Проте Демко таки вмовив її поступитися місцем біля вогнища, запевнивши, що він приготує не простий куліш, а козацький. Той, що навчив його варити дід Кібчик — найкращий кашовар на всьому Дніпрі.
І тепер Демко дмухав на вогнище й кришив старе сало, Санько з Грициком лагодили дах, а тітка Мокрина вперше в житті сиділа, склавши руки. Втім, сиділа вона лише кілька хвилин, а тоді все ж вигадала роботу й собі. Ще кілька років тому завівся у Воронівці звичай копати від хати чи від льоху потайний хідник у яр. Це на той випадок, коли татари нападуть зненацька і вулицею бігти до Городища буде вже запізно. Тож вона подалася до льоху, щоб підновити хідник, бо після зими він почав де-не-де осуватися.
— Це добре діло, — схвалив її намір Грицик, який зверху бачив усе. — І знаєте, тітко, що я ще придумав? Треба одразу за входом зробити місце для капкана. Знаєте для кого?
— Знаю, — долетів з підземелля глухий голос. — Та й хто б не знав!
— А я — ні, — зізнався Демко.
— Дивак, — сказав Грицик. — Це ж дуже просто! Уяви, що налетіли татари і вриваються на подвір’я твоєї Ждани. То вона що робить? Тікає до льоху, залазить у нору і ставить за собою капкан. А далі — уявляєш, що воно буде?
— Ну, це вже уявляю, — повагом відказав Демко. — Татари вриваються на подвір’я, кидаються за нею — і передній з них потрапляє в капкан. Доки татари гадатимуть, чого він реве, мов бичок…
— Бичка ти гарно придумав, — похвалив Демка Грицик.
— Не заважай, — відмахнувся Демко. — Так от, поки вони дізнаватимуться, чого він там реве, доки витягуватимуть його звідти, — вона вибереться до яру і — шукай вітра в полі!
— О, згадав! — Грицик ляснув себе по лобі. — Демку, а про що ви з нею балакали?
— Коли?
— Ну, тоді коли я від’їхав, щоб вам не заважати. До чого ви домовились?
Демко зів’яв. Він і сам не знав, до чого вони домовились. Після того, як хлопці розправилися з лящем, Ждана вивела їх за ворота. Демко тоді зупинився і хотів їй щось сказати, проте гарні слова в голову не приходили, а Грицик, як назло, був уже далеченько. То Ждана трохи постояла й сказала: "Їдь уже, нічого тримати уночі біля воріт чесну дівчину. А коли хочеш навідатися ще, то приїзди краще вдень…" При згадці про запрошення Демко розплився в усмішці.
— То вже наші справи, — відказав він. І не втримавшись, запитав: — Правда ж, вона гарна дівчина?
— Гарна, — згодився Грицик. — Коли здалеку.
— Це ж чому? — здивувався Демко і насупив брови.
— Чому, чому… спробував би ти повисіти поперек сідла, тоді б і взнав — гарна вона чи ні!
Демко розтягнув рота до вух. Це Грицик лише вдає, що невдоволений. А насправді все інакше. Вже на другий ранок Демко прокинувся від Грицикового реготу. Виявляється, той згадав, як повелася з ним Ждана і сміявся так, ніби це й не з ним сталося. Інший би, може, й образився, а от Грицик в усьому бачить щось веселе.
Нараз Грицик завмер.
— Хлопці, до нас хтось їде, — вигукнув він. — Летить, мов скажений!
Дорогою, що вела з Канівців, швидко рухалася якась цятка. Вона все збільшувалася і врешті Грицик розгледів у ній Швайку. Дивно. Два дні тому Пилип рушив до Переяслава, де збирався з тиждень побути. А тепер чогось галопує назад. Невже щось трапилось?
— Гей, Пилипе, ми тут! — гукнув Грицик.
Пилип завів Вітрика у двір, обтер його мокрі боки і лише тоді повернувся до хлопців.
— Не щастить нам, хлопці, з цими панами, — поскаржився він і припав до кухля з водою.
— Що, Кобильський повернувся? — стривожився Грицик.
Швайка пив довго. Тоді вилив решту води собі за комір і відказав:
— Якби ж то… Ні, наш Кобильський — немовля порівняно з новим паном Зарембою. Кобильський тільки лупцював, а цей на палі садить.
— Ого, — сказав Грицик і зліз із даху. — А ти не жартуєш?
