І я, і всі інші вже зрозуміли, що було в Сергія під светром. Сергій промовчав, бо говорити було нічого. За мить на столі опинилася Василева праця, котру намагався врятувати син. Як я себе картала! Та й було за що: я не тільки втратила те, що цінувала понад власне життя, а й підштовхнула сина на вчинок, який компетентники (так ми часом називали гебістів) йому не пробачать. Саме про це й натякнув Євген Маркович, ніби навіть співчутливо звертаючись до Сергія:
— Вам позаздрити важко.
Я хотіла продовжити цю розмову:
— А що може бути?
Та Євген Маркович уже замкнувся:
— Там побачимо.
Не буду марнувати слів на те, що й так зрозуміло: протокол усілися писати аж під вечір, коли було добре вивчене горище, ляда до якого містилася в сінешній стелі. Та й не тільки горище — пильно були обстежені сарай, повітка й льох. Гебісти вгамувалися лише тоді, коли навіть поняті вибилися із сил. Вони недовго грали роль безсторонніх осіб — було ясно, що це штатні або позаштатні працівники КДБ. Поняті час від часу допомагали офіцерам — їх, напевне, підштовхував шукацький інстинкт.
Та, зрештою, непрохані гості покинули подвір'я, від сусідів повернулася Надійка, і ми, гамуючи збудження, почали обговорювати те, що сталося. Звичайно, мене болісно хвилювала загадка, звідки під час обшуку взявся Сергій, — адже ж він мусив бути на роботі. Виявилося ось що. Два тижні він зі своїм напарником працював у якомусь колгоспі без вихідних — ремонтували техніку. Тепер йому належав відгул — тож цілком зрозуміло, що Сергій не міг не провідати Ніну.
З Надійкою вони зустрілися в автобусі. Сергій сказав, що на зворотному шляху збирається заїхати додому. Коли Надійка повернулася з поліклініки й побачила біля двору такі незвичайні для хуторця машини, до хати вона йти не наважилась, — сховалася в сусідів і через кухонне вікно наглядала за своєю новою домівкою. Сусіди зрозуміли, що діялося в моїй хаті, розтлумачили також Надійці.
— Полковник, мабуть, щось заборонене писав. Недовольний він був
державними порядками. Ні-ні, та й вихопиться в нього щось проти влади.
Особливо колгоспи йому не подобались.
Надійка вирішила попередити Сергія про обшук — повернулася на зупинку автобуса, щоб там його діждатися, її досвіду не вистачило, аби зрозуміти, що моя хата перебуває під наглядом, а по кущах причаїлася засідка. Щоправда, Сергій про це й сам догадувався, але вибору не було — вирішив ризикувати.
— Краще б ти цього не робив, — зі сльозами на очах докоряла я
Серґієві. Та вже за хвилину похопилася. — Пробач, сину. Я дуже караю
ся, що тебе не послухалась.
Сергій, намагаючись мене заспокоїти, статечно, мов старший, мовив:
— Не варто каратися. Всього передбачити не можна. Та й у чому ми
винні? Наукову працю хочемо зберегти. Люди протягом століть храми
будували, аби врятувати нас від загибелі. Та, мабуть, ми того не варті.
— Не кажи так, сину, — прошепотіла я, припавши головою до його
грудей. — То гріх великий.
Поснули пізно, а вранці кожен вирушив своєю дорогою. Сергій поїхав до "Сільгосптехніки", Надійка—в поліклініку, а я заквапилася до санаторію. Моя зміна сьогодні починалася зранку.
Перед роботою в адміністративному корпусі Микола Олександрович проводить п'ятихвилинки. В його кабінеті поки що нікого не було — мені поталанило з автобусом, я прибула перша. Микола Олександрович вийшов із-за столу з газетою в руках.
— А ви знаєте, Софіє Кирилівно... З люксом усе з'ясувалося. Ось
погляньте.
