До речі, про Фріца Вайса та його пропаганду. За професією народний учитель з Гайдельберґу, не партійний, на диво культурний, під кожним оглядом порядний, він скоро став не тільки моїм зверхником, але й співробітником та приятелем. Ми зустрічалися не тільки урядово, але й приватно у моєму помешканні, багато говорили на різні теми, не було такої справи, якої ми не обговорювали б спільно, він мав до мене повне довір’я, усі наші інтервенції йшли через нього; він став нашим адвокатом у високих і найвищих урядах, включно до всемогутнього міністерства Ґеббельса. Він посилав завжди корисні для нас звіти, став нашим приятелем і вболівав над нашими справами, як над своїми.
А його уряд військової пропаганди, у якому він відав пресовим відділом, належав до найвпливовіших, після уряду безпеки... До його юрисдикції належали справи преси, освіти, культури і навіть церкви на всю Україну. Він мав силу впливати на різні рішення, за винятком справ СД, тобто безпеки...
З першої зустрічі з Вайсом я зрозумів його значення для нашої справи, одразу нав’язав з ним найтісніші контакти. Наші зустрічі мали особистий і приязний характер. Знаючи німців взагалі, я легко давав собі раду. Ми запрошували його на наші прийняття, на театральні вистави, на імпрези і свята.
Пригадую одну таку нашу подорож на одне почаївське свято, здається, десятого вересня, яке на Волині звали "перенесенням мошДв". За старих часів на нього сходилося десятки тисяч богомольців. За совєтів це, розуміється, припинилося, але тепер там мала відбутися велика маніфестація з приводу "визволення".
З Почаєвом у нас взагалі пов’язано багато споминів. Мандрівки на прощу, святиня, легенди, "стопа Божої Матері", "цілющі мощі Йова". Я мав там багато шкільних друзів — Анатоля Чорнобая, Гриця Цикуцького, Петра Кондратьєва, Сергія Стельмащука, Володимира Качура. Одного разу, пригадую, ми робили мандрівку до Почаєва цілою гімназією. Це була незабутня подія. Йшли звичайно пішки, багато було пісень, жартів, сміху, залицянок.
Зовсім відмінною була ця наша подорож тепер. З Рівного це становило яких дев’ятдесят кілометрів не конче доброї дороги: через Дубно, Смиту, Крем’янець і Дунаїв. їхали двома автами — Скрипник, Шеккел і я нашим "фіятом", а Вайс з своїми двома кореспондентами французьким "сітроеном". Гарний день, знайомі місця, ми обганяли багато підвод, походів з прапорами і співами. Біля десятої години ми були на місці, зупинилися в ра-йоновій управі, де начальником був брат мого шкільного товариша Кондратьев.
Тут нас погостили сніданком, і ми пішли до лаври. Вулицями тяжко пройти від народу, йшли походи за походами з прапорами, транспарантами, вінками. Для Шеккела повно роботи, на Вайса це справляло велике враження.
Розуміється, я зустрів багато знайомих, безконечні вітання, мій шкільний товариш Володимир Качур, який тепер тут лікарем, Гакени, Бойко. Йдемо до церкви, куди тяжко за народом протиснутися. Церква вже не мала багатства, блиску і розкошів, але її чудова архітектура пізнього барокко залишилася незмінною і однаково вражала своєю мистецькою силою. Пізніше відбулася велична процесія, в якій брали участь тисячі народу.
А ще пізніше, після богослужби, якось спонтанно, без якого-будь оголошення, широку площу між лаврською дзвіницею і колишньою вищою початковою школою заповнили тисячі народу. Рознеслася чутка, що буде мітинг. Промовляв Скрипник... Я не мав бажання промовляти, але мене викликала публіка. Говорили про відомі справи того часу, але настрій був добрий, і нам бурхливо плескали.
Після мітингу наше товариство запросили на обід до мана-стирської трапезної. За великим у вигляді літери П столом на чоловому місці сидів архиепископ крем’янецький Олексій Громадський — солідна, плекана постать церковного ієрарха ще старорежимного виховання, праворуч і ліворуч від нього, за чинами сиділо багато інших церковних осіб, між ними також два єпископи, прислані за більшовиків з Москви, які зісталися тут і, як казали, були оком і вухом НКВД.
Ми сиділи за правим столом, спереду, недалеко від епископа. Було тихо. Збоку на підвищенні чернець читав уголос житіє Йова Почаєвського. Подали їжу — борщ з грибами, смажену рибу, картопляне пюре, червоні бурячки, овочевий компот і чай. Архиепископ Олексій благословив їжу і коротко по-українськи привітав присутніх. По обіді ми зложили йому подяку, я обмінявся з ним кількома словами, і ми відійшли.
На нас чекав ще один обід у манастирському готелі, уряджений районовою управою, на цей раз уже не пісний і не тільки з чаєм. Скінчився він досить пізно і весело, так що виїхали ми під захід сонця, а доїхали до Рівного зовсім затемна.
