Після цього ми поїхали далі, побіля "чеського млина", побіля того місця, де колись був млин і манастирський став, від яких не залишилося тепер ніякого сліду, через "Городнє" до "Лисів" і виїхали на майданчик поміж семінарськими будинками і мана-стирем з його трьома старими липами, між якими все ще стояв пам’ятник, так званий Дволикий Ян, призначення якого не знаю і до цього часу. Це центр села, яке на кілометри, по ярах і горбах, розляглося на всі боки, неділями і святами тут звичайно великий рух, сюди сходяться дерманці з усіх своїх "кутків", колись тут крутилися каруселі і відбувалися малі ярмарки. А ось ті великі будови школи, в яких я побирав свою мудрість, і старовинний, оточений муром, з високою дзвіницею, манастир, з яким пов’язано стільки спогадів і пригод.
Зараз тут порожньо, безлюдно і тихо. І сумно. . На всьому помітне спустошення. Майже зникли чудові сади — сливи, яблуні, горіхи... Ясеновий гай під мурами і алея високих ялин за муром, які так гарно виринали з-за мурів і шуміли навіть при тихій погоді. Все це тепер зникло. Лише рештки дерев, лише пара смерек і занедбані будови з поржавілою бляхою дахів.
Мо поїхали далі побіля великої приходської церкви, зробили кілька зняток на тлі манастиря, пробували заходити до о. Куль-чинського, не застали його дома і поїхали далі на моє Запоріжжя.
Але доїхати туди модерними засобами комунікації не було простою справою. Це таки справді Запоріжжя, на горі, на краю села, за лугами та ярами ... Круті, не мощені, старосвітські дороги... Наша машина зо всіх сил намагалася вивезти, але "взяти" гору до Балабів їй не вистачило снаги. На одному дуже критичному, бо вузькому й глибокому, місці вона одчайдушно загарчала, зупинилася і не пішла далі. Ніякі зусилля нашого прекрасного шофера не дали наслідків. Отже ми засіли, можна сказати, на середині дороги.
Розуміється, сама поява якогось авта в такому закутку була не абиякою сенсацією. З дворів, садів і городів почали збігатися спочатку собаки, за собаками діти, за дітьми жінки, за жінками чоловіки .... Несподівано появився і мій двоюрідний брат по материній лінії Андрій Рудий. Почалося пізнавання, дивування, чоломкання. Нам треба звільнити дорогу, яку ми зовсім затара-сували, поблизу була садиба моїх старих знайомих Шевчуків, і ми попрямували до них. Застали їх у клуні при скиданні снопів, і вони були дуже здивовані, що до їх двору ввалюється якась юрба людей, а до того ще й впихають якесь авто. Ще більше було їх здивування, коли вони побачили і пізнали нас, чого вони аж ніяк не могли сподіватися.
До речі, Йосип і Мотря Шевчуки обоє мають закінчену середню освіту, він учительську семінарію в Дермані, а вона спочатку вчилася у відомій жіночій гімназії в Острозі ("Острозьке братство"), а після закінчила гімназію в Крем’янці. Це жертви польської екстерміна ці йної політики, яка їм обом, як українцям, заборонила працювати за учительським фахом, і вони мусіли залишитися при сільському господарстві.
Отже це хлібороби з нужди, але хлібороби прикметні. Мотря, дочка відомого в Дермані господаря Михайла Мартинюка, всі діти якого дістали порядну освіту. Найстарший його син Іван скінчив землемірство, молодший Федір, мій одноклясник, закінчив медицину в Женеві. Всі вони визначалися як господарі, як люди громадської ініціятиви, як фахівці. .. Вони мали гарно упорядковані господарства в селі і на хуторі і могли бути зразком господарювання взагалі.
Вістка про наше прибуття швидко рознеслася, подвір’я Шевчука повнилося людьми, переважно моїми співпастухами, спів-школярами, співпарубками Макарами та Архипами. Появився і Семен Андрущук аж "із-за рову", до якого ми властиво прямували. Багато розмов, запитів, здивування. На нічліг наше товариство поділилося: ми з Шеккером пішли до Семена, а Степан Іванович з шофером залишилися у Шевчуків. Завтра маємо зустрітися біля церкви.
Вже затемна йдемо навпростець стежкою через яр, на другий куток Запоріжжя. До болю знайомі місця, з залишками колишніх гїишних садів та ярів, гаїв, городів. Стільки тут було цвіту та соловейків. Зараз це місце майже спустошене. Це були переважно багатші садиби, їх обложено неймовірними податками, до того додалися суворі зими, сади вимерзли, а гаї, дерева, плоти вирубані на паливо. "Ні корови, ні свині, тільки Сталін на стіні", — казали про таке селяни.
Велика радість зустрічі з моєю найдорожчою двоюрідною сестрою Палажкою, жінкою Семена, матір’ю двох дітей, дівчини Антоні ни і хлопця Тараса. З Палажкою в нас багато спільно пережитого, ще поки дядько Ялисей не виїхав до Тилявки, я постійно у них жив, ходив від них до школи і почував себе, як дома. Палажка була моєю і сестрою, і господинею, і втаємниченим у різні проблеми другом. Коли вона виходила за Семена, я був дружбою на весіллі.