Він подав мені "Радянську Україну", і я на першій сторінці побачила портрет Юрка. Тут же була надрукована постанова пленуму ЦК КПУ, в якій сказано, що Ю.Т.Смоковського обрано секретарем ЦК КПУ — замість Околиці, якого переведено на іншу роботу.
Таки ж справді все з'ясувалося — і хто наказав поміняти шпалери в люксі, і хто звелів поміняти лікаря. Юрко досяг вершини й хоче володіти всім комфортом, який належить його новій посаді. Моя персона пов'язана з дискомфортом бодай тому, що нагадуватиме Юркові про мародерство й дрібненько порваний партквиток лейтенанта Горбаня. А до того ж... О так! І це, мабуть, головне: Юркові було відомо про обшук, який готувався. Все йому відомо. Навіщо ж ризикувати? Він виявив стільки конспіративного хисту під час нашої зустрічі біля Рогульки! То невже відтепер мусить користуватися своїм правом на санаторний люкс у супроводі все тієї ж конспірації? Чи, може, повинен інструктувати мене, щоб я в присутності сторонніх не називала його на "ти"? А якщо в мене зірветься мимоволі?..
Саме життя змушувало мене попрощатися з санаторієм. Взяла на столі аркуш паперу й написала коротку заяву: просила звільнити з роботи за власним бажанням.
Микола Олександрович докірливо похитав головою.
— У всіх нерви, але такі рішення... їх не приймають зопалу. Я вам
раджу взяти відпустку. А коли відпочинете — поговоримо.
— Дякую, Миколо Олександровичу, повірте, вам я справді вдячна.
Але відпустка не допоможе... Проте якщо можна... Я прошу оформити
відпустку, а за цей час ви на моє місце підшукаєте лікаря. Гаразд?
Микола Олександрович зміряв мене тривалим поглядом.
— Невже через отой люкс?
— Справа не в люксі. Та ви, мабуть, розумієте, що не все піддається
поясненню.
— Ну то напишіть заяву про відпустку.
Сіявся дрібний холодний дощ. Наші ліси зробилися незатишними. Додому повернулася в мокрому одязі, бо забула прихопити парасольку. Переодягнувшись, накидала в піч дров і довго сиділа біля живого вогню. Настрій був тяжкий, гнітючий — підкочувалися до серця лихі передчуття. Та все ж я не сподівалася, щоб оці передчуття так швидко виправдались.
Надвечір почула торохтіння мотоцикла, що ревнув востаннє й зупинився біля мого двору. Вбігла Ніна, схожа на юну амазонку: в чобітках і вузеньких штанях, у шкіряній куртці та захисному шоломі. Без слів припала мені до грудей, плечі затряслися в плачі. Я злякано відірвала її від себе.
— Що сталося, Ніно?
Не здатна погамувати схлипування, вона ледве спромоглася вимовити:
— Сергія арештували.
Отак і палить зі своїх гармат немилосердна доля. Не встиг один снаряд розірватися, як другий уже його доганяє. Ніну треба якось заспокоїти, аби довідатись більше. Накрапала в склянку валер'янки, налила води й змусила дівчину випити. Хвилин через кілька Ніна трохи спокійніше заговорила:
— Мені його напарник зателефонував. Сергій дав йому мій телефон —знав, мабуть, що візьмуть. Взяли просто з летучки... Я вже з батьком
встигла поговорити. Він, звичайно, умиває руки. Але дещо все ж таки
дізналася. Батько каже, що сьогодні невигідно політичні статті навішувати. Йому старе поновлять. Нібито якісь нові обставини з'ясувалися.
Я подумала: а таки ж, мабуть, Нінин батечко теж до цієї справи руку приклав — без нього тут не обійшлося. Відтак думка метнулася в інший куток мозку: хто б не сидів у його кріслі — результат був би той самий. Насправді винна ти, Софіє: треба було послухатися сина й вивезти з дому Василеву працю.
