11 квітня. Сонце. Воно падає просто на мій стіл. Великодна п’ятниця. Побував в бібліотеці і випозичив Густава Шроєра. Маю, порівнюючи, добрий настрій, хоча минулу ніч все борюкався з різними драконами. Думка про безперспективність нашої справи не дає спокою. І таке ось непорозуміння: назовні тримаюсь і підтримую інших, але сам по собі "слаб і смірітся ґатов", як каже Блок.
15 квітня. Під соняшною благодаттю, за ясних теплих днів та зоряних свіжих ночей, відсвяткували ми наш Великдень. Прибула до нас з Діллінґену Докія Гуменна, були також Галя й Іван Багряні з Ульму, до них долучились Нитченко й Веретенченко і ми всі разом гостились, гостились і гостились "від хати до хати". А скільки розмов, дискусій, "поученій Мономаха". Я доказував всім і вся, а особливо героїчному Багряному, що ми мусимо знаходити між нами контакти. Не можемо дертися за ніщо. Всі ті наші розходження кругле ніщо, дірка з бублика, виїдине яйце… Ми договорились навіть до того, що Багряний погодився співпрацювати в "Грані"… Я був на верху блаженства… Може… А може… Може ми все таки маємо шпетку якогось глузду…
Гарні пара днів. Але вже минулися. Настали знов будні… Стратив ритм діяння, але треба знов розгойдуватись. Вчора вже бачився з Т. Бульбою, сьогодні написав купу листів і вислав аркуш коректи з другої половини "Юність Василя Шеремети".
20 квітня. Бух-тарах! Блискавки і громи, землетруси й вулькани. Настрій самогубця. Купа листів, а між ними спішний Багряного, спішний Костецького, не спішний Шереха і зовсім нормальний Гуменної.
Перш за все, спішний Багряного:
"Дорогий Уласе Олексієвичу!
Отже, – слава "хоробрим". Сьогодні вночі мені і п. Малярові зроблено таку обструкцію, що перекреслює всі мої зроблені уступки в позавчорашній нашій розмові в питанні участи українського письменника, що будь-як зв’язана з тими "хоробрими". А саме – сьогодні опівночі побито вікна мені й Малярові. Це було супроводжене ще й відповідним акомпаніяментом. Причім – бито вікна двохкілограмовими шматками чавуна.
Зроблено це знаними "хоробрими" фахівцями від громадської війни з-під прапору Вовчуків і інших милих друзів. З нашого боку не було подано до того ніяких причин – ми собі спали, тобто до початку погрому.
Отже слава "хоробрим"… І взагалі – слава!
Дуже мені прикро і боляче, дорогий Уласе Олексійовичу, було відчути, що Ваша моральна підтримка цієї банди дала враз себе знати, цебто маю на увазі ту статтю. Ось так добрі наміри обертаються на зле. В кожнім разі, коли п’яні хами поносили моє ім’я, то підпиралися Вашим.
Такі то справи.
А тепер мені абсолютно байдуже, чи хтось з авторитетних людей забере тут слово і чи стане в обороні мого імени і моєї голови, чи ні. Я звик, що всі чемно чи трусливо мовчать і не реагують на хамство. І я вже переконався, що цивільна мужність – то дуже рідке явище серед нашого громадянства, а особливо серед нашої т. зв. еліти. Можу тільки крикнути: "Слава "хоробрим"!"
Отже – мені не ходить чи хтось забере голос. Я не потрібую.
Хочу тільки сказати – вицофую все, що було сказано 13/IV і вертаюсь до того, що було мною сказано 12/IV увечорі. Категорично і безповоротно.
Ніякі "Грані", ніякі "Трибуни".
Ніякі мотиви, і ніякі міркування не виправдають співпрацю там. Пишіть всі славу "хоробрим", а я кричатиму поки й живий "ганьба" і боротимусь з тим усім національним хамством, моральним і фізичним бандитизмом.
І в мені говорить не особистий мотив, повірте, Уласе Олексійовичу, що ні. Коли б Ви знали, що тут творилося.
А сьогодні однодумці і співучасники тієї "хороброї" банди намагаються все замазати… Ні, я не годен того спокійно писати, знаючи, що ідейними натхненниками того є таки наші з Вами колеги і соратники – члени МУРу – Клени, Косачі, Петрови та Державний.
Так.
І я обрубаю собі руку, коли вона напише хоч один рядок для друку поруч з ними.
Ось це і все, що я хотів сказати тут.
Коротше – на свою участь в проектованім журналі ("Грань" У. С.) згоди не даю.
Якщо ж хтось використає моє ім’я без моєї волі – то поставлю питання про моє перебування в МУРІ, але, як то кажуть, "хряпнувши дверима скільки буде моєї сили". Позатим вітаю. Тисну руку.
З пошаною до Вас – І. Багряний… 16 квітня 1947"…
Що маю сказати? Коментар! Отже наслідки, що їх ми передбачили з появою "Наша боротьба" партії мого друга Багряного і яких мій друг не хотів визнати, "на ліцо". Слава "хоробрим"? Так. Це він кпиться з мене. Це моя стаття "Розмова з хоробрими" – великоднє – "Христос Воскрес!" – число за 13те квітня "Української Трибуни", за яку ми недавно домовились з Вовчуком і яка мала бути жестом примирення наших політичних жабо-мишодраківок.
