А тому я йшов на захід, бо наша домашня розв’язка питання мене ніяк не переконувала. Ні царі, ні Ленін, ні Пілсудський не йшли по лінії свободи, я ще тоді не знав Лінколна, але я вже цілковито розумів, що свобода явище неподільне. Рабом є не тільки той, що кориться, але й той, що неволить до покори. Це загальний неподільний клімат рабства.
Чи знайшов я відповідь на Заході? Засадничо так. Передусім я виразно зрозумів, що свобода це творення вищих і найвищих форм життя, це моральна незалежність духа, це нестримне прагнення до космосу. Вільний тільки той, що перемагає хаос. В дусі, в мисленні, в діянні. ..
Не можу сказати, чи їдучи до Тил явки, я про це думав, можливо, що я не мав на це часу, правдоподібно я був до вінця переповнений лише емоціями. Я безконечно вдивлявся у простір, мене цікавила кожна подробиця, десь там далеко в мені яскравими барвами барвіла молодість, дуже гостро виступали з глибини спомини минулого. Моя дорога майже порожня, я сиджу на задньому сидженні брички без речей, без нічого, так ніби я виїхав на якусь прогулянку, перед моїми очима спина візника у якійсь військовій вилинялій блюзі і хвости коней, які йдуть, повільно вицокуючи по камінню.
Дуже рідко зустрічав когось і один тільки раз зустрів людину, яку пізнав, — старий різник Чернов з борідкою на подобу Леніна у приплюснутій кепці. Він купував у мого батька худобу, і мені захотілося з ним поговорити. Зупиняю візника, звертаюся до нього, називаю себе, питаю, чи він пригадує це прізвище.
— А! Пригадую! Олексей!
— А я, — кажу, — його син.
— Його син? А котрий?
— Той, що вчився в гімназії...
— Міляшкевича? А, знаю! Що втік до Чехії і пише книги. То це ви? А звідки?
Коротко пояснюю, він зацікавлений, ставить питання: а що там, а як там, а що буде, але у мене так мало часу. До побачення! їдемо далі, а старий Чернов стоїть і дивиться нам услід. Візник пояснює, що він тепер дуже бідно живе, хоч син його при советах був на якомусь видатному становищі.
їдемо далі, минаємо приміське село, яке ми звали "Міщани", скоро лишаємо биту дорогу, що прямує через Людвищі на Шум-сько, і звертаємо ліворуч униз до глибокої долини. Зліва село Чугалі, праворуч поля. У деяких місцях ще дожинають пшеницю, і кбли ми зустрічаємо женців, вітаємося: "Бог-поміч". На що нам відповідають: "Спасибі". І дивуються, що це за така бричка тут появилася. Дорога м’яка, не мощена, за останні роки звужена, поволі виїжджаємо на друге узгір’я долини і вже їдемо рівниною, по якій за моїх часів було багато дубів, гайків, розкиданих хуторів, тепер же тут майже голе, порожнє поле. Зліва колись стояв темний мур "Казьонного лісу", тепер той мур також зник. Робиться сумно, що наша земля так оголюється і її краєвиди стають ще більш однотонними, ніж були раніше. Я знаю, що там зліва в долині селоgt; Башківці, а просто перед нами, також у долині, — Ти л явка.
Це не моє родинне село, ми приїхали сюди 1913 року з Дерма —ня, тоді на Дубенщині, але я тут виростав, виходив початкову школу, пережив юнацтво і зберіг багато спогадів та переживань.
Село, як здебільша села цього повіту без особливого минулого, невеликої культури, малозаможне, понад триста дворів, стара дерев’яна церква, маленька на три кляси "церковно-приход-ська школа", поміщицька садиба, монопалька, або "шкальня", і жидівська родина торгівців Зільберберґів. За минулі роки тут збудовано нову церкву і нову школу.
Розляглося село на північному схилі долини з вигоном, по якому ліниво протікає невелика брудна річка з замуленим ставом, невеличким млинком, рядом головатих верб і табунами гусей та качок, які наповнювали долину рухом і гамором. Протилежний, північний схил був покритий гаєм, далі садками, городами й квітниками, між якими біліли "панські покої" — колись гарні і пишні, тепер не існуючі.
З моєї родини жили тут два брати — Василь і Федот, і дві сестри — Катерина й Василина, які вже мають свої родини. Тут також має свій хутір найстарший брат мого батька, мій улюблений дядько Ялиеей, з своїми синами Василем і Григорієм. Останній загинув недавно у відомих львівських в’язничних масакрах.
І як звичайно турбує питання — хто там ще є з рідних і близьких? Покищо по дорозі не бачу знайомих облич, вітаюся з зустрічними: "Добрий день" або "Бог-поміч". На полях скрізь косарі та женці, жнуть і косять старим знаряддям, знайомим мені ще з часів дитинства, коли я брав у цій роботі активну участь. П’ятнадцятилітнім хлопцем я вже цілими тижнями косив грабками овес, ячмінь, гречку разом з дорослими косарями.