Ніна заквапилася до свого мотоцикла тоді, коли вологий морок обгорнув землю й хуторець засвітив свої вікна. Біль і тривога нас поріднили — я відчувала, що дівчині не хочеться розлучатись зі мною. Провела її
до воріт, але Ніна спинилася у відхиленій хвіртці й продовжувала розмову.
— Додому не поїду. Там зараз батькове секретарство обмивають.
— Ну то лишайся в мене.
— Та ні, я маю де заночувати. Я ще була в дев'ятому класі, як батьки
мені однокімнатну квартиру придбали. Вчора тихенько ключі поцупила.
Тепер там і житиму.
— А як не дозволять?
— Їм уже зі мною не впоратися. Важко мені з ними під однією
стелею. Ніби й рідні, але чужі. — Після паузи боязко запитала: — Як ви
гадаєте, його надовго засудять?
Поклала руку їй на плече.
— Розумію, Ніно, про що ти питаєш. Але немає в мене для тебе
відповіді. Шукай відповідь у своєму серці.
Ніна мовчки пригорнулася до мене, трохи так постояла й побігла до мотоцикла. За мить він спалахнув своїми вогнями й покотив Ніну в незатишний, налитий вологим мороком, лісовий простір.
Розмовляючи з Ніною біля воріт, я вже зрозуміла, що серйозно застудилася. Те, що вимокла до останньої нитки під холодним дощем, не минуло безкарно.
Надійка няньчилася зі мною, мов з дитиною, готова була серед ночі бігти під дощем на шосе, аби з'їздити по ліки, але я її спиняла. Це ще не відомо, звідки ота пропасниця — може, й не від простуди, а від лиха, яке впало на мою голову. Найбільше катувало те, що я сама спричинилася до цього лиха.
Ніна щовечора прилітала до мене на своєму рогатому торохтію. Якось привезла список продуктів, які вона передала Серґієві в Лук'янівську тюрму. Це була копія, написана її рукою, але чомусь підписано словом "Мати".
Ніна щебетала:
— Забула у вас запитати, як ви підписувалися — "мама" чи "мати"?
— Навіщо це тобі? Чому власним іменем не підписалася?
Ніна струснула білявим волоссям і з лукавинкою у волошкових очах мовила:
— Невеликий психологічний етюд. Нехай він думає, що ми удвох до
тюрми прийшли. Мій почерк, ваш підпис — отже, нас двоє. Бо Сергій
почав би думати: а що сталося з матір'ю? Може, її також...
Я погодилася з Ніною: таке й справді може скоїтися. Але ж мені неодмінно довелося б інкримінувати політичний злочин. А мій знайомий по волейбольному майданчику Володимир Семичасний запевняє світ, що в нас немає жодного політв'язня.
Приїздили Карпо Трохимович і Павло. Сергій розповідав їм про те, як загинув примірник Василевої праці. Знали вони й про арешт Сергія. Співчуття цих людей було мовчазним — більше поза словами, ніж у словах. Павло знову почав умовляти:
— Переїздіть до нас, Софіє Кирилівно. Лікарню ось-ось закінчимо.
Хочеться, щоб ви її відкривали.
Не без лукавства кинула:
— Я вам знайду лікаря кращого від себе. У мене є на прикметі. Карпо Трохимович кахикнув багатозначно, а Павло почервонів, наче рак в окропі.
— Нам саме ви потрібні, — сказав розгублено.
Мені сподобалась його здатність червоніти — за нею чиста, не зіпсована душа вгадується.
— Кому це вам? — домагалася я свого. І таки ж домоглася —
Павло, чомусь піднявши очі до стелі, ледь чутно відповів:
— Мені.
Я вдоволено засміялася.
— Ой, не знаєте ви мого характеру, Павле. Іще наплачетесь від мене.
Павло аж зіскочив з табурета.
— Ага! То я завтра вантажівку прижену.
— Дайте хоч видужати.
