Ми говорили про мою рецензію на Петрова, але не договорилися. Я прошу вислати її мені назад, бо для "Зошиту" вона зовсім не підходить. Також, коли ще є, прошу вислати мені трохи МУРівських коверт.
Щире вітання Т. Ф. Ваш Ю. Шерех.
Чи відповів Вам щонебудь Є. М.? Чи читали Ви вже статтю Крупницького? Якщо вона не надається до "Зошитів", то пришліть її мені назад. Щодо членських квитків, то може б Ви доручили Славутичеві опрацювати їх форму, Чорний міг би дати англійський переклад, а тоді можна було б пустити їх у друк. Чи можна у Корнталі замовити печатку – німецьку з англійським?"…
У цьому листі головне "Грань", – журнал, що його хоче видавати Шерех. Благородна думка, нам потрібен добрий літературний журнал, "Зошит" це лиш газета, тільки як це узгіднити з нашими "надпартійними" позиціями, коли справу фінансуватимуть люди "блискучого відокремлення" (визначення 3. Пеленського)? Їх генеральний комісар для справ зовнішніх Іван Вовчук, може навіть дещо обіцяти, але рішатиме не він, а ті, що рішатимуть, мають свої на нас пляни, не конче узгіднені з нашими. Це може статися так, як сталося з журналістами. Не пощастило їм підпорядкувати СУЖ, тоді вони заснували своє НДОУЖ. Може, побіч МУРу, постати НДМУР і до того "Грань".
Але Юрій Володимирович квапиться мені справу пояснити:
"Мюнхен, 21.3.47. Дорогий Уласе Олексієвичу!
Позавчора вислав Вам листа, а сьогодні пишу знову. Я двічі бачився з Домонтовичем і говорив з ним. Жадних муроломних настроїв у нього нема. Він тільки розсміявся, коли я сказав йому, що Ви мали підозру, що "Грань" покликана, щоб розколоти МУР. Проти муризації "Грані" він нічого не має, тільки вважає, що ми можемо претендувати на ідейну сторону видання, але не повинні забиратися в частину фінансову. Ми говорили про те, як задеклярувати надпартійність "Грані".
Спочатку була думка просто передрукувати Вашу статтю з "Зошита". Потім вирішили, що передруковувати не доцільно, бо читачі і так уже читали це. Тоді мені доручили написати відповідну статтю. Одначе тепер, прийшовши додому, я подумав, що і мені не варт щось спеціяльне писати, а досить дати ту частину моєї доповіді, де я говорю про дві концепції організації літературного процесу: партійну і – в противагу їй – МУРівську. Думаю, що вміщення такої речі в журналі, на якому буде зазначено, що він виходить у співпраці з МУРом, буде цілком достатнє.
Далі Домонт. висунув проект, який мені здається доцільним: влити в "Грань" наші збірники. Ви знаєте, що наші збірники – дефіцитні, і інакше бути не може. "Грань" має виходити двічі на місяць 32 сторінками великого формату (розмір "Штандпункту"). При такій умові навіть більші статті можна давати петитом не більше, як у двох числах. А в супроводі ілюстрацій, оповідань тощо ці речі, гадаю, будуть розходитися і, хоч "Грань" не має давати великих прибутків (я знайомився з її пляновим бюджетом), але не повинна бути й дефіцитною. А чи нам видаватиме "Українське слово", чи "Українська трибуна", чи "Українські вісті", – від цього ніщо не міняється. Отже, чекаємо Вашої думки…"
Далі йдуть побіжні дрібні справи, якими Шерех старанно турбувався.
Гаразд. Добре. Для мене також нема різниці, з ким видавати "Грань", але я мушу сам бачити це зблизька. Тому їду до Мюнхену…
Сьогодні рано ще лист з Равенсбурґу від Михайла Мухина. Я просив його подавати мені літературну хроніку з мов французької і англійської… Він годиться це робити, а разом додає ряд своїх коментарів на біжучі справи, за його дивними звичками. Драгоманів у нього виходить Мрякоманів, Грушевський – Рушевський, Винниченко – Гвинниченко. Це ніби відголоски часів львівського "Вісника", але тепер він мало чим у світі вдоволений взагалі, а "особливо ж я лютий на Доктора". Серіч Донцова. Що сіє має значити?
28 березня. Повернувся з Мюнхену. Ночував у Шереха і його чудової мами пані Варвари (Ortnitstrasse 15/I). Говорилося багато. Бачився з Костецьким і з І. Вовчуком у редакції "Трибуни". Домовилися, що вони дадуть рекляму для "Зошита", що видаватимуть "Грань", що я напишу статтю для "Трибуни" і передовицю для "Грані". Словом, завішення зброї, культ-альянс… Уважаю це за свій дипломатичний успіх, бо це якраз відповідає моїм тенденціям "надпартійности".
Побував також і в ЦПУЕ, говорив з Яковом Маковецьким та Костем Мельником, а це вже по лінії "мельниківців", з якими у мене також псуються стосунки і вимагають реставрації.
Обідав у земляка з Кремянця Аркадія Трачука.
Квітень
1 квітня. День, коли можна людей легально обдурювати, але мені нема кого дурити, а хіба самого себе. Багато, багато праці. За ці дні написав три статті і купу листів. Статті вислав до "Трибуни", до "Вістей", до "Грані". Завтра, здається, їду до Авґсбургу. Шерех повідомив, що треба поїхати туди у справі дозволу на видання МУРу. Отже треба поїхати… Хоч мені дуже не хотілося б.
