Але я мав трохи подібну іншу справу... Можливо, це звучатиме невірогідно, але одного разу, переїжджаючи через районове містечко Мизіч, у якому свого часу я мав розмови з поліцією, я зайшов привітатися з начальником району Даниленком. Тут же, побіч районової управи, містився і місцевий мировий суд, у якому саме відбувалася судова розправа. Не можу пояснити чому, але до мене прийшов сам суддя з проханням помогти йому розібратися в одній справі. Не помогли мої виправдання, що я не юрист, не суддя і не Соломон: я мусів іти до суду, вислухувати заплутану справу якоїсь земельної спадщини і виносити присуд. Здасться, противні сторони вважали свого суддю не безстороннім, а тому він, довідавшися про мій приїзд, запропонував на суддю мене. Сторони погодилися, і я мусів судити. Здається, мій присуд був пізніше виконаний.
Не менше дивно виглядала і така, знов таки судова, справа, документ якої зберігається у моєму архіві. З’являється тричленна делегація і подає прохання такого змісту (подаю його без ніяких змін): "До Пана начальника У. Самчука. Прохання. Від громади с. Вербня Димидівського району Лубенської окр.
"Просимо Пана Начальника зарадити нам у великій несправедливості, яка стається на наших очах. З початком шкільного року до нас призначено директором школи пана Кавзана Дмитра. Він взявся щиро до праці у школі, своєчасно повів навчання, зорганізував порядок у школі. В селі приложив багато праці з молоддю, організував гуртки хоровий і драматичний, заложив просвіту, здобув собі цілковитий авторитет в селі і навіть у районі. У селі є ще учителі, москвофілка, що навіть не вміє писати по-українськи, полька і учитель, що з ними держав зв’язок. Вони взялися на директора школи, щоб його спільно з священиком о. Яблонським вижити з села. Потім доносимо, що о. Яблонський був за Польщі леґіоністом, по смерті своєї жінки вів неморальне життя, людина, що всіх осуджує, стараючись держати село в темноті. Директора Кавзана забирають від нас неправно, шкодячи тим самим для загалу, бо оставляють село без дорогої людини. Ми взнали, що його зняли з роботи за грубу поведінку з учителями. А з нами начальник відділу пан Коломиєць поводився далеко грубше, бож двічі нашу делегацію не хотів вислухать, прохання нате кидав від себе, будучи у зв’язку з о. Яблонським. Ми просимо Вас звернути увагу на цей нездоровий для справи випадок і ображаючу поведінку пана начальника Коломийця в Дубні і просимо залишити нам директора на місці. Отож ми, громадяни, складаємо власноручні підписи" . .. (підписи голови, секретаря, шістьох членів сільської управи і шістдесят шости громадян).
Вимоги категоричні... "Залишити нам директора на місці". Що з цим робити? Виправдання, що це справа не моєї компетенції — зайві. Якщо ви не поможете, ніхто нам не поможе. За нами народ! Від народу! Голос народу — голос Бога. Але я знаю також Авеніра Коломийця, і не тільки як інспектора, але також як поета і приятеля. Не хочеться вірити, щоб він міг творити аж таке беззаконня.
І ще тим гірше, що зараз за цією делегацією прибула з того ж села контрделеГація з тим самим о. Яблонським на чолі, яка представила не менше слушні вимоги. Складна дилема. Пропоную їм звернутися до обласної шкільної кураторії . .. Не хочуть .. . Пропоную компроміси — не годяться. Нарешті заявляю, що це не моя справа, що я не шкільний уряд і не суд, а тому прошу звернутися до тих, кому це належить. Дядьки топчуться на місці, але не відходять ... їх погляди вимагають рішення ... І мене це зобов’язує. Кажу, що я мушу справу розслідити, мушу говорити з інспектором, а тоді щось робити. "Але ми вам віримо ... Ми вам віримо ..." — заявляють дядьки таким тоном, який виключає неґативне рішення. Будемо бачити. До побачення.
Пізніше я мав з цим досить мороки, приїжджав Коломиєць, приїжджали дядьки, справа затягнулася, директором далі був Кавзан, і чим воно взагалі скінчилося, вже не пригадую.
Подібних справ маю більше. От хочби лист редактора житомирської газети "Голос Волині": "Вибачте за турботи. Посилаю Вам твір, можна сказати, народний. Автор цього твору — 68-літ. старик Н. Н. з села С. С-го ґебітскомісаріяту. Цей твір він сам написав і сам переклав на ноти. Освіта у нього нижча. Дідусь мав 6 га землі, але в наслідок наполегливої праці — розжився був на чималу кількість добра. Совєти його не розкулачили, як середняка, але одночасно все майно забрали, бо він не хотів вступати в колгосп. Була залишена старому хата, але через деякий час її відобрали за те, що він мав борг 100 карб, за облігації (яких він не одержав) совєтської .добровільної позики. Тепер дідусеві повернули хату.