— Тут, хлопці, не до жартів, — відказав Швайка.
Нараз він втягнув носом повітря і повернувся до вогнища, над яким парував казанок.
— Та розповідай же! — нетерпеливився Грицик.
— Потім, — відказав Швайка. — Я ж тільки зараз згадав, що майже добу в роті й ріски не мав!
Навіть тітка Мокрина визнала, що такий смачний куліш скуштуєш не щодня. Тож товариство заговорило тільки тоді, коли ложки зашкребли по днищу казана. Вони всілися під грушею і Швайка почав свою оповідь.
— От же й звір! — вилаяв Демко Зарембу. — Попадеться він у мої руки. А що з Грабенчуком?
— Не знаю, — відказав Швайка. — Сподіваюся, він лишився живий. А як ні — то ніколи собі не прощу.
— А що ти міг зробити? — сказав Демко. — Їх же, сам кажеш, ціле військо…
— Не у війську річ, — урвав його Санько. — Швайка, мабуть, боявся, що за нього вступиться Леміш зі своїми людьми, і тоді таке почнеться!
Швайка промовчав. Лише люто покрутив головою.
— Оце та-а-ак, — сказав Грицик, — просто хоч бери та й проси Кобильського знову повернутися.
— Облиш, — скривився Швайка. — Тепер нам не поможе й десять Кобильських. Тут, хлопці, треба або втікати цілими селами світ за очі, або щось придумати.
— О, я знаю! — подав голос Демко. — Треба зробити так, щоб того пана чорти забрали.
— Ти що — збираєшся його підстрелити? — поціка вився Грицик.
— А хоч би й так.
— Ні, так не вийде, — заперечив Грицик. — Його смерть може нам вилізти боком.
— Нічого не вилізе, — вперто обстоював своє Демко. — Ми після цього знову подамося в плавні, а там нас і дідько лисий не відшукає.
— А як бути з тими, хто лишиться тут? З Саньковою матір’ю, з твоєю Жданою, з її ріднею? Нас, може, й не знайдуть, а от на них відомстяться.
Якусь хвилю Демко розмірковував.
— Ти диви, — нарешті сказав він. — А я про це й не подумав… О, а що коли з нього, як з пана Кобильського, зняти штани? Саньку, ти зміг би знову прикинутись якимось великим цабе?
Тепер уже замислився Санько.
— Спробувати можна, — відказав він. — От тільки треба ще подумати, ким прикидатися.
— Великим князем литовським, — підказав Грицик. — Чи польським королем.
— А ти знаєш, які вони на вигляд? — втрутився Швайка.
— Ні, — визнав Грицик.
— То ж бо й воно. Ні, Санька ми залишимо на крайній випадок. А поки що треба придумати щось інше.
— Якби ж то знаття, що саме, — зітхнув Грицик.
— Думайте, хлопці, думайте, — попрохав Швайка. — Бо я не можу думати. У мені зараз кипить така лють, що нічого в голову не лізе, крім того, щоб відірвати йому голову.
— Татари, — нараз обізвався Санько.
— Що? — повернувся до нього Грицик.
— Татари, — повторив Санько і невдоволено скривився. — Чомусь перед очима лиш це одне слово крутиться. А чому — треба ще подумати. Зачекайте трішки…
— Татари, кажеш? — перепитав Грицик. Він наморщив чоло і втупився в землю.
Нараз обличчя його просвітліло.
— Хасан! — вигукнув він.
— Що? — не зрозумів Швайка.
— Хасан нам допоможе, ось що!
— Добра думка, — сказав Санько. — Я теж про це подумав. Тільки мені це не надто подобається…
Проте Грицика вже було не спинити. Він озирнувся, щоб переконатися, що їх ніхто не підслуховує, і почав:
— Отже, я пропоную таке…
Спочатку Швайка й слухати не хотів про те, що задумали хлопці. А тоді з безвиході махнув рукою і відвернувся. Схоже, іншого шляху у них не було.
За якусь годину Швайка з Демком уже їхали в татарський степ, а Грицик з Саньком — у протилежний бік — туди, де збирався вершити свої справи новий хазяїн цих місць — пан Заремба. Заярний заходився про щось гомоніти з воронівським старостою Байлемом, а Кривопичка з Одудом забрали до себе їхні родичі — адже хлопці не були тут понад три роки.
(Продовження на наступній сторінці)