Послухаймо, що та "Розмова з хоробрими" хотіла сказати:
"…Маємо партії, групи, організації. Не завжди розумію, чому вони існують. Дехто скаже: щоб сваритись. Не хочемо вульгаризувати дійсности, але дозвольте також можливість бачити її шляхетнішим поглядом. Інколи дійсно не можна додуматись, чому у нас є ті організації. Знаю всі наші За і наші Проти. Не буду їх розбирати по літерах, скажу тільки: всі вони не варті доброго слова, щоб можна дійсно виправдати існування двох "сужів", двох "політв’язнів", двох студентських формацій. Чому? Для чого? До мене звертались ті і другі за співробітництвом. Мені соромно співпрацювати там, де я почувався б керинником. Вибачте, але що я можу подіяти з таким своїм наставленням.
У ділянці культури, а зокрема – літератури, ми держимось відмінного діяння. Ми хочемо бути пліч-о-пліч навіть тоді, коли, пробачте, хтось із нас належить до якихось там партій. Чому це можливо? Тому, що маємо цінніші, більші вартості, ніж самі партії. Тому, що є життя. Тому, що маємо голови і маємо думку. Тому… Ах, є дуже багато тому і власне "тому" ми разом…
…Нікого так люблю, як тих, що борються! Коли бачу надхненних юнаків, що горять бажанням собі помогти, коли вони йдуть, падають, вмирають… Я віддаю їм свою любов, своє благословення. Я бачив їх за свого життя стільки… Я був завжди з ними пліч-о-пліч. Чи то в Хусті, чи це було по тюрмах різних часів, чи було це недавно на Волині. Я бачив їх у найбільших боях, бачив їх кров, чув їх дихання.
Але я не завжди погоджуюсь з ними"…
Ціла та стаття, це апеляції до розуму, до єдности, до діла…
"Всім "правим", всім "лівим", усім "помильним" і всім "непомильним": спробуймо жити, діяти, творити, дискутувати і чинити так, як це роблять здорові, розумні та великодушні люди. Спробуймо! Зробімо тільки експеримент. Ми, люди сходу, постійно квасимось в експериментах, чому б, наприклад, не зробити експерименту – замкнути на замок непотрібного язика, що часто виконує ролю базарної сидухи? Або спробувати в людині "іншої партії" побачити себе самого…
… Не переконані, що ми непомильні. Помиляємось і то часто, і якраз тому, що помиляємось, стаємо відважнішими. Кажемо собі у вічі свою думку і слухаємо її без страху.
Мужність, щирість, відвага, – це риси хоробрих…
… Слухайте, що вам скажу і не беріть це, як готову думку. Відкидайте її, коли вона не узгіднюється з вашим єством. Я не агітую вас, я з вами розмовляю. Зараз ось переживаємо на чужині свято Воскресіння нашого найбільшого вчителя Христа. Христос воскрес! Чую ваше Воістину Воскрес! Думка летить до своїх, до рідної землі, до предків. Душа молиться і просить силу Бога стати і бути з нами… Кличу вас завжди до того самого! Настирливо роблю це і не втомлюся ніколи це робити. Я не тому письменник українського народу, що вмію писати. Я тому письменник, бо відчуваю обов’язок перед народом. Бог вложив в мої руки перо. Хай буде дозволено мені використати його для доброго, для потрібного.
Хочу бути узгідненим зі своїм сумлінням"…
Таке ось відважилась проковтнути "Українська трибуна", але відповідь на це: Багряному і Маляреві, в самий день Воскресіння Христового, вибито опівночі вікна… Гидке, брудне, тваринне діло. Не сумніваємось, що це в якійсь мірі діло тих самих "хоробрих", до яких ми дуже щиро намагались говорити. "Зроблено це знаними "хоробрими" фахівцями від громадської війни з-під прапору Вовчуків і інших милих друзів", – каже Багряний.
Ми йому віримо, але ми його не розуміємо. Ми розуміємо тих самих "милих друзів", бо це юрба. Та, що Христос визначив, "не знають, що роблять". Але як можна розуміти ось таку сентенцію: "Дуже мені прикро і боляче, дорогий Уласе Олексійовичу, було відчути, що ваша моральна підтримка цієї банди дала враз себе знати, цебто маю на увазі ту статтю".
Невже це справді так тяжко розуміти "мою моральну підтримку" навіть письменникові? В такому випадку, наша позиція безнадійна!
І ще один лист Durch Eilboten. Невтомний редактор, промотор і одержимий журналом "Хорс" І. Костецький, який саме тепер працює у самій "Трибуні", як мовоправець.
"Дорогий і високошанований Уласе Олексійовичу!
Я ще раз дозволю собі турбувати Вас просьбою прислати мені Вашу промову на вшанованні Є. М. Якщо не хочете цілу, то не відмовте прислати найбільш ударний з неї абзац. Я обов’язково хочу вставити його в хронікальну замітку про цей вечір у ХОРС 2, без цього замітка буде якась порожня.
Друга просьба: якщо Ви вже використали текст статті Заславського про екзистенціоналізм, що її Вам переслав Ю. В., то будьте так ласкаві також і її мені переслати. Я хотів би її зреферерувати теж у ХОРСі 2 там, де вміщую різні відгуки про цей напрям, а відгук 3., наскільки я знаю, дуже характеристичний.
(Продовження на наступній сторінці)