Осадчий потягнувся до снопа, зірвав колосок, зважив його на долоні. Такого могутнього колосу я ще ніколи не бачила.
— Ось яка одиниця ніколи не відімре, — посміхнувся Карпо Трохимович. — Єдина рушійна сила всього живого. Вона й карбованцеві надає ваги. А синок ваш... Він у мене якось ночував. Дуже ваш Сергій мене
порадував! Ясна голова в хлопця. Вони тепер легко науку засвоюють.
— Ви давно його бачили?
— Кого? Сергія?.. Минулого тижня. Він себе летючим голландцем
називає. Нині тут, завтра там. — Трохи стомлений від бурхливої мови,
Карпо Трохимович присів до столу й майже зашепотів: — Знаєте, скільки
ми енерґії за тридцять років із Чорного поля вибрали?.. Всі наші стави на
гарячу пару перегнати можна. А там водиці чимало... Якби греблю роз
мило, то й села б унизу позносило... То ж їстівна енерґія! Не для казанів,
а для шлунка. А від шлунка — до мозку. Отоді вже вона стає енерґією духу. І книги, й винаходи — все, все від неї походить. А ми її ні за цапову душу — в море, в океан!.. Ось у чому вся заковика, Софіє Кирилівно. Як її тепер повернути в землю? Без карбованця не повернеш. Та не туди ми колгоспні карбованці витрачаємо. Через те Павло й завівся з секретарем райкому. На ножах живуть...
Павло зайшов у хату о десятій вечора. Він був до того схвильований моїм приїздом, що не міг вимовити слова. Так виглядав, ніби наскрізь промерз у дорозі. А може, й справді промерз? Людині не тільки того тепла треба, котре від печі струмує. Добре, хоч Карпо Трохимович близько — є з ким думками поділитися.
Так мені жалко його зробилося! Я наблизилась до Павла й зашепотіла перше, що впало в голову.
— Знаєте, я недавно в тумані на лосів наштовхнулася.
— Лосі? — перепитав Павло.
— Вони недавно прийшли в наші ліси... Із Білорусії, мабуть.
— А-а...
Грілися вишневою наливкою, вечеряли пряженею та вареною куркою. Карпо Трохимович почував себе якось незручно — ніби він зайвий. Зодягнувся й хотів уже було кудись втекти — мовляв, у хаті-лабораторії забув електроплитку вимкнути, — але я його зупинила. Та й Павло так на нього глянув, що Осадчий одразу ж відкинув свою недоречну вигадку.
Я провела Павла Михайловича до воріт. Постояли трохи під дощем. На прощання він поцілував мою руку — все ж таки не лише сільське заховання одержав, а й у столиці вчився. Так я пожартувала після його поцілунку.
— Софіє Кирилівно! Лишайтеся. Назавжди лишайтеся... Я вам завтра
наше село покажу. Ви його полюбите. Шкода, що погода зіпсувалася. Ми
б з вами коропів наловили... Лишайтеся, Софіє Кирилівно. — І несподівано додав: — А про те, що Сергій привіз... Пригадуєте? Не хвилюйтеся.
Швидше Семенівка крізь землю провалиться, ніж сексоти знайдуть.
Довго не могла заснути. Все мені вчувався голос Павла: "Лишайтеся!" За вікном хлюпотів дощ. У печі тліли головешки, освітлюючи хату червоним світлом. І в тому домовитому світлі вчувалися мені інші голоси — далекі, нетутешні. Отак моя хата була освітлена тоді, коли я вперше побачила Василя. Вони з дядьком Сашком розмовляли про землю, про сутність душі людської.
VI. ПОКИДАЮ САНАТОРІЙ
Наступного дня в автобусі я відчувала, що не здатна погасити посмішку, — і це, гадаю, з боку виглядало вкрай дурнувато. Озиралася на сільських жінок, що везли на київські базари всіляку живність та зеленину, і навіть подумала: чому ж це вони не помічають, що серед них їде особа не сповна розуму? А в мене губи самі розтягувалися з посмішку, не підкоряючись наказам розуму.
Знала ж бо: Семенівка мені не чужа — там є рідні душі — а чомусь це сприйнялося, мов несподіване відкриття.
Це ж, мабуть, лише Карпо Трохимович міг отак приймати жінку, що приїхала до нього в гості: тільки-но переступила поріг, як він звалив на її голову одне із найскладніших запитань сучасної цивілізації: що таке гроші? Яка їхня субстанція?
Але й Василь зі мною був такий самий. І навіть дядько Сашко. Це "навіть" слід прикладати не до дядька, а до мене самої: я ж бо тоді була дівчиськом, а дядько зі мною розмовляв про такі таємниці природи, які чомусь обминав у розмовах з тіткою Параскою.
Цікаво, якими були в реальному житті олександрійські гностики? Мабуть, гносис приходить на землю тоді, коли має впасти велетенська імперія, що своїм падінням здатна порушити витворену на той час цивілізацію. Так було, коли гинули Вавилон і Єгипет, так було в епоху загибелі Риму. Звідси висновок: має незабаром упасти найбільша і наймогутніша імперія — можливо, остання в світі.
