Тут зупинився у Бжеських… Відвідав Карла Аріо, мого шефа з Дойчес Нахріхтен-Бюро часів Рівного, багато розмовляли, він тепер без роботи і шукає зайняття. Заходив до ЦПУЕ. Вийшла перша половина мого "Юність Василя Шеремети". Видавництво не змогло справитись з цією справою нараз, тому розбило її на дві половини. Коли появиться друга половина, годі сказати.
Листівка від Смаль-Стоцького (4.3.47):
"Дорогий пане Уласе і славна Уласихо! Зненацька бух – і їду! Щоби незадовго Вас зустрічати. Цілую руку милій пані, а вам, дорогий пане Уласе, на прощання щиро руку стискаю. Вам щиро відданий, P. C-C".
Отже пан Роман – бух і нема. Щаслива путь-дорога!
Довгий лист від Шереха, що він в Ульмі домовився про наш з’їзд, що передає матеріяли до "Літ. зошиту", що кінчає читати "Сонце з заходу", що стаття Державина про Маланюка скандальна. І т.д. Дістав знов телеграму з’явитися у американського консуля в Штуттґарті в справі виїзду за океан.
12 березня. Повно тривожних чуток з приводу шуму Москви на тему нашого втікацтва. Рвуть і мечуть. Не даємо ми їм спокою навіть в ролі ДіПі. А люди хвилюються, бо все ще не вірять в УНРРУ.
Були ми в консуляті. Далі жадають доказів з Праги, що ми О-Кей, яких я не можу їм дати. Тимошенкова протекція не має сили. Думаю, що з цього мелева не буде муки.
"8. III. 47. Любий друже!
Тільки що прочитав Ваш Літ. Зошит і не можу стримати обурення з приводу оголошення про альманах МУР. Хто дав право редакції цього альманаху вмістити моє прізвище серед членів колегії??? Чи хтось мене запитав про це? І нащо ж це? Який це має сенс, коли я фактично нічого там не редагував?
Знову ця штука виглядає на ординарну і, навіть, не дуже зграбну провокацію… І, головне, я безрадний на неї реагувати.
Я змушений автоматично припинити всякі стосунки з МУРом. І прошу це прийняти до відома Вашого, як голови цієї організації.
Як мого приятеля ж, я Вас дуже прошу зараз же спростувати провокацію. Коли ж це не буде зроблене (в формі спростування, "помилка" чи що), то, як мені не боляче, я змушений буду перестати Вас уважати за свого приятеля.
Хто-хто, а Ви чудово знаєте, що такі речі – це є злочин у відношенні не лише до мене, а й до моєї бідної родини. Як же Ви могли підписати до друку те число "Зошиту"? Чи може Ви того оголошення не читали? Чекаю.
Є. Маланюк"…
І головне, що я не розумію, чому цей крик і ця гістерія… Яка і кого це провокація? Що за пекельне боягузство? Чому я маю відповідати за оголошення в газеті, у якому я не міг бачити нічого злочинного? І чому він сам не може цього спростувати у любій газеті?
Це Маланюк.
До речі, той альманах не має ніякого відношення до мене, моє ім’я внесено до редакційної колегії так само, як і Маланюкове, головним редактором його є Борис Подоляк (Григорій Костюк) і чому б йому не звернутися просто до адресі?
А перед місяцем він ще писав мені таке:
"11.2.47. Любий, "старий" друже! Спасибі за Вашого гарячого (але не незаслуженого) листа, як рівно ж за лист МУРу. Моя глибока вдячність!
Передайте подяку сусідам, – а то Куликовському, Чубові та Степаненкам, взагалі, всім, що потурбувались привітами з невеселою датою, яка ставить різкий хрест на рештках молодости.
Цілую Вас і ручку Вашої Дружини, обіймаю Подоляків. Не забудьте про "карточки", що ми на них знялися. Ваш, Є. Маланюк."
Це Маланюк. Не думаю писати йому одразу. Мушу подумати.
Наближається наш з’їзд. (15-16 березня в Новому Ульмі, табір Райнгардтказерне). Побоююсь за його перебіг, набралось чимало гіркої цикути, гострять на мене зуби зо всіх боків і якось все це мені порядком надокучило.
Учора в нашій оселі я мав невеликий реферат про Шевченка. Так звані бандерівці не прийшли. Бойкотують за "статтю про Шевченка в "Укр. Вістях". І не тому, що стаття була не добра, а тому, що у "Вістях". До того появився "Літ. Зошит" з моїми протипартійними тенденціями і чаша переповнена. Кожна, вибачте, партія силоміць накидає тобі свої симпатії і намагається затягнути тебе до себе. Коли ж їй не щастить, тоді, брате, тримайсь. Не буде добра тобі на цьому світі. Моя вартість для них не в письменстві, а партійництві. І тільки в "нашому"… Такі ми люди… І якось не шкода ані себе, ані тих людей. Всі ми до краю здуріли і що тут поможе.
18 березня. Учора, перед четвертою годиною по обіді, повернувся з Ульму, 14-го рано квапився туди на засідання правління МУРу, на яке прибуло лишень я та Шерех і ще двох колег.