А Семен — це особливий розділ нашої дійсности. Найчистіший колись пролетар, сирота, бундючний матрос Балтицької фльоти з крейсера "Пєрссвєт", перший з перших, що піднімали "красный флаг" революції "великого жовтня", один з організаторів протиукраїнського повстання тут у Дермані 1919 року (відомий напад на Здолбунів), гнаний і переслідуваний пізніше польською поліцією, а разом тепер перший з перших "куркуль", перший господар на цьому кутку, перший розкуркулений і перший кандидат на вивіз до Сибіру, який уникнув висилки лише випадково. Впертою, послідовною, розумною працею вони обоє почали 1920 року з маленької хатини пустки, без вікон і дверей, побудували прекрасну велику, криту залізом хату, прекрасну муровану клуню, такі ж самі хліви і повітки, мали дванадцять голів рогатої худоби, шість безрогої, безліч дробу, невеличку крамницю і троє гарних коней... Тепер з того лишилися голі мури будинків, одна корова, одна ялівка і пара худих коненят. "Все з’їв Сталін" ... Але вони знов зводяться на ноги і думають починати наново.. . Тепер йому не згадуй про його геройське матро-ство ("Ет, були сліпаки"), він сам і його родина давно вже не ті.
І яка радість, що ми знову зустрілися, але ми й тут уже не самі. Скоро і сюди почали сходитися люди — далекі і близькі, переважно ті, з якими ми зналися від дитинства. Прибув і найближчий нащадок нашого роду, наймолодший брат мого батька, кривий дядько Парфен, що живе тут поблизу, за гаєм, на нашій прадідівщині, прийшло кілька дуже близьких сусідів Бухалів, Серед Андрущуків... Несподівано появився, весь етотілий, тяжкий доктор Федір Мартишок, який мешкає аж біля манастиря. Він довідався про наш приїзд, розшукував нас по цілому селі, ледве знайшов і тепер вимагає, щоб ми йшли до нього ночувати, проти чого зняв рішучий протест Семен, заявляючи, що хоч він і не доктор, але хата його не гірша від докторової і для нас тут вистачить місця.
Щоб полагодити справу полюбовно і не доводити до гострого, Семен роздобув негайно кілька старих, гранених пляшок легендарного волинського самогону, зсунули два столи, покрили білими скатертинами, Палажка додала до цього порядне кільце не менш легендарної ковбаси, ще кілька перерізок традиційного сала, і славетна запорізька гостина почалася.
Приємно і радісно бути в такому товаристві, це ж бо все "герої" моїх писань, найближчі стражі роду. Дермань та його Запоріжжя завжди тримали мене при житті, наповняли мене надією, і коли я буваю між цими людьми, здається, що я в якійсь старовинній, барвистій легенді, переповненій чудодійними пригодами, мов би з оповідань Одіссея.
Наш бенкет протривав до пізньої ночі, було гармидерно, рухливо, безтурботно. Перший раз за всі минулі роки ці люди почували себе вільними. До цього часу вони були переважно кандидати на вивіз до Сибіру, і той Дамоклів меч протягом двох з половиною років надавав загальний настрій їх щоденному побутові. Мало ночей спали вони споігійно, бо звичайно вивозили людей ночами. Ця дивовижна система "соціялізму" видумала саме таку форму поведінки з живими людьми, вважаючи це за велике досягнення гуманізму. Історія напевно зуміє це належно оцінити, і людство майбутнього, з перспективи часу і простору, виділить цей період своєї минувшини як приклад великого затемнення людини в людині.
А другого ранку, як велить закон цього села, ми всі збиралися до церкви. У Дермані "йти до церкви" значило виконувати певний ритуал. Це значило йти до церкви, на концерт, в оперу, на виставу мод, на прогулянку, на зустрічі й залицяння одночасно. Йшли масово, урочисто, святочно. Біля церкви (приходської чи манастирської) зустрічалися зо всіх близьких і далеких кутків рідня, куми, свати, приятелі, закохані. Для молоді це карнавал, парада, вистава. Парубки і дівчата, гуртами і поодинці, у найкращих одятах повільно проходили туди й назад від "приходу" до "манастиря", одні одних оглядали, мінялися привітами, заувагами, робили знайомства, домовлялися "на вечорниці", на музики, на побачення. Дуже часто це було перед грою їх одруження.
Дорослі і старші віддавали також данину Богові, відстоявши офіційну частину богослужби до "достойно" чи "отченаша", виходили після статечно, без поспіху на широке, обгороджене залізним парканом подвір’я під липи, акації і горіхи і тут творили форум, стояли мальовничими гуртами, обговорювали погоду, урожай, сільські сенсації, велику політику і поточні справи. Жінки звичайно обсідали всі колоди, всі лавки, а при добрій погоді і всі травники. Розуміється, теми їх невичерпні. Не було таких таємниць, яких би вони не знали, не було таких залицянок, заручень, шлюбів, яких би вони не обговорили до останнього рубчика. Все це вимагало особливої делікатности, винятково вишуканої мови, надзвичайно тонкої інтерпретації. "Дорогенька кумасю", "милий сватуню", "хороша сусідонько", "ваш гарний синочок", "ваша красуня донечка". Сумніваюся, чи найвища англійська аристократія могла похвалитися більш вишуканою мовою, ніж дер-манські кумасі на церковних колодках.
(Продовження на наступній сторінці)