«Морозів хутір» Улас Самчук

Читати онлайн роман Уласа Самчука «Морозів хутір»

A- A+ A A1 A2 A3

Збоку, благорозсудливо і благопристойно, не втручаючись особливо до розмови, сидів і курив цигарку капітан Водяний, Його бистрі чорні очі пильно вдивлялися в обличчя кожного розмовця. Ніхто не звертав на нього особливої уваги, хоча саме він належав до тих, хто "все знає і все сам бачив", бо ще недавно був у Петрограді і служив чи не в самому Волинському полку Гвардії, що саме революцію заварював. За ним гналися десь там, над Невою, матроси і, приставивши до носа бравнінґ, здирали з нього його капітанські погони, а на додаток до цього, як нагороду за свої труди, звільнили його від золотого годинника. Це був перший, можна сказати, хрещеник революції, перша риска рівняння, а він сидить мовчазний, мов риба, майже байдужий, гордий і недоступний. І ніхто ще не може сказати, що саме діється в його буйній, міцно замкнутій душі.

Таня перша звернулась до нього. Мовляв, приятель і друг, а мовчить.

— А ось ви, Миколо Івановичу, так і не висловили своєї думки, — сказала зачіпно вона, голови повернулися в бік Миколи Івановича. Його кострубате, дещо монгольське, мужнє й виразне обличчя опинилося в центрі зору тузеня очей.

Капітан перш за все посміхнувся. Докладніше — його широкий з тонкими губами і чорними короткими вусами рот зробив не менш широку й тонку усмішку.

— По-моєму, друзі, щоб "музикантом бить, так надобно уменьє", як казав один соловей одним музикантам. А я належу до тих, що такого "уменья" якраз не посідають. Знаю, чого вчили: командувати, маршувати, стріляти. Але революцію робити наше прекрасне "атєчество" нас не вчило. У моїх ухах все звучать знані столипінські слова: "Вам, ґаспада, нужни бальшіє патрясєнія, а нам — бальшая Расія". І коли почали полювати на "пагончікі", і коли мені за них давали нюхати револьвера, я їх зняв і віддав. Нате і тіштеся. З цього часу я перестав бути "русскім офіцером". Дуже-бо російський народ не злюбив своїх російських погонів, а моєму другові, що не досить зрозумів свій чудовий народ і пробував обстоювати честь російського офіцера, зняли також "пагончікі", але разом з його власною шкірою під ними. І сьогодні я вже ясно знаю: "бальшіє патрясєнія началісь".

Слова ці впали, можна сказати, несподівано. Всі замовкли. Водяний вийняв цигарничку з тонкими, довгими папіросами і звернувся до Тані: — Дозволите?

— Дякую, — каже Таня. — Я вже давно не курю.

І оді він подав цигарничку мужчинам, але всі, за винятком Сопрона, також відмовились. Водяний закурив сам. Цигарка в його устах стреміла звично й допасовано. Пальці правої його руки енергійно робили своє діло. Дим пружною струмкою виривався з-під його вусів.

З мови Водяного всі зрозуміли, що ніхто з них не знає, що саме тепер діється, чого вони всі разом і кожний, зокрема, хочуть, до чого, властиво, воно йде. Розгортається і набирає розгону страшна, незбагнута сила, без початку і кінця, без напрямку і без завдання. Темнота, що розправляє чорні крила над всесвітом і готова його закрити від обличчя сонця.

Це відчування виразно торкнуло уяву більшості присутніх, а дехто з них чітко, майже намацально вичув приявність суті того, що діється. Щоб затерти це вражіння, змінили мову. Старий казав, що все ще добре, що війна скінчилась, що колотнеча мине і люди підуть своєю дорогою. Іван оповів про свою одіссею. Всі слухали про чужу і далеку країну, про її звички і порядки. Видавалося, що це було незмірно далеко, можливо, навіть далі, ніж Сибір, а в кожному разі той світ був зовсім інший і відмінний.

Появився ще раз Василько. Він уже зовсім переодягнений, має на собі новин матроський костюмчик, якого він уже давно не вдягав, щоки його розчервонілись, очі горять і сяють. Мар’яна встала і взяла Василька за руку.

— Ну, Васильку? Тішишся?

Василько ніяковіє, а дядько Петро йому помагає:

— Стріляти вмієш?

— Певно, — відповідає Василько.

— Ось як приїде Михайло… той тебе дечого навчить. А як там Афоген Васильович? Ще живий і здоровий? — питає далі дядько Петро.

— Мгу, — підтверджує Василько. Всі зацікавлені.

— А направду, як там наш хоробрий Афоген Васильович? — питає піднесено Іван.

— Завжди той самий, — каже Мар’яна. — Незмінний, твердий, точний. Заходить інколи до нас і каже до батька: "Миколо Степановичу! Посудіть самі. Як можу викладати історію Греції малоросійським язиком. Мені вже скоро шість десятків буде". Плаче! Плаче старий! А тепер у нас новий комісар — самостійник страшний. Якийсь студент.

— Як то? То й тут уже по-українськи? — дивується Іван.

— Ще тільки українська мова, — каже Василько. — І то хлопці не хтять.

