«Морозів хутір» Улас Самчук

Читати онлайн роман Уласа Самчука «Морозів хутір»

A- A+ A A1 A2 A3

З початком сімнадцятого року на хутір нагло прибув Петро. За останні роки він дещо змінився. Раніш він мав міцну, круглу, рудувату борідку. Тепер борідка пішла в офіру моди, лишився тільки з вусиками, які також старанно стриглись. В одязі зайшла також переміна. Свій літний солом’яний бриль, а взимку чорний, крисатий фетровий капелюх замінив він на звичайну, сірої барви, кепку.

Чого він прибув на хутір? Появився він не сам, а й привіз з собою цілий віз своїх і не своїх картин. Старий і Таня перелякались: де вони те все складуть? Нічого. Петро знайде для всього місце. Дещо з того він розмістив по стінах усіх кімнат, а решту зложив у шафі і поставив у великій Івановій кімнаті — збоку, зараз від входу. Йому видавалося, що тихий хутір значно безпечніший, ніж шумливе Брест-Литовське шосе в Києві. Тому він і запакував ті свої скарби аж сюди.

Інколи на хутір приїжджали до Тані її приятельки. Найчастіше Мар’яна Лоханська — міцна, дещо округла, повна життя і соків панна з огненним кучерявим волоссям, що запліталось у дві коси. Вона була також студентка медицини. Через неї саме Таня пішла на медицину. У Морозів не заведено було займатись такими науками. У них переважно мистецтво й господарство. Медицина — це щось далеке і незвичне. Але вони робили все добре, за що лиш брались, тому і Таня виявила себе цілком на місці. Шкода тільки, що довелося скоро вернутись назад.

Літом заїжджали на хутір також приятелі Андрія. Тоді робилось навіть шумно. Інколи ходили на Дніпро, веслувалися, ловили в затоках, при нічних огнях, щупаків, залицялися, а при тому співали. Таня й Мар’яна брали в цьому близьку участь, а серцем усього був Андрій.

Роки спливали туго, повільно. Восени шістнадцятого року прийшла нарешті від Івана перша вістка. Був у Німеччині в полоні. У Морозів це наробило багато шуму, бо доходили вже вістки, що там велика недостача харчів. З хутора щомісяця — бо більше не дозволялось — висилався п’ятифунтовий пакунок. Але головне, що він живе, що він є. Вістка про це полетіла негайно в усі кінці Росії і долетіла аж до Хабаровська.

З фронту доходили разючі, часом страшні вісті. Хоробрі руські армії йшли не тільки вперед. Після Львова, Кракова і мадярських рівнин прийшли волинські болота. Німці ламали залізні фронти і тиснули на них, ніби страшний прес. І раптом зовсім несподівано революція. Що сталося? Ніхто такого не чекав. Навіть Таня й Мар’яна, що були в тому злонещасному Петрограді, навіть вони були заскочені. Так. Вони щось там чули. Були колеги, які про щось натякали. Шептали про якісь там таємні гуртки, знаходились такі, що пристрасно нападали на царський лад, на царицю, згадували ім’я Распутіна, нарікали на фронтові непорядки, на зраду генералів і навіть самого воєнного міністра М’ясоєдова. Але все те ніяк не була ще революція. Фронт стояв на місці, ходили поїзди, стояли численні запасні полки, на складах лежали гори продуктів, одягу, амуніції. Велетенські резерви всього того знаходились по всіх закутках імперії.

А все-таки революція. В Петрограді повстали гвардійські полки. Пішли бурхливі маніфестації. Заговорили про прибуття в запломбованому вагоні якогось Леніна. На фронті — тисячі агітаторів, потворились солдатські комітети, взяли "на штики" офіцерів, і по фронту покотилось: "Далой війну! Додому!"

По всіх дорогах, по станціях, по містах і містечках, по прифронтових селах загула революція. її виття відчули всі. Це була голодна, спрагла крові вовчиця, що довго чекала на свій час. Мільйони людей затремтіли жагою протесту. Проти вікового рабства. Проти нерівності. Проти гноблення почувань. Проти війни. Проти царя і царського ладу. І всім водило одно найістотніше, ніколи і ніким ще не збагнуте російське "нічаво".

Несподівано, як і все, що в цей час творилося, на Морозівському хуторі знов засвітились усі світла. Сірого, мокрого листопадового дня 1918 року на хутір прибувають брати Морози. І то всі троє разом. Сопрон, Петро і Іван. Вони з’їхалися також випадково у Києві у Петра. Звідсіль рушили на рідний хутір. Бракувало тільки Андрія, але і без нього радість була несказанна, неописанна. Хтось великий з Божою силою зірвав над хутором чорну завісу, запалали вогні, і рознісся могутній гімн життя.