15-го, в суботу, о годині 10-ій, з’їзд розпочався. Моє коротке вступне слово, привітання від ВУАН, від чисельних інших організацій і приватних осіб. Далі реферат В. Державина "Про прозу за 1946 рік", звіт В. Шереха про творчий минулий рік і виступ Косача, що говорив про драму.
Після того дискусія, що не завжди вкладалася в рямці дискусії, а розливалася в бурхливу повінь пристрасті. Людмила Коваленко вбачає в критиці Державина елементи нігілізму, Порський (Міяковський) пропонує спільне об’єднання всіх мистецьких ділянок, Ю. Дивнич думає, що завданням літератури є оформити світосприймання її сучасників, Багряний хоче сказати, що завданням літератури є не шукання формально-стилевих виявів, а ставлення проблем світогляду. Маємо кризу не літератури, а кризу критики, яка "борсається над формою". В. Чапленко переконаний, що мітотворення, як і містика взагалі, що їх підносить Косач, не переконують. Людська творчість керована інтелектом, тож то Б. Подоляк (Костюк) думає, що ми не вискочили поза коло проблем 20-их років… Тоді було дано їх абетку, але ми боїмося визнати, що ми ростемо з того грунту.
Обідня перерва і самий обід у великій їдальні табору злагіднює розбурхані темпераменти, з-за хмар гніву вийшло сонце приязні і затьмарені обличчя прояснилися. Учасники з’їзду, яких набралося спорої пів копи (щось, як 35), між якими бачимо зовсім мирного Осьмачку, непомітного Стефановича, далі почесного (хоча він і зголосив свій виступ) В. Блавацького, невтомну, малого росту, але великого духа, сенаторку Олену Кисілевську в її тяжкому, довгому, старомодньому футрі… І багато інших видатних і заслужених, і шанованих громадян нашої творчої мандрівної когорти.
Після обіду дискусії продовжуються до години шостої, далі дві години вечерової перерви і о годині 8-ій літературний вечір в залі театру, на якому змусили і мене виступити з якимось уривком останніх писань…
Вечір у Білецьких, там був Стефанович і ми провели час в атмосфері спогадів Праги. Бувало в Празі, Стефанович був постійним гостем Білецьких, він любив бавитись з їх малими дочками Килинкою й Ялинкою, які тепер вже повиростали і усамостійнились… Пані Надія малювала портрет Стефановича, а він віддячувався їй своєю лірикою… І, можливо навіть, невинними залицянками. Тепер ми тут, у цій казармі війська німецького, могли тільки згадувати про те, що було, що відійшло, що не вернеться… Еміграція наша йшла в глибину, вона відходила в простори плянети, вона універсалізувалася.
Пішов спати ген пізно до таборового готелю, де нас МУРівства спочивало щось зо двадцять хлопа.
16-го це неділя, похмурий день. Рано о 9-ій продовження з’їзду. Дискусія, мій і нашого правління, звіт.
Властиво, це не лише звіт, це промова, ораторія. Дозвольте подати з того уривки:
"Рік практики дав право нам думати, що люди, які покликали нашу організацію МУР до життя, ніяк не зробили помилки, а вони усвідомили дуже велику істину, що ми, як люди, потребуємо не тільки звичайного механічного контакту, а що ми потребуємо органічної єдности – тієї самої, якої ми, в силу дуже переконливих фактів, були позбавлені протягом довгого часу.
Ця єдність – не та трафаретна, заялозена фраза, якою щодня зловживається… Потрібна інша єдність. Не претендуємо і навіть свідомо відкидаємо згляйшалтовання думки, чи мистецького наставлення. Свідомо хочемо творити різноманітність, але все таки, нам потрібна єдність. Велике космічно-всеобіймаюче почуття згармонізованости. Потрібне з’єднання того вищого порядку, що його мають люди з розвинутим в собі почуттям людського. Потрібно збагнути і усвідомити основне почуття міри, почуття форми, почуття тривалої, узасадненої моральної дисципліни.
При цьому завжди настирливо напрошується на думку поняття, що ми підходимо до третього і остаточного оформлення свого національного лиця. Ми йшли до українства, йшли до політичного вислову, тепер наближаємось до людини. Маю на увазі трохи відмінне поняття людини, ніж те, що його свого часу, висловлювали гуманісти. У зміст людини вкладається більше, ніж сама гуманність. Передовсім, це певний стиль життя – стиль того рівня, коли людина у своїй етиці і моралі, творить засадничу дистанцію між собою і рештою світу, що її оточує, залишаючись незалежним і повновартним складником цілости.
І до цього етапу розвитку, ми, як національна спільнота, наближаємось. Народ, що постає, що виростає із свого зародку, що цілком свідомо означає своє постання, як воскресіння з мертвих, такий народ потребує і постійно вимагає духових провідників такого порядку, що обіймали б суть справи в її цілому, а не обмежились на якій одній ділянці. Коли маємо на увазі політичний провід і коли бачимо при тому яловість думки, це тільки доказ, що такого роду людина не в стані дати раду з цілим комплексом понять і визначень і на допомогу їй має прийти людина творчого заложення. І такою людиною є мистець. Поет, письменник, художник, артист, філософ.
(Продовження на наступній сторінці)