Сопрон відвертається, старий мовчить і посміхається, Петро міркує. Капітан Водяний штивно тримає голову і також посміхається. Його ще не приношений офіцерський мундир лежить на ньому певно й гідно. Масивні, золочені, з двоголовими орлами ґудзики всі на своїх місцях. Бракує тільки злощасних погонів, які втратив там, разом з золотим годинником.

Міцні, барчисті люди, кроєні з доброго матеріалу, не дуже плекані, але роблені рукою майстра, що знає своє ремесло. Кожний з них творить заокруглену цілість. Навіть не можна напевно сказати, що Петро є рідний брат Сопрона — такі вони різні, і тільки досвідчене око помітить між ними багато спільного. Вони однаково нахиляють голову, руки їх при розмові роблять подібні рухи, те саме помітне в модуляції їх мови, співу, кашлю. Здається, ті люди росли в різних земних широтах і зріли в різних температурах. Такі у них різні погляди, смаки і вподобання. Але все-таки вони походять з одного кореня. Вони тільки постійно розходились по різних місцях, жили один від одного далеко, знаходились у відмінних середовищах.

І ось вони знов разом. Надворі дощ і революція, але тут у них ясно, тепло й приємно. Зі стін дивляться на них картини, портрети, звичні, знані, свої речі. Всі кімнати заповнені мистецькими речами. Про це подбав Петро, що є професором Київської художньої академії. Тут цілі збірки праць його самого, його товаришів і його учнів. Є тут і речі видатні. Ось шкіц Рєпіна, що, мандруючи по Дніпру, побував у так званій Лісничівці графа Демідова, а також у Морозів. Є тут Сєров, Їжакевич, Красіцький. Там, у кабінеті Івана, над столом портрет покійної жінки Іванової Марусі — у барвистій плахті, з вінком на голові.

Все це рідні, знані, близькі предмети. Той самий поміст, стеля, стіни. Ті самі витоптані пороги. Так саме звисає зі стелі лампа.

Таня просить перейти до їдальні. Всі встають, переходять через вітальню і передпокій в невеликий коридор, звідки двері ведуть ліворуч до просторої їдальні з одним величезним вікном. Іван і Сопрон оглядають кімнату. Все, як було. Широкий і довгий стіл посередині, Ті самі куверти[17] й порцеляна. Той самий білий настільник. На столі у такій самій черзі стоять пляшки, знайомі карафки, склянки і чарки.

І так само сідають до столу. На першому місці — старий. Далі — Сопрон і Петро, напроти — жінки. Зараз перевага мужчин. Тільки Мар’яна сідає між Петром та Іваном, бо Таня мусить постійно слідкувати за кухнею. І навіть так само через мале віконце подають до їдальні з кухні повні вази, і роблять це ті самі руки старої Омелянчихи.

І от усі за столом. Поволі зводиться могутня постать діда. У Морозів є звичаєм, що у святочних моментах гостей вітає старий. Великою костистою рукою старий тримає свою стару, окремо для нього збережену, гранчасту чарку. Низьким, трохи старечим голосом він починає:

— То вже так годиться і так велить старий, добрий звичай, що ні одне діло не може бути ділом, коли, як то кажуть, не буде з нього могоричу. "Ястіє і пітіє веселіє Русі єсть", — каже наш літописець, а це велике діло. А у нас зараз велике діло. Не стає навіть потрібних слів, щоб як слід про це сказати. Ось була велика війна. І були ми розкидані по широкому світі. І було у нас тут, на цьому хуторі, всякого. Але ми чекали, вірили, надіялись. Все ми думали, що війна скінчиться, що люди наші вернуться додому. Просили Бога, щоб охоронив і залишив нас при житті. І от, дяка Всевишньому, все сталось добре. Всі мої сини живі, здорові, і моє серце від цього радіє. Тепер треба знов починати життя, і за це, діти мої, підношу мою чарку…

Випили. Випили мовчки. Забряжчали скло й порцеляна. На обличчях — приємне, напружене зворушення. Сусіди перекидаються словами. Іван вичуває щастя, бо йому ніяк не віриться, що він ось тут між своїми, між дорогими людьми, за рідним столом. Сопрон також піднесений.

— Ну! — каже він. — Дорога моя з Сибіру сюди не була легенькою. Але я постановив: або тепер, або ніколи. А так чогось тягнуло, ніби чулося, що там щось має бути.

Особливо щаслива Таня. її змужніле обличчя горить зворушенням. Блискучі, сині, щирі очі яскраво й проречисто сміються. Вона така міцна, звучна, рівна. Так дуже багато в ній життя. Вона має вигляд людини, яка все, що від неї вимагалось, виконала чесно і солідно і тепер має вільні руки.

Говорили й інші, встав Сопрон, навіть пару слів проговорив Іван, що засадничо не любив ніяких офіційних слів. А головне — всі щиро, від душі і серця розмовляли, сміялись, пили нові і нові тости, а потім все перейшло, як це годиться, на веселу пісню.

І байдуже, що тут же, на досяг руки, — густа, аж синя, ніч, що в шиби бубонить дощ. Тут ось довкруги все добре, все своє і на місці. Нема про що зайво турбуватися.

(Продовження на наступній сторінці)