«Морозів хутір» Улас Самчук

Читати онлайн роман Уласа Самчука «Морозів хутір»

A- A+ A A1 A2 A3

— Сопроне! — гукає Іван, але на того цей вигук не діє. Іван чується бадьорим, дарма, що спав мало, на душі легко, настрій піднятий. Поглянув у дзеркало і бачить рудувату щетину, яку треба здмухнути з того міцного підборіддя. Виймає свою привезену бритву "Золінґен", куплену в Сосновці на Горішньому Шлезьку, бадьоро намилює підборіддя, при тому посвистує, відхиляє вікно, щоб впустити повітря, і дивиться на горобців, що іноді шмигають попід вікнами, ховаючись від дощу, розглядає верхи ялин, що повільно шумлять і хитаються, чує гамір десь з подвір’я, стукіт у кухні і навіть дзвінкий сміх свого сина, що також встиг уже встати і щось там робить на кухні з Танею. Таня. Знов її голос. Носив її в споминах, як дорогоцінність, читав писані її рукою від цілої родини листівки в Сосновці, в Ґляйвіці, в копальні Кастен-Центрум, в бараках, де спали. Вона вже, напевно, готує сніданок і при тому співає "Віють вітри, віють буйні" — свою улюблену пісню.

Десять-п’ятнадцять хвилин — і твердий, плечистий мужчина, що має за плечима тридцять вісім років, готовий з ніг до голови. Краватка зав’язана рівно, туго і певно, волосся чітко розділене проділом і пригладжене щіткою. Піджак застебнутий на всі ґудзики. Став і звисока дивиться на Сопрона.

— Вставай! Ну! — і злегка штовхнув брата під бік. Той прокинувся відразу.

— Що! — вирвалось йому спросоння…

— Нічого. Тільки вже сьома минула…

— Ах! — покликнув Сопрон і без слова, без спротиву, без чухання і позіхання зірвався з канапи, а його довгі ноги стали п’ятами на голому помості…

— Кажеш, уже сьома? — поспіхом говорить Сопрон. — А батько? Хто поганяє?

— Я. Але ти можеш бути спокійний. Це станеться за годину. Йду до стайні.

І Іван вийшов. Сопрон ще чув його голос:

— Добридень, татуню! Добридень, Василю! Що там решта? Йому відповіли і словами, і сміхом.

В кухні Іван натягнув на голову кепку. Широким, твердим кроком вийшов на подвір’я. Сховзаючись по мокрій стежці, він дійшов до шопи. Тут уже рух. Під повіткою дві брички, шлеї почеплені, біля бричок батько та син Кандора Дмитро.

— Добридень! — сказав Іван. — Здоров, Дмитре? Як там батькові?

— Дай-бо! Та нічо… Кашляють.

Іван пішов до стайні. Він уже знає, що коні опорані. Це було трохи запізно на порядного господаря. Шість їх, темно-гніді, дві сиві кобили. Не можна назвати їх "стаєнними". Звичайні, костисті, широкозаді коняки, чималого зросту, без всякого расового пашпорту. Старий Мороз не вміє "форсити" кіньми. Кінь у нього не на око, а для плуга, жниварки, воза… Старий не вміє робити гонору — хай його роблять кращі і багатші.

Іван увійшов між коней, звичною рукою поплескав їх по задах…

— Неех! Ти! Мишатий… Це ще той самий! — питає він батька, знаючи, що той його зрозуміє.

Батько щось там робить, не дивиться в його бік.

— Той! Молодших усіх забрали… На мобілізацію. По сто карбованців дістав за штуку. Забрали четверо, — каже між іншим і з перервами старий.

— Треба б на них трохи стерва, — каже Іван.

— Обійдеться… Ось уже були тут у мене… Ледве відкупився від німоти… Хотіли забрати. Та й наша Татяна деколи мусить з ними морочитись. Ці дві пари підуть до запряжки, — вказав старий. — Я беру ці, ти ті…

І це все. Зрозуміло. Іван ще тільки заглянув до жолоба. Потім вийшов і обтрясав з піджака соломини…

— В такому до коней не ходять, — докинув старий йому вслід. Іван розуміє, що мова про його одяг. Батько, як батько… Той самий, що колись, що від початку. На ньому старий, неозначеної барви кашкет, полатаний кобеняк і старі чоботи. Борода його розвівається. Він майже суворий. У нього всі члени в русі. Він знає, що там лежить, а що там. Знає, що куди треба, і робить все напомацки, відчиняє, зачиняє, стукає, інколи бурчить під ніс. Бог і чорт чергуються, під ногами вештаються кури — завада і кара всіх порядних господарів: "оте паскудство, щоб воно виздихало".

Кури на нього не ображаються. Вони навіть не дуже його бояться, бо поки він зайшов до магазину, щоб узяти пару гарнців вівса, туди вже встиг пролізти великий, огненної барви півень, який відразу опинився на купі пашні і зчинив там неймовірний репіт, закликаючи на бенкет усю свою численну родину…

— А киш! Щоб ти здох! — кидається на нього старий; півень встигає підстрибнути саме в той момент, як товстий березовий деркач шумом падає якраз на місце його бенкетування.