3 квітня. Повернувся з Авґсбургу. Їздив даремно, бо справу з дозволом на видання МУРу вже полагоджено без мене Білецьким. Зустрівся з чисельними нашими "дигнитарами" та літераторами. Державин дорозгромлює українську літературу, Осьмачка рве і мече, Барка сміється і боїться, Кибалюк лається. Говорив з академічним Міяковським, який також "невдоволений"… Мені вручено посланіє Державина такого змісту:
"Одвертай лист до Івана Багряного.
Високоповажаний Іване Павловичу!
Не вважаючи за доцільне – і не припускаючи, щоб Ви вважали за доцільне – множити принципові розходження, дозволю собі звернути Вашу увагу на таке: двічі висловлений Вами на засіданні З’їзду МУР від 16.3.1947 здогад, буцім то вжита мною в огляді нашої літературної прози словосполука "літературний плебс" скерована на читачів і означає певні (або й усі) читацькі кола наші – жадною мірою не відповідає і не може відповідати до справжнього сенсу моїх слів.
Щоправда, я не заперечую і не дисимулюю існування та великої негативної ваги інтелектуально-культурного плебсу серед нашого читацтва (зараховуючи до того плебсу тих, приміром, хто тужачи за – Богові дяка! – неіснуючим українським Єсеніном, розкуповує Єсеніна російського). Проте, не визнаючи за читацтвом жадної конструктивної ролі в литературному процесі, і ніколи не міг би назвати читацький плебс "літературним" плебсом, а хіба що плебсом, засадничо ворожим літературному мистецтву.
Отже, під літературним плебсом я розумію аж ніяк не читацтво або будь-яку частину цього останнього, тільки певний – низького інтелектуально-культурного рівня – прошарок наших літераторів, а насамперед те поширене явище, яке я ще рік тому визначив, як плужанство чи неоплужанство (див. мій артикль "Проблема стилів і плужанство за кордоном", Науково-літературний збірник "Світання" ч. 1, 1946), і супроти якого моє становище лишається незмінним, бо, як цілком слушно зазначив Улас Самчук, "у нас забагато плебсу", а одним з основних обов’язків критики є – боронити мистецтво, те мистецтво, що воно "родиться серед аристократії і вмирає серед плебсу" (Збірник МУР, 2. 99).
З правдивою пошаною, Володимир Державин" (30.3.1947).
Отаке. Дивуюся, чого цей лист скеровано до мене.
Ночував я в "університеті". Бувша конюшня обернулася в "університет", на його горищі "готель". Там живе один з Шаянових "перуністів" т. зв. Орлигора. Ну ж і засмерділось те повітря графоманією.
6 квітня. Погода зіпсулась – холод, сиро, осінно. Бридкий, ледачий настрій. Рятує лектура – спомини Ґроссер-Рільке. Дістав пару листів і між ними Є. М. Він намагається затерти погане враження, викликане ним попереднім листуванням. Дарма. У мене відпало бажання аж так надто "возитись" з Маланюком. Мені також хотілося б перед кимось поскиглити та немає перед ким. І так краще.
А тут ось ще один "шляґ". Сторчове письмо того ж Державина… Дуже прикметне, а тому нотую:
"4.4.1947. До Правління Об’єднання письменників МУР.
Група членів Об’єднання письмеників МУР, зосереджена навколо незалежного літературного альманаху "Світання", вважає за свій обов’язок рішуче протестувати проти зімпровізованої на засіданні з’їзду МУР (від 16 березня 1947) публічної заохоти п. Тодося Осьмачку до поворотного вступу до Об’єднання письменників МУР: обминаючи непристойність неодноразових попередніх виступів п. Т. Осьмачки, скерованих на зниження авторитету Об’єднання письменників МУР і добре відомих його Правлінню, а також залишаючи осторонь питання про мистецький рівень літературної продукції п. Т. Осьмачки (яке ми згодні розглядати, як дискусійне) – вважаємо ту публічну спробу за демонстрацію солідарности певних членів МУР з дифамаційним нарисом п. Т. Осьмачки, надрукованим у 2-му числі "Літературного зошита" (під заголовком "Мудрець", новеля) і скерованим проти пам’яті одного з найвизначніших світил української філології, до того ж – репресованого нашим національним ворогом і, найправдоподібніше, закатованого на засланні. Публікація того роду нарису становить ганебну пляму на нашій емігрантській пресі і внеможливлює для нас співробітництво з "Літературним зошитом", аж доки редакція цього останнього виявить належним чином своє негативне ставлення до тієї прикрої події.
С. Гординський, Мих. Орест, В. Державин, В. Шаян, А. Гарасевич, Чорний Юрій…"
Зрозуміло. Це вже п’ятий протест цього сузір’я на мою адресу. Бідний "Літературний зошит", нікого він не вдовольнив. Але те найгірше ще прийде. Проти нього поважно зброяться "партії". Увага, увага!
Своєрідний, поражений неврастенією, ми народ. Багато думаю про ці комплекси… І про МУР, як їх концентрацію. Настрій – фу! Не видно кінця цим бридням.
Вже пізно. Місячно. Таня читає рукопис Докії Гуменної "Діти чумацького шляху". Тихо, холодно… Треба йти до ліжка і не можу зрушитись з місця.
(Продовження на наступній сторінці)