Ще один пагорбок — і тоді перший хутір нашого села, що зветься "Богів", бо його колишній власник мав вигляд Саваофа, як його малюють на іконах... І нарешті саме село! Здіймаю капелюх і мовчазно вітаю його згори, звідки видно усе протилежне узгір’я, усипане хатами, серед яких бані двох церков.
Я завжди хвилювався, коли вперше бачив щось надзвичайне: високі гори, море, Берлін, Париж, Рим, Дрезденську ґалерію, але я не думав, що це саме село, яке я стільки разів бачив з цієї самої гори, викличе в мені таке зворушення. Мені хотілося сказати візникові, щоб він скоріше їхав, або зіскочити з брички і бігти назустріч тим хатам. Хапаюсь за свій "цайс-ікон" з наміром зафіксувати це перше враження, що мені одначе не дуже щастить, бо не маю відповідного устаткування для зняток на далеку віддаль.
А вже їдучи через село, весь час зустрічаю знайомих, і тут не можна минути їх, щоб не зупинитися і не кинутися в обійми. Це переважно самі приятелі, з якими я разом ходив до школи, пас худобу, влаштовував читальню, театр, кооперативу, бавився на музиках. Дуже знайома колись не мощена, а тепер вимощена камінням вулиця з тими знайомими, постарілими хатками. Ось та маленька, з трьома вікнами і малим ґанком, крита соломою, "наша школа", у якій я здобував свої перші знання. Тепер школа має інше приміщення, а ця виглядає, як пустка. За школою, в городі, нова церква, ще далі — церковна садиба, сад і стара церква. Хати ті самі, що й колись, лишень постарілі, а їх солом’яні стріхи здебільша поросли мохом.
Поволі минаємо село, наближаються "наші дерманські хутори". Це тепер окрема частина села, заросла садами, а колись це були десять поселенців на чистому полі, яких мій батько вивів з Дерманя і які викупили землю у поміщика Петрова. Пригадую, батько мав з ними безліч клопоту, але тепер це найкраща частина села, удвоє побільшена, з гарними садами, городами, будівлями. Навіть, здається, не дуже торкнувся цього всеруйнуючий комунізм. Кажу візникові їхати скорше, щоб менше зупинятися, бо ось уже зовсім близько і наш хутір.
Я його ледве пізнаю. Це вже не хутір, це вже село ... Зо всіх боків сади і хати. Це густий, мов ліс, сад з високим висадом від дороги, де за моїх часів був лише зовсім молодий садок. Висока і довга здовж дороги дерев’яна клуня, з’єднана з мурованим хлівом критим брамою, яка зовсім закриває подвір’я. І зовсім тихо, брама зачинена, ніякого руху. Це ж бо п’ятниця 8 серпня, жнива, робочий день, всі напевно на полі. Злажу з брички, відчиняю фіртку, входжу на подвір’я. Передо мною простора мурована, крита черепицею хата, перед хатою колодязь. І ніякого ніде руху. Відчиняю широку браму і кажу візникові в’їхати на подвір’я. Бачу, входить із-за хати з городу підтикана, з оберемком якогось зілля незнайома молодиця, дуже здивована появою таких несподіваних гостей. Догадуюсь, що це жінка мого брата Люба, якої я ще не бачив, а лише знаю з листів. Підходжу до неї і називаю себе. Молодиця кидає своє зілля і радісно викрикує:
— Невже Улас! Боже, яка несподіванка! — і ми кидаємося в обійми. — Наші всі в полі! Біжу їх кликати! — і вона справді лишає мене і кудись біжить.
По короткому часі з’являється весь спотілий, загорілий від сонця, дуже подібний до нашого батька наймолодший брат Федот, а за ним двоє його малих дітей — дівчинка Лідія і менший хлопчик Віктор. Обійми, вітання, перші запити: хто є, кого нема. За винятком дядькового Гриця і старшого Василевого сина Володимира, який був у червоній армії і десь, мабуть, у Фінляндії загинув, решта всі дома і всі живі та здорові. Були колективізовані, але з цього села нікого не вивезли і всі господарства цілі.
Трохи згодом з радісним плачем вбігає наймолодша сестра Василина, за нею невдовзі її чоловік Василь Трифонкж з двома своїми малими синами — Лонгіном і Віктором. А там появився і найстарший брат, також Василь (у нашій родині аж чотири Василі), з своєю жінкою Ганною.
Але це не все. З’являються один за одним сусіди й інші селяни. Вість швидко рознеслася, і люди кидають працю і сходяться з усіх усюдів. Невдовзі ціле подвір’я заповнене народом: чоловіки, жінки, діти; безупинне вітання, багато незнайомих, які вже виросли без мене ... І безліч запитів про всіх і все, так що братова ледве вирвала мене з юрби, щоб щось закусити з дороги. Ми пішли до хати, але люди не розходяться. Навпаки.
їх все збільшується. У дворі, мов на весіллі, стояли гуртами й гуторили до пізньої ночі.
(Продовження на наступній сторінці)