— Гадаю, гарний кожушок буде, — сказав дід.
— Еге ж, — згодилася Ждана і уклінно схилилася перед Рахмоном. — Не знаю, як вам за таке й дякувати.
— Краще біжи-но та риби приготуй для ханум, — сказав дід.
Незабаром Рахмон, ситий і вдоволений, забирався на коня. А коли його постать розтанула в степу, дід звернувся до Івасика.
— Сідай, хлопче, на якусь шкапину і паняй до Байлема. Скажи, є нагальна розмова.
— Добре, діду, — сказав Івасик, не підводячи голови. — І покинь на мене дутися, як мишеня на крупу! — скипів раптом дід. — Досить, кажу! — Відходячи, додав тихіше: — Сам же знаєш, що не я заборонив тобі їхати на те побоїсько. Не дитяча то справа!
— Ага, не ви, — ображено заперечив Івасик. — А лозиною хто хльостав?
— Так я ж по кожушку…
Байлем приїхав не сам. Поруч з ним поважно погойдувався у сідлі переяславський староста Василь Леміш. Нові гості були набагато відвертіші, ніж Рахмон.
— Чував я, діду, що у вас є розмова до старости воронівського, — зістрибуючи з коня, одразу повідомив Леміш. — То й подумалося: а дай-но напрошуся і я на ту бесіду. Може, порадите щось і мені…
— Спершу прошу до столу, — запропