Щоб трохи звільнитися від людей і побути з родиною, залишаємо мого візника у Федота і з сестрою Василиною та її родиною заднім ходом, через сад, відходимо до її хутора. Там я заночував. Спалося небагато, сливе всю ніч прогуторили з сестрою, бо було про що. Василина, моя улюблена сестра, яку я залишив ще підлітком, вже без мене, дуже молодою, бо їй не було ще шістнадцять років, вийшла заміж за дуже здібного, також молодого хлопця, Василя. Це цікава, дуже працьовита пара, вони мали вже троє дітей — Лонгіна, Віктора і дворічного Володьку. З сестрою ми завжди дуже добре розумілися, вона відзначалася ясним, розумним і логічним думанням, завжди сприяла в моїй культурницькій роботі на селі, першою з сільських дівчат брала участь у аматорських театральних виставах, вважалася нашою "примадонною", і взагалі ми з нею мали постійний духовий контакт. Тепер вони з чоловіком мали невеличкий, під самим селом хутір, невелику, але гарну хатку і дуже упорядковане господарство. Були всі дані, що з них вийдуть добрі господарі, але прийшов комунізм — і їх надії розвіялися. Колгосп сковував всю їх ініціятиву і не збуджував ніяких зацікавлень.
Від сестри я довідався про останні роки життя батьків та їх смерть. Мама померла у тридцять третьому році, порівняно ще молодою: мала всього лише п’ятдесят шість років ... Вона багато років страждала астмою, була перепрацьована, вмирала повільно і майже на ходу. Дуже сумувала за мною, хотіла ще побачитись, якась циганка наворожила їй, що я вернуся, і вона цією надією весь час жила. Але вмираючи, останнього дня вона попросила подати їй мою фотографію, що висіла на стіні, довго на неї дивилася, поцілувала її і, віддаючи сестрі, сказала:
— Неправду вона сказала .. . Не побачимось більше ... — Того самого дня вона померла.
Батько помер три роки пізніше, багато років страждав на рака, мав тяжку смерть. Був також перепрацьований. Ціле його життя було виповнене працею на землі, громадськими справами і турботами "вивести в люди" своїх дітей. Моє письменство було для нього не дуже потішаючим явищем, він знав, що це "не дасть йому хліба", але за своєю звичкою він мені в цьому не перечив. Мої батьки хотіли б бачити мене якимсь доктором чи інженером, а матері найбільше імпонувало щось як учитель чи професор... На жаль, ці їх сподівання не здійснилися. Помираючи, батько мав шістдесят шість років, і село справило йому дуже величавий похорон.
Наступного ранку цілою родиною ми поїхали на могили наших дорогих батьків, які були на невеличкому занедбаному кладовищі за селом. Два звичайні скромні насипи землі з великими дубовими хрестами... Трохи пізніше брат спорудив на їх могилах кам’яні пам’ятники, але поки що це виглядало дуже примітивно ... Ми помолилися над ними і вернулися додому.
Була субота, звичайний робочий день, але на наших хуторах було свято. Приходили й приходили святочно одягнуті люди, прибула ціла родина дядька Ялисея — Василь з жінкою Вівдею, їх сини Андрій та Леонтій... Появилася найстарша сестра Катерина з дітьми ... Прибули мої колишні приятелі — Кирило Ярем-чук, Софрон Приймає. Прийшов колишній наш поміщик, тепер дуже опущений народний учитель Роман Лех... Почалися гостини... Спочатку у сестри Баси лини, пізніше у брата Федота ... Було багато тостів, привітів і різних "Ой, ти Галю" та "Ой, ти хмелю", і коли б я не мусів ще сьогодні вертатися назад до Крем’янця, це протягнулося б до безконечности... Але я обіцяв бути сьогодні в Крем’янці з тим, що в понеділок повернуся назад до Тилявки.
Біля п’ятої години по обіді ми від’їхали, а вже біля восьмої вечора я був у великій залі ліцею, де стояло багато пишно прибраних столів, за якими було багато гостей, а в тому числі також німецьких військових з якимись трьома генералами. Це прийняття було влаштоване для німців, як подяка за звільнення від більшовизму. Такі прийняття в ті часи відбувалися по всій Україні, вони були щирі і спонтанні, але трохи згодом населення зрозуміло наміри нових окупантів, і щирість обернулась у велику ворожість ... З приводу цього Геббельс, у відомому своєму щоденнику роком пізніше (25 квітня) писав:
"Населення України на початку було більше ніж схильне вважати фюрера спасителем Евротги і вітало німецьку військову силу якнайщиріше. Це наставления змінилося цілковито протягом місяців... Ми вдарили росіян, а особливо українців заміцно по голові нашою манерою поведінки з ними. Удар по голові не завжди є переконливим аргументом, і це стосується також українців та росіян..."
Догадалися. Ліпше пізно, ніж ніколи. За наші прийняття для німців сердяться також у Москві і навіть у Варшаві, але ці не можуть зрозуміти навіть стільки, як розумів Геббельс. Політика Москви і Варшави до нас була завжди винятково ганебною, і коли б сюди прийшли не німці, а турки чи китайці, повторилося б те саме. Треба бути бездушним, глухим, сліпим і елементарно дурним, щоб цього не розуміти.
Багато нових зустрічей і знайомств. Ночував у старого знайомого, відомого на Волині кооперативного діяча Йосипа Жигле-вича. Оповідав мені про минулі роки Крем’янця, останні місяці польського панування, коли вони виарештували і вивезли до Берези Картузької багато (а в тому числі також і Жиглевича) наших людей... Про прихід більшовиків, нові арешти і нові заслання, розстріл без суду нашого спільного знайомого, відомого просвітянського і кооперативного діяча, посла до польського сойму і учителя Семена Жука. Згадували моїх гімназіяльних учителів: Кавуна, Гнажевського, Куца і взагалі багато говорили, так що спання не було багато.
А вже рано появився Шеккер, який повернувся з Рівного з своїм фільм-апаратом. Несподівано появився в Крем’янці голова Українського Центрального Комітету проф. Володимир Кубійо-вич з своїм заступником Василем Глібовицьким, прибув також Степан Скрипник, появився відомий волинський діяч, колишній посол до сойму і довголітній директор Луцької гімназії Іран Вла-совський, відомий інженер і громадський діяч Арсен Шумовський, лікарка і громадська діячка Ганна Рощинська, наша колишня учителька Катерина Міляшкевич... У цьому товаристві я провів цілий час до полудня. Оглядали місто, фотографувалися, багато розмовляли. Обідав разом з Шеккером у Жиглевичів, а по обіді нас запросили знов до Жіночої служби Україні. Там чекало на нас велике товариство, переважно молоді, дівчат у пишних народних убраннях. Запляновано велику прогулянку в гори, яку Шеккер мав зфільмувати. До нас приєднався голова міста Трохим Бригадир, його заступник Кирило Крестямпіль, і ми великим гуртом через ліцейський парк простували в напрямі гір. Незабутня прогулянка серед чарівної природи, гаями, ярами з препишними виглядами на місто, з співами й забавами. Пригадалось юнацтво на цих самих горах. Чудове, молоде, барвисте товариство. Шеккер весь час орудував своїм апаратом, було багато сміху і жартів.
А під вечір того ж гарного погожого дня, переповнені чудовим настроєм, разом з Шеккером, тією ж бричкою ми поїхали знов до Тил явки. Приїхали сливе затемна, ночував Шеккер у брата, а я у сестри, а рано весь наш чисельний рід зібрався у дядька Яли-сея на другому кінці села, за долиною. Мені було дуже приємно застати дядьки ще живим, здоровим і навіть бадьорим, не дивлячись на його ісімдесят п’ять років. Ціле своє життя активний, оптимістичний, обвантажений своєю господарською, а разом з тим громадською роботою, невтомний читач книжок, старий вправний ткач і добрий муляр, він і тепер ще не дармував, а працював по господарству, пас худобу, співав старих пісень, які він дуже любив. Мав він щиру, просту, добру, пряму вдачу і любляче вра-жливе серце. Його незабутня дружина, наша дядина Одарка, померла кілька років тому, але він все ще почував себе дуже добре, ніколи не скаржився на здоров’я. Може тому, що я ніколи не чув, щоб він на щось скаржився взагалі.
У дядька зібралося багато гостей, пригощалися, співали, ходили до сусідів. День, вечір і ніч минули дуже скоро.
А у вівторок нова гостина. На цей раз у сусідньому селі Угорському — нашому районовому центрі, де на нас чекало начальство цілого району. Це вже було урядове прийняття: бучний обід, тости, а після обіду великою кавалькадою поїхали назад до Ти-лявки, де нас чекало закінчення цієї церемонії — парада імпровізованої районової міліції, якою командував мій шкільний товариш Арйон Кухарук. Я стояв на ґанку старої школи, а передо .мною проходила колона наших хлопців, у звичайних домашніх одягах з жовто-синіми опасками на рукавах, які намагалися "тримати парадний крок". Оригінальне видовище: парада міліції, яку приймає письменник. Але це не була парада міліції, а парада серця, щастя й захоплення.
Та на цьому наші несподівані урочистості далеко не скінчилися. Головне чекало нас на другий день, у середу, у день нашого від’їзду з Тилявки. І зроблено це було так само несподівано ... Головним аранжером цього був наш чудовий молодий народний діяч і священик о. Палладій Дубицький.
Втомлені парадами, гостинами, зустрічами, обвантажені численними подарунками, біля години десятої рано, після безконечних гарячих обіймів і прощань, ми з Шеккером нарешті вирушили назад до Рівного. Нас проводили численні наші родичі, а дорогою весь час ми мусіли зупинятися, щоб потиснути на прощання руки багатьом іншим сусідам і знайомим.
А коли доїхали до середини села, що проти старої церкви, побачили перед нами багато народу, переважно молоді у святочних одягах, з вінками квітів та збіжжя і різним господарським знаряддям у руках. Спереду цього зборища ми побачили застелений настільником стіл, на столі буханець хліба, солянка соли і пишний вінок з пшениці. За столом стояв о. Палладій, староста села Софрон Приймає з прапором і двоє дівчат у гарних народних одягах.
(Продовження на наступній сторінці)