,Гітлер повернув мені життя — говорив він, — і я цього ніколи не забуду’. Якщо цей матеріял, написаний дідусем, Ви зможете хоч частково десь використати — то буде непогано. А коли ні, то хоч напишіть, будьте ласкаві, старому хоч два слова, бо він дуже просив нас, щоб його твір ми надіслали Вам..."
І звучав цей "твір" так: "Український державний гімн. Пошана та велика подяка нашому Фюреру, такому піднебесному соколу та орлу нашому п. Гітлеру.
Ай, ти воля моя воля золотая ти моя,
Воля сокіл піднебесний пана Гітлера. — (два рази)
Воля сонце золотеє ясний місяць в небесах,
Воля звіздочка ясная в Божих ясних висотах ... — (два рази).
"Гімн" мав одинадцять таких строф і закінчувався так:
Буде вічне спасибі п. Гітлеру,
Висилися люд хрещений за свободу п. Гітлера,
Дружньо, весело всі встрітили миром гранимо ура ...
Ура, ура, ура (два рази) за здоровля нашого пана Гітлера! —
(два рази).
"Твір" гідний пера сталінського лавреата з Казахстану — Джамбула Джабаєва, та сама школа, дух і наставления. І за таке Джамбула нагородили орденами. Ми цей "твір" негайно відіслали до відомого редакційного коша, тобто я заховав його як свідоцтво дцоби. Це було ризиковне, бо його автор вимагав публікації свого творення, а коли ми цього не зробили, його копія була надіслана до райхскомісаріяту, і мене запитували, чому я його не помістив. У совєтських умовах за таке дали б Сибір, але тут обійшлося поясненням, що це писання графомана і до друку не надається.
У советах, коли б ішлося про Сталіна, таке оголосили б за "народну творчість" (Джамбул писав: "Я хотел тебя с солнцем сравнить! Не мог тебя с солнцем сравнить! Солнце светит нам только днем, а ты нам светишь днем і ночью"), помістили б на першій сторінці "Літературної газети" великими літерами і автора нагородили б орденом Леніна.
Не можна знайти слів, щоб це явище з’ясувати... Тим часом у ньому основна клітина трагедії. Цей "гімн" — гімн тих мільйонів полонених, які покинули свій фронт і з радісними обіймами пішли до "нашого пана Гітлера", тих мільйонів, що були вбиті голодами колективізації, висланих і вигнаних, яким заборонено бути і зведено до рівня худоби.
"Напишіть, будь ласка, старому хоч два слова" — просив редактор "Голосу Волині". Дорогі мої, рідні мої! Не два слова, а всі слова, вся мова, вся душа і серце належить вам! Рідний, мучений, сторозтерзаний український народе! Чую і розумію болі твої, скарги твої... Твою глибинну трагедію!
На мові доби це часом зветься "визволенням трудящих", "со-ціяльною революцією", "великою революцією жовтня". На мові людській це лише трагедія, побудована на людській несвідомості.
Послухаймо мову головного її режисера В. Леніна: "Робітники влаштовують стачки, зупиняють всі разом роботу на фабриці і вимагають збільшення заробітку, вимагають, щоб їх змушували працювати не десять годин денно, а лише вісім. Вони хочуть, щоб майстерні були влаштовані краще, щоб машини захищалися особливими засобами і не калічили працюючих, щоб їх діти могли ходити до школи, щоб хворим давати як слід допомогу в лікарнях, щоб мешкання робітників були людськими домами, а не собачими будами" ("К деревенской бедноте").
Дуже благородні вимоги. Але як їх здійснити, коли отаких, які "наслідком наполегливої праці" на шістьох гектарах здобувають собі "людське мешкання", нищать у зародку? Хто дасть і добру працю, і школу, і лікарню, і людські мешкання? За царя це мали бути капіталісти. А хто за Леніна? Ніяке диво, що двісті мільйонів населення СССР живе в "собачих будах", бо навіть тому дідусеві забрали хату за борг 100 карбованців фіктивних облігацій. Коли б таке сталося за царя, — кричав би ґвалтом весь світ.
Де ділася логіка, розум, сумління? І коли їх так мало знаходимо в творах Леніна, виданих "Інститутом Маркса-Енґельса-Леніна", як можна сподіватися чогось від дідуся з "нижчою освітою", якому відобрали навіть право бути людиною.
"Ай, ти воля, моя воля — золотая ти моя" — співає та бідна істота і одразу додає: "Воля, сокіл піднебесний пана Гітлера". Розуміється, про яку власну волю може він говорити? Що йому залишилося, як не віра у фатум.. .
Розуміється, в певних центральних місцях того великого царства подібні розважання значать для людини лише одне: смерть. Але все таки, коли там не знайдеться нікого, хто ці ясні істини зрозумів би, майбутні походи майбутніх гітлерів не зупиняться на Кавказі і Волзі ...
В моєму архіві цілі купи подібних листів. Вони налітали з того простору спонтанно, мов вітер. Хто їх посилав, чому посилав і чому якраз до мене? Інколи до болю зворушливі, інколи трагічні, інколи скарга, інколи підлабузництво, інколи доноси.
(Продовження на наступній сторінці)