То нічого. Півень забуває образу в ту саму мить, як тільки доривається до нової купи зерна. Зрештою, він, здається, і не пробував ображатися на цю звичайну і зовсім маленьку пересварку, що так доповнює співжиття цих двох володарів. То — бородата людина, а я — чубатий півень. Кожний на своєму місці. Виконуємо приписані ролі…

Іван обійшов короварню, свинюшник… Все, що там є живого, вже ремиґає. Пара тузенів корів червоної масті і не менше білих свиней займається своєю щоденною роботою… їсть… Все їсть… Ті якусь пашу — сіно з молодим очеретом, ті щось рідке — помиї з ґрисом та картоплею; підтикана вище колін Горпина носить цебри, Дмитро — оберемки сіна, між усім тим бігає сюди і туди запаморочений, з виразом господаря Кудлай. Інколи він пробує пару разів кудись у безвість послати кілька своїх собачих слів. Але він уже досить набрехався за своє життя і тому робить це не так з бажання чи потреби, як просто з довголітньої звички.

Над усім осінь. Сіра і мокра. В її атмосфері вичувається, як кажуть сентиментальні люди, тоска, але тут, на цьому дворі, ніякої тоски не помічається. Просто осінь і все. Сіє з брудного неба дрібний і набридливий дощ, з жердини на жердину мовчки і зщулено перешмигують горобці, інколи десь у тумані несподівано крякне ворона, вітер робить невеличке хвилювання в саду, між ялинами та у верхах стрімчастих високих топіль при виїзді з хутора. І це все.

За півгодини всі в їдальні. Довгий, широкий господарський стіл прикритий скатертиною доморобного старосвітського полотна. На столі склянки з чаєм, масло, печене м’ясо і білий свіжий хліб. На першому місці Василь. Він старанно розчесаний, чистий, застебнутий на всі ґудзики. Дід не любить розхристаних. Трошки порядку не зашкодить. Дід, який він не є селюх, що ніколи не був в ніякому війську, любить, щоб було струнко. Так йому подобається..

— Сиди, сиди, — сказав він онукові, коли застав його на своєму місці.

Старий все одно ніколи не снідає перед церквою. Він ще має досить заняття. Одягнутись, причесатись, почиститись. Ніхто йому цього не зробить, бо не жадає ні від кого допомоги. Нащо йому! Має, дяка Богу, свої руки…

Тут також Петро, Водяний, панна Мар’яна і Сопрон… Татяна тут і там. Господиня ніколи не має часу для гостей. Молодиці, що їх має до помочі, пораються на кухні. Там тепер ціла фабрика. Все там у русі, дарма, що рання година. Окремо старша Омелянчиха готує глечик з "коливом", здоровенний кіш з паляницями та кілька воскових, суканих руками свіч. Буде молебень і парастас…

Петро, з розстебнутим коміром і волоссям, сьогодні вже не запорожець, а… Рембрандт. Тут він справжній художник. Він знає, що й до чого, очі його приплющені, мов у ласого кота, товсті міцні уста, як звичайно, блищать. Він п’є чай, склянку за склянкою, відкраює товсто хліб, мастить його щедро маслом, крає розмашним кроєм рожеву смажену свинячу спину і все то старанно вкладає до себе. Це значить, Петро їсть — на здоров’я йому. Священнодіє… Він уже трохи тяжкий, підборіддя його спочиває на м’якій подушці з товщу, потилиця прибрала два поверхи..

Сопрон, довгий, худий і костистий, їсть мовчки і дивиться гостро вперед. Великий, з тонкими устами рот широко відкривається й закривається. До нього вкладають відразу цілий окраєць хліба з м’ясом, вуса кілька разів сюди-туди мигнуть, і костиста довга рука знову підносить кусник хліба. Він одягнутий, як звичайно після роботи. На ньому лежить якийсь своєрідний бруд. Це бруд машини, копіт, що вжерся в пори його шкіри, олива, якою він насякнув, мов іспанська сардинка.

Мар’яна Миколаївна трохи зблідла. Вона недоспана. Під очима помітні лілові підтінки. Волосся стоїть буйною піною і видається, ніби воно кучеряве. Гарне волосся, її заслужена гордість, каштанове з мідяним відливом… Його тяжко уняти в якусь косу, і тому воно творить два спадаючі по спині потоки у вигляді двох недбало зібганих кудель. Вона одягнута в блюзку з білого серпанку, через яку просвічується мереживо сорочки, і в тісну, довгу, чорну спідницю. Ця мода трохи застаріла, але вона їй підходить, робить її старшою і поважнішою, майже дамою — ролю, яку Мар’яна охоче б відогравала.

Звечора, чи краще над ранок, пішовши з Татяною спати, вони лягли не відразу. Ще довго гомоніли, сміялися здушеним сміхом, щипали себе.

— Таню, — казала Мар’яна. — Як прикро… Стільки мужчин і яких мужчин, а ми мусимо самі спати… — ця мова кінчається довгим, дрібним, лоскотливим сміхом.

Сміються обидві, бо обидві себе розуміють. Сміх їх — це вияв їх найглибшого жіночого єства. Здоровий, ясний, пестливий і манючий вияв. Тепер вони за столом, обидві ніби не пам’ятають вчорашніх настроїв. Очі Мар’яни прищулені і сонно-теплі. Нечувану приємність творить її розливання чаю, а ще більшу декому, — ніби в тій лагідній і простій церемонії вона пропонує частинку своєї пахучої жіночої ласки.

(Продовження на наступній сторінці)