— Вас ми "Волгою" доставимо. Загорнемо в ковдри, на кокон будете схожі. Ще й подушками обмостимо. Видужаєте, Софіє Кирилівно.
Обов'язково видужаєте.
Суд відбувся серед зими. Виконроб, не наважуючись підвести очі на людей, завчено твердив, що Сергій з ними раніше випив, отож усі вони однаково винні. Яків це заперечував — він намагався запевнити, що Сергій горілки і в рот не бере, та на оті його свідчення суд не звернув уваги. Прокурор для всіх вимагав однакового покарання — по вісім років таборів суворого режиму. Суд лише виконробові призначив вісім як головному винуватцеві. Яків отримав сім років таборів, а Сергій — п'ять.
Ми з Ніною приготувалися до гіршого — тому сприйняли вирок із деяким полегшенням. Ніна крізь сльози шепотіла:
— П'ять — це ще по-Божому. Я встигну університет закінчити... А ви
як гадаєте, Софіє Кирилівно?..
Я ж гадала ось як: безневинну людину на п'ять років кидають у страхітливе рабство — такого і в Древньому Римі не знали! — а ми, найрідніші люди, радіємо: "Це ще по-Божому". Що ж то за світ такий настав? Що ж то за державу ми витворили?
Але Ніні цього не сказала. Навпаки, підбадьорила її:
— Так, Ніно. Шлюб у студентські роки — явище не типове. Буває,
звичайно. Але розумні люди утримуються.
В Семенівку переїхала відразу ж після суду. Дуже на тому Сергій наполягав. Перед тим, як його мали відвезти в табір, нам дали, можна сказати, телефонне побачення: ми бачили одне одного через товсте скло, а розмовляли за допомогою телефону. Сергій виглядав доволі бадьоро — мабуть, він давно привчив себе до думки, що доля приготувала для нього оце випробування. Сміявся, жартував і навіть мене настроїв на оптимістичний лад. Дуже був задоволений, що ми подружили з Ніною.
— В Семенівку, мамо, в Семенівку. Там твоя родина.
Воно й справді так: гностики з давніх часів гуртувалися в родини не за кровними ознаками, а за духовними. Зимовими вечорами я запалювала в печі, бо ми всі троє любили погомоніти біля живого вогню — і я, і Павло, і Карпо Трохимович. Це й була наша духовна родина.
Десь уже в березні, коли сніг зійшов, ми сиділи біля печі. Електрику вимкнули, бо вона заважала відчувати нашу зріднілість з живим березовим вогнем. У хаті панував затишний, ніби навіть одухотворений, напівморок. На стінах і стелі вигравали рухливі одсвіти полум'яних язиків.
Раптом я побачила у вікні якесь незнайоме обличчя. Воно було не старе, оздоблене акуратними вусиками. Я наступила Павлові на ногу й тихо шепнула:
— Поглянь на шибку.
Павло рвучко обернувся до вікна — і обличчя одразу ж зникло. Павло хутко метнувся до дверей, я ледве спіймала його руку.
— Не ходи!
Але він не послухався — зник за дверима. Хвилин через десять повернувся й розчаровано сказав:
— Втекло, бісівське насіння. Це не з наших. Видно, з київських топтунів.
Тоді Карпо Трохимович сказав такі слова, яких я не забуду до кінця днів моїх:
— Держава ця впаде незабаром. Впаде обов'язково. Може, років двадцять протримається, не більше. Як це в Біблії сказано: Бог з-під неї забере хлібну основу. Доки ж цього не сталося — нас ніхто не зрозуміє.
Але треба, щоб потім зумів хтось пояснити людям, чому це сталося. Бо то ж таки йо-йо-й як не просто! Мого пояснення не приймуть — тут сучасна наука потрібна. Василь це здужав, царство йому небесне. Бережіть його працю, благаю вас. Бо якщо наука цього не осягне — рід людський на землі увірветься.