Не знаю, які звіти писав Вайс своєму начальству, але сам він був дуже приємно вражений, і його симпатії та прихильність до нас були очевидні. Пізніше він не раз доводив їх на ділі. Кожна воєнна ситуація має свої закони, а ця окупація мала свої окремі, надзвичайні, і з ними треба було давати раду.
Життя йшло по землі своїми залізними безоглядними кроками: послухаймо його мову:
"З головної квартири фюрера. 16 вересня. Верховне командування збройних сил повідомляє: на Україні з’єднання німецьких військових сил, при допомозі повітряної зброї, відважними атаками захопили головні переходи нижнього Дніпра. Після кількаденних боїв з сильними ворожими відділами, підтримуваними панцерними з’єднаннями, були забезпечені і поширені переходові місця на Дніпрі, і німецькі дивізії на всьому широкому фронті перейшли до дальших посувань на схід.
"У просторі на південь від Ільменського озера, як було подано в надзвичайному повідомленні, були ґрунтовно знищені великі сили 11, 27 і 34 армій. Ці операції були проведені військом генерал-полковника Буша з допомогою відділів повітряної фльо-ти генерал-полковника Келлера. Десять ворожих дивізій було зовсім знищено, десять інших з кривавими для ворога втратами було розбито. Понад 53 000 полонених взято до наших рук. 320 танків, 695 гармат різного роду, як також багато різного іншого воєнного матеріалу було нами взято або знищено.
"У боях проти британської постачальної фльоти німецька повітряна зброя за денного налету на заході від Гебрідів знищила нафтовий транспорт поємністю в 7 300 б.-р. тонн.
"У повітряних боях з протилетунською артилерією було зі-стрілено 8 британських літаків без власних втрат. Спроби британського летунства заатакувати німецьку затоку і голляндське побережжя не вдалися. Винищувачі збили два ворожі літаки".
Мова наших буднів день-що-день і ніч-що-ніч. Грізна німецька воєнна машинерія діяла з неймовірним розмахом, східній фронт швидко посувався вперед. Цілі армії совєтського війська в боях, а часто і без боїв, разом з своїми штабами переходили на бік ворога. На 19 вересня німецьке воєнне звідомлення подає 1 800 000 полонених. На 10 листопада ця цифра збільшується до 3 632 000. Полонені заповнили всі дороги, всі міста... Не вистачало таборів. У Рівному було три табори по кілька десятків тисяч кожний. Люди жили під відкритим небом, не було їжі, становище жахливе. Ми бомбардували ггропаґанду, військове командування, щоб цій справі зарадити. Рівенський Червоний хрест, тоді ще під зарядом полковника Леонида Ступницького, мав повні руки роботи, працювало кілька кухонь, возили до таборів їжу, але все це було краплею в морі на таку масу людей. Згодом до табору вкинулась пошесть тифу, люди масово гинули, померла також невсипуща діячка нашого червоного хреста Надія Паш-ківська — віддана, шляхетна людина і громадська діячка. її місце пізніше посіла не менш знана громадська діячка Харитя Коно-ненко, що прибула з заходу і спільно з відомою волинською діячкою Галиною Варваровою та іншими панями розгорнула широку акцію допомоги полоненим. Вдалося добитися дозволу звільнення полонених, які походили з українських теренів, і на підставі цього було врятовано від загибелі багато тисяч людей.
У суботу, 20 вересня, наша газета подала алярмуючу вістку, перейняту з неофіційного повідомлення львівської радіостанції, що взято Київ і Полтаву. Згодом виявилося, що Полтаву справді взято, але за Київ ще велися бої з оточеними советськими арміями. Не дивлячись на це, ми розгорнули широку акцію для організації великої маніфестації, формально з приводу здобуття Києва, а фактично, щоб віддати пошану місту як столиці України. Наспіх готувалося надзвичайне видання газети, а в залі театру було заповіджене велике віче, на якому мали промовляти ми з Оленою Телігою.
Але німці одразу розгадали наші наміри. Не встигли ми розліпити по місту наші повідомлення, як з пропаганди прибув посланець, який сказав, що за Київ ще ведуться бої і нам радять від такої маніфестації стриматися. І не тільки тепер, але й взагалі. Інакше це могло б викликати деякі непорозуміння з верховним командуванням. До речі, ми цього сподівалися, бо знали, що німці не бажали, щоб ми підносили справу Києва як центрального міста України, як її політичної і культурної метрополії. Нам було також відоме, що вони хотіли скасувати всі існуючі історичні наші центри і побудувати свої, нові в неозначених ще місцях.
Ми, розуміється, стягнули наші плякати і відкликали віче, але другого дня, з неділю рано, коли я сидів у редакції, готуючи надзвичайне видання газети, до мене прибігло двоє схвильованих людей з претенсіями, чому я не появився на віче. У театрі повно-повнісінько народу, і всі чекають. Звідки вони про це довідалися, коли було розліплено всього два плякати, які були негайно зірвані. Треба було йти до театру і пояснювати справу. На це пояснення публіка в один голос, серцем і душею відспівала "Ще не вмерла Україна" і отокійно розійшлася. Можливо, ця заборона зробила нам більшу послугу, ніж зробило б саме віче.
(Продовження на наступній сторінці)