Чи існував Христос як реальна історична особа? Мабуть, найліпше шукати відповідь в Євангелії від Іоана. Там ясно: Бог — це Логос. Але Логос прийшов на землю у вигляді людини і приніс гносис — те знання, котре пояснює, за яких умов рід людський здатний жити й набирати могутності, а коли й чому він посувається до занепаду або навіть до загибелі.
Гносис не вдається передати наступним поколінням в оголеному вигляді — він і в двадцятому столітті з боку раціонального рідко сприймається як щось поважне, високонаукове. Ось приклад: як науковий інструмент гносис прийшов на землю у вигляді "Економічної таблиці" Ф. Кене, а хто його там розпізнав, окрім мого Василя? Та й Василь розпізнав тільки тому, що повторив те ж саме відкриття. Отже, у гностиків не було іншого виходу, як зодягати цю справді небесну науку в міфи, — майбутні гностики його впізнають і зуміють пояснити сучасникам... Що ж до самої особи Христа, то Людина-Логос цілком закономірно злита в Євангеліях з самим гносисом. Для цього реальне було переплетене з міфічним — ну, скажімо, той епізод, де Христос п'ятіркою хлібин нагодував кілька тисяч голодних, а хліба не лише не поменшало — навпаки, його все прибувало й прибувало. До речі, саме цей епізод є ключовим для пізнання гносису через Євангеліє. Лише семилітнім дітям можна пробачити, коли вони цей епізод розуміють буквально.
А хто ж ти сама, Софіє? Чому до тебе прийшло це знання? Хто ж вони, твої найближчі душі, — дядько Сашко, Осадчий, Василь? А тепер ось, бач, Сергій, Ніна, Павло. І навіть юна лаборантка Осадчого. Ціле гроно гностиків! Ой, не обіцяю вам легкого життя, не обіцяю.
Повернувшись до санаторію, чомусь вирішила зазирнути в палату-люкс. Ще біля дверей помітила слід від вапна або гіпсу й подумала, що треба зауважити санітарці. Постукала, як робила завжди, двері відчинилися — і я наштовхнулася на Петра Кулика, що керував тут цілком несподіваним ремонтом. Чомусь у люксі білили стелю й переклеювали шпалери, хоч такої потреби не існувало — шпалери тут обновили кілька місяців тому.
— Що сталося, Петре Івановичу? — запитала я, вимушуючи себе до розмови з людиною, з якою поза службою розмовляти б не стала. — Тут же зовсім нові шпалери.
— Даруйте, Софіє Кирилівно, але це вас не стосується, — відвернувши голову, процідив крізь зуби Кулик. Це вже було неприховане хамство
— бодай ремонтників посоромився. Але в хамстві відчувалася певність
власного становища і навпаки — хисткість моїх службових позицій.
— Люкс належить до моїх палат.
— Належав, — виразно поправив Петро Іванович, вихлюпнувши на
мене з-під низько опущених брів стільки ненависті, скільки там її могло
вміститися. Промовивши це, загородив двері своєю огрядною постаттю,
буцімто я збиралася брати люкс штурмом.
Спантеличена поведінкою Кулика і його колючими репліками, вирішила відвідати Миколу Олександровича. Головлікар підвівся за столом і пішов мені назустріч, як робив завжди.
— Як почуваєтесь, Софіє Кирилівно? З сином, здається, все гаразд.
Не люблю пустопорожніх фраз для годиться, навіть тоді, коли їх виголошують люди, яких я шаную. А може, особливо тоді. Відразу ж запитала:
— Ви передали люкс іншому лікареві?
То, безумовно, було виявом недовіри — отже, промовчати я не могла.
— Хто вам сказав? — трохи занепокоєно перепитав головлікар.
— Кулик.
— Завжди влізе не в свого воза, — гнівливо мовив Микола Олександрович. — Я сьогодні після обіду вирішив поговорити з вами... Ми, знаєте, можемо це якось компенсувати.
— Що компенсувати? — засміялась я в'їдливо.
— Ну те... — знічено й непевно почав пояснювати Микола Олександрович. — Те, що довелося забрати від вас люкс.
— Повірте, Миколо Олександровичу, — якомога лагідніше сказала я,
аби заспокоїти головлікаря, що виглядав жалюгідно. — Повірте, я не
честолюбна. Але ж я розумію, що таке рішення не могло бути безпричинним. Саме оце мене й цікавить. Причина... Буду вдячна, якщо ви її повідомите. Тоді я принаймні знатиму, що мені належить робити.
Микола Олександрович відклав олівець, який механічно крутив у пальцях.
— Притиснули ви мене, Софіє Кирилівно. — На його губах з'явилася ніякова посмішка, що відразу ж згасла. — Правду кажучи, я не маю
права цього розголошувати. Та що тут лукавити? Таке розпорядження
надійшло з Ліксанупру.
— Та-ак. А скажіть, Миколо Олександровичу, чого це раптом взялися
ремонтувати люкс? Його ж недавно ремонтували.
— Ну, це в Кулика питайте. Щоправда, йому, здається, також не
пояснювали. Просто видали шпалери й наказали замінити ними старі. А
навіщо це треба... Про це, мовляв, на тому тижні самі дізнаєтесь.
(Продовження на наступній сторінці)