беруть?
— Та я це добре знаю, тим і кажу, що в вас Балту знайду.
— Ще лучче, як Балту, бо вони беруть, що мені не годиться, — заговорив купець
— То вчиніть же мою просьбу, —просить.
— Гм, — подумав купець.
— Коли ви може це або те, — бо яких людей в світі не буває, — то я вам дам свій білет в застав. А ви добре знаєте, що мені без білета з Крутих не виїжджати.
— А покажіть той білет, — каже купець
Антосьо вийняв з кишені похвальний лист, розвернув і дав.
— А який же він мальований! — каже Кромбер. — Чого в вас такий мальований білет?
— Бо це вже білет мені аж до Кам’янця, — озвавсь Антосьо, — з ним маю явитися перед самого архирея, а без його і в Кам’янець не пустять.
— Ну! хай же він у мене полежить, а ми ходім до льоху.
— Дайте, — озвавсь Антосьо, — я його заверну в що, бо знаєте, перед архирея з ним треба являтись, то щоб чистий був.
— Та хіба я його дам дітям бавитись?
— Та воно так, а все ж безпечніше.
— І то правда, — озвавсь купець. — І вдвійзі завернули його в лист паперу. Кромбер заховав його в комоду, і пішли в льох. Тут Антосьо розпечатав одну пляшку вина і розпили, — каже: за мною хай буде.
Через півгодини чи що у Пйотрової такий гомін піднявся, що куди-куди!
Погуляли на прощання — добре погуляли! І Антосьо, паличкою вимахуючи, поважно пішов з компанією через місто, начеб "на ту магалу", ще й Кромберові що на рундуці ходив, вклонився, думаючи: "Оставайся здоров з похвальним листом, а я за якусь копійку з твоїх карбованчиків ще й на дорозі десь вип’ю за твоє здоров’я!" — Серце йому тьохкало, та аби за місто.
Оттак ішов Антосьо, виштатуваний на останній ґудзик, а за ним тихою ступою чорні воли в возі, набитім соломою в драбини, і гейкав чоловік.
XII
— А в нас, паничу, оце колись весілля буде, — заговорив хурман, під’їжджаючи під Солодьки.
— Яке весілля? — питає Антосьо лежачи.
— Та був архирей, то обіцяв прислать богослова.
— Як то?
— Та так: був у церкві, панни під благословенство підійшли, він і питає: то це ваші сироти? — Це, — відказав благочинник. А о. духовник, кажуть би то й попросив, щоб жениха, мовляв, прислали; архирей, мовляв, і обіцяв.
Антосьо слухав цю мову, а вона йому й голови не держалась: он по жнивах до Кам’янця на екзамен, то не до весілля.
— О. Яким вже й не перевозяться, — заговорив далі чоловік.
— А як же? — запитав Антосьо.
— Та так. Доїжджають з тієї парафії. Кажуть би-то, подали прошеніє назад на своє місце.
Справді, о. Яким як почув, що архирей обіцяв жениха, то й не став перетрясатись; а що перевіз — тут було, а решта й на тій парафії: що ж, — думав, — не встигну перевезтись, а там і вибирайся. І вже сидів, як горобець на колі, поки не зженуть.
Настала перша пречиста. День був чудо що за хороший: сонечко гріло, легенький вітрець подихав, на небі ні хмариночки! Селом дівчата все в квітках та в білих-білющих вишиваних сорочках. Якби це в гетьманщині, то співи не вгавали б, а там цього немає: ходять, жартують, сміються, — здорові, то й веселі; хороші, то й щасливі.
А в двірку паніматки Люборацької, як на похороні; тільки гуси кричать під порогом та чечуга реве. Іноді вийде дівчина-наймичка, "гиля!" крикне і побіжить через подвір’я. О. Яким ще з церкви не вийшов; Антосьо ходив по хаті та люльку курив; стара також у церкві була; а Мася з Орисею гиркались, — та каже: "тобі жениха пришле архирей", а та каже: "тобі".
(Продовження на наступній сторінці)