І от рано на другий день, у неділю, Іван Мороз вперше по довгому часі прокинувся знов у своїй хазяйській кімнаті, на своєму просторому, міцному дубовому ліжку. Перший погляд упав на стелю. Трохи задимлена, у кутах — нитки павутиння. Далі погляд сповзає по стінах, густо завішених Петровим добром. Чого тут тільки нема. Краєвиди рік, міст, Києва. Жанрові сцени. Портрети, а між ними портрет Марусі на першому місці і зображення його самого на задній стіні, напроти письмового стола. Над самим ліжком в темнуватих тонах — "На Івана Купайла" Куїнджі. Таємнича ніч, далекі яскраві вогні, дівчата у стрічках та вінках, побравшись за руки, танцюють довкола багаття. Збоку відблискує вкрита лілеями річка, а над усім косаті верби і стрункі тополі, таємнича, хвилююча густота.

І все довкруги своє, знане, приємне. Навіть той визувак під ліжком, навіть та попільниця на столі. І як довго до цього йшлося, які були хвилясті, нерівні дороги! В ухах все ще шум брудних, мокрих, холодних, завошілих станцій. Скільки днів, ночей, ранків. І нарешті Київ, гостина у Петра, незвичайний шум, якийсь ще не чуваний розгін, добровільці, на Хрещатику червоні штани і німецькі ковані чоботи. Бурхливі, повні крику ночі, шум музики, кабарети, бурхливі трійки по Бібіковському, трибарвні прапори і оголошення в незвичній мові…

Київ. Як він страшно змінився. Прозоре, сонячне місто, з виразом півдня, а одночасно з надихом древньої мудрості, що застигла на всіх горах, на привітних, білих, веселих храмах. Там тепер зовсім чужі люди — стрижені й голені якимись іншими голярами, дами з якоюсь незвичною посмішкою і в широких завуальованих капелюхах. Загнані візники із завжди замисленими рисаками і завжди захльостаними болотом бричками. Авта з написами великими літерами, з прапорцями спереду та шоферами в кубанках. І що це за дивна така піна розбурханого моря?

А далі довга, нелегка дорога в товаристві братів до хутора. Це те, нарешті, найважніше. Кожне село зворушувало його. Бо знову те саме — села, люди, природа. А Дніпро! Та чудова, широка й свавільна ріка. Старий провінціональний пароплав повільно пливе, ті самі береги, скелі, ліси, зарви і острови з кущами сріблистої верби, що тепер уже обсипали своє срібло і стали наскрізь прозорими.

А остання дорога до хутора. Він дивився перед собою, але бачив усе довкруги. І те, що тепер є, і те, що було, і навіть, здається, те, що бути має. Кожний стовп, стріха, зворот вулиці, стара верба, несподіваний собака, вибоїна на дорозі, ширінь лугів, шум вітру і сухого бадилля — все це вникає десь до серця і підносить захват. На кожному перехресті хочеться зупинитися, дивитись у небо, бачити там живого Бога і проказувати нову молитву.

І ось уже дома. Немає ніякого більше сумніву. Можна простягнути руку і переконатися, що це так… Тільки ряд ялин за вікнами значно повищав, тільки молоді горіхи стали вже не такими молодими, тільки якісь нові бур’яни в кущах бозу, тільки Кудлай стовстів та скудлатів, тільки бляха на даху місцями вкрилась іржею, тільки від стін де-не-де відколупалися шматки тинку. А можливо, що все те було і раніш…

І після того Іван вдруге поволі народжується, шукає і знаходить себе у власному ліжку, дивиться довкруги старим, досвідченим для цього довкілля оком. Добре, що це не звичайний гарний сон, а справжня гарна дійсність. І, можливо, він буде тут завжди і тут закінчить колись своє земне буття. Він уже має досить за собою світа, хвилювань, гострих переживань, людей і подій. Залишається з повною силою взятися за плуг, нажити нові мозолі, вставати з сонцем, лягати з темнотою, їсти добрий, міцний, житній хліб, пити свіже молоко, ходити звичними полями та лугами, вмиватись росою і вдихати повними грудьми благодать свіжого повітря поля, лугу, лісу.

Усміхнувся. Підносить догори руку. Вона біла, майже прозора, з довгими кістлявими пальцями. Скільки років вона дармувала без справжньої роботи? Розглядає її і дивується — так дивно все це створене. Вставати!

Біля постелі на стільці — його колишній святочний одяг бурої краски. Лежить біла накрохмалена сорочка, на ній комірець, на помості чисті, дещо пім’яті черевики. Лежачи, Іван мацає матерію одягу. Стільки років він десь лежав, але зовсім у порядку. Встає, надягає білизну, зворушується її дотиками, взуває ті самі черевики, що взував їх багато років перед тим; ось вони знов на ногах, вільно і м’яко ворушаться пальці, відчувається тепло і чистота шкарпеток.

Сопрон все ще спить богатирським сном на канапі. Вона для нього коротка, тому приставлено два стільці… Рука вправо, рука вліво, ніс догори, вуса догори. Ця людина звикла до великого кроку. Він не сидів, як Іван, за дротами, він шугав на експресі через сибірські простори. Батьківщиною для нього не тільки цей хутір, він чується дома там, де знаходиться. Тому він зараз і спить. Тому, можливо, не зробили на нього такого вражіння слова старого Григора: — Ну, хлопці! Лягайте. Завтра встаємо о сьомій. Молебень буде. Мусимо бути всі в соборі..

(Продовження на наступній сторінці)