— Гаразд. Ждати не довго. Потерплю.
Та вже через день чиїсь невидимі руки завертіли мене на такій шаленій каруселі, що в мене потемніло в очах. Після нічної зміни попід високовольтною лінією я поверталася додому і ще здалеку побачила біля трансформаторної будки чотирьох добре зодягнених мужчин, які мовби когось виглядали. Вони були дивовижно схожі між собою, хоч не відразу можна визначити, чим саме. Здається, і плащі на них різнилися, й капелюхи неоднакові, і обличчя різні, а мужчини в чомусь невловимому скидалися на близнюків.
Я вже їх проминула, коли один із них мене покликав:
— Софіє Кирилівно! Чого це ви знайомих не впізнаєте?
Озирнулася на голос, що видався справді знайомим, і одразу ж упізнала Євгена Марковича. Він виступив із четвірки й стояв біля сосни, приминаючи лискучим черевиком кущик ковили. Мій погляд чомусь прикипів до отого кущика та ретельно наваксованого черевика, ніби я боялася підняти очі вище й поглянути йому в обличчя. У минулій зустрічі він був для мене бажаним гостем — я тоді покладала на нього великі сподівання. Тепер я вже знала, хто він є насправді. Догадувалася також, хто були троє інших мужчин, ніби спущених на мене з перукарняно-кравецького конвеєра. Я намагалася зміркувати, чого їм від мене треба. А тим часом Коробов, наблизившись до мене впритул, зі штучною лагідністю в голосі запитав:
— То, може, до хати запросите?
Відповіла стомлено:
— Я повертаюся з нічного черґування. Невдалий час для прийому
гостей. Мені треба виспатися.
Коробов не без іронії кинув:
— У компанії таких лицарів до вас одразу ж бадьорість повернеться.
Він дістав із кишені на грудях червону книжечку й простягнув мені.
Подавивши в собі щось бридке, нудотне (може, то був страх?), якомога впевненіше мовила:
— Я знаю, де ви працюєте.
На його обличчі з'явився вираз розгубленості. Відсмикнув руку з книжечкою і тримав її перед власним обличчям, обмірковуючи, як йому належало діяти далі. Відтак набрав офіційного вигляду, міміки на обличчі враз поменшало, нижня щелепа відвисла.
— Відчиняйте хату. У нас робота, а не розваги. — Показав на
ставного, білявого молодика. — Це наш працівник, старший лейтенант
Капшученко. — Потім представив інших двох: — А це поняті. Ми зобов'язані провести у вас обшук.
Його слова мене не приголомшили — я вже встигла зрозуміти, чого ці люди з'явилися в нашому хуторці. Не знаю, чому так, але усвідомивши, з ким маю справу, одразу ж відчула в собі певність. Правда була на моєму боці — і в ній моя сила. А це правда не якась там дрібненька — це правда Всесвіту! Чого ж я мушу дрижати, мов тополиний листок на вітрі? Не діждетесь, Євгене Марковичу!
— Ви завжди понятих з собою привозите?
Обличчя Коробова пересмикнулося. Який він був не схожий на того галантного кавалера, що пригощав мене біля лісорозплідника!
— Ведіть до хати. Там поговоримо.
— А як не послухаюся, що ви зі мною зробите?
— Вас ми не зачепимо. Але двері зірвемо.
— Ви маєте на це право?
— Маємо таке право, — намагаючись надати своєму голосові державного звучання, відповів Коробов. — Є ордер на обшук. Цього з вас
досить?
— Покажіть.
— У хаті покажу.
А в мене наче бісеня вселилося — чимось таки хотілося насолити Коробову. Розуміла, що тримаюся по-школярському, але спинитися не могла.
— Показуйте тут, бо сяду отам під сосною і не зрушу з місця. На
руках нести доведеться.
Ніскілечки я не насолила — навпаки, розвеселила.
— Вчотирьох якось упораємося, — засміявся Коробов і подав мені
прокурорський ордер.
Я зняла окуляри — дедалі моя короткозорість відступала. Що ж, ордер був оформлений бездоганно. Це вони вміють. Покірно повела їх до двору.
Зайшли на подвір'я від лісу. Ворота й хвіртка були по той бік городу, з боку хутірської вулиці. Я кинула туди погляд і побачила там "Волгу" малинового кольору та міліцейську машину. Це мене трохи здивувало, бо нікого з міліції не було й близько.
Здивувало також те, що хата на замку. Надійка занедужала, вона перебувала на лікарняному. Тож, мабуть, пішла в поліклініку.
Зайшовши в хату, непрохані гості відразу ж розділилися попарно: поняті засіли в протилежних кутках, а Коробов і Капшученко, познімавши піджаки, розпочали трус. Я хотіла сісти за столом біля вікна, звідки через ворота видно невеликий відтинок вулиці, але Коробов не дозволив. Мене посадовили в кутку біля печі, яка давно вже не виконувала своїх прадавніх обов'язків — я в ній не пекла й не варила. Отож, мені не лишалося нічого іншого, як споглядати вправну, досконалу працю людей, чиїм фахом я ніколи не цікавилася. А виявляється, що це також можна робити віртуозно, їх, мабуть, довго навчали. І цілком можливо, що тут була своя романтика — певно, вони уявляли себе спритними детективами, а цей фах здобув романтичний ореол.
У мене не було права поскаржитися, що офіцери КДБ вчинили безладдя в моїй хаті: кожна річ і кожна книжка були поставлені туди, де їх брали. Але вчувалося в їхніх рухах, що вони нічого не чекають від огляду Серґієвої етажерки з книгами й механічного перегортання його конспектів. Та ось я помітила, як переморгнулися Капшученко й один із понятих. Понятий, не повертаючи голови, спрямував погляд у бік ліжка. Капшученко, ставши на коліна й зазирнувши під нього, легко витягнув звідти заповітну Василеву скриньку. Коробов одразу ж полишив звичне перегортання книг, що, мабуть, провадилося для годиться, й метнувся до скриньки.
— У вас є ключі від неї? — якось квапливо кидаючи слова, запитав
Євген Маркович.
Наглядаючи за гебістами, я вимушувала себе думати про особливості їхнього фаху. Десь попід цими думками, наче вода під кригою, текли інші — я думала про те, що, знайшовши скриньку порожньою, вони зрештою полізуть на горище. У мене не лишилося надії, що Василева праця не потрапить до їхніх рук — і від цієї думки мене душили невидимі сльози.
— Ключ, Софіє Кирилівно,—повторив Коробов.—Дайте нам ключ. Ви ж, мабуть, розумієте, що ми й без ключа зуміємо її відкрити.
Я порпалася в запічку та в шафі для одягу, час від часу повторюючи:
— Куди ж він запропастився? Може, квартирантка в інше місце переклала. Ви не могли б трохи почекати? Вона ось-ось повернеться.
Я й сама не тямила, навіщо зволікаю — все одно це мені нічого доброго не обіцяло. Єдине, що трохи втішало, — примірник, який зберігався в Семенівці. Я твердо вірила, що його не знайдуть — отже, те, що було моєю святинею, дійде до нащадків.
— Що ви зберігаєте в цій скриньці? — дратівливо запитав Коробов.
— Ну раніше... Раніше зберігала відомий вам рукопис. А тепер він у
вас.
— Даремно ви не здаєте нам іще двох примірників. Принаймні двох.
Менше бути не може, а більше... У нас є висновок експертизи. Повірте,
це серйозно. Навіть дуже серйозно, Софіє Кирилівно! Ми працюємо на
науковій базі.
Я подала йому ключ від Василевої скриньки, а відтак на душу накотилася свинцевої ваги хмара — я впала головою на карниз печі й заплакала.
Зненацька біля хати почулися чоловічі голоси. Серед них я чітко вирізнила голос Сергія. А за хвилину двері навстіж відчинилися, і двоє дебелих міліціонерів заштовхали мого сина в хату. Тут вони відпустили його руки. Сергій знічено розминав пальці, що задерев'яніли в міліцейських стисканнях, і винувато поглядав на мене. Я поки що не розуміла, що було в тих поглядах.
— Товаришу майор! — доповідав один із міліціонерів Коробову. —
Підозрілий тип. Він до подвір'я не йшов, як люди ходять, а просувався
короткими перебіжками... Заляже в кущах, озирнеться — і знову... Спершу до сарайчика забіг. Там трохи посидів — і шмигнув у сіни. Що він у
сінях робив, нам не було видно. В хаті не був, це ясно, бо ви б його не
випустили. А через десять хвилин вискочив із сіней і так чкурнув... Ледве
наздогнали.
— Обшукати, — наказав Коробов Капшученкові. Відсторонивши про
стягнуту до нього Капшученкову руку, Сергій твердим тоном промовив:
— Не маєте права. Раніше покажіть ордер на персональний обшук.
До нього майже впритул підійшов Коробов і засміявся глумливо.
— Бачу, ви провели своє камерне дозвілля не без користі для себе.
Дещо з процесуального кодексу засвоїли. Дещо, але не все. У нас є ордер на обшук цієї хати. А раз хати, то й усього, що в ній міститься. Разом з людьми, звичайно...
— Але за яким праву мене затримали? — не здавався Сергій.
— Ви встигли побувати в сараї, в сінях. А може, не тільки в сінях. Та
й взагалі ваша поведінка... — Повторив наказ Капшученкові: — Обшукайте!
Сергій пручався, але не довго: міліціонери заломили йому руки за спину, а Капшученко без будь-яких труднощів намацав за поясом доволі товстого рукописа. Коли гебіст відкинув полу синтетичного дощовика, відразу ж з-під светра проступило прямокутне черево, яке навіть інопланетянин не міг би визнати природним.
— Що це у вас? — аби не мовчати, запитав Капшученко.
(Продовження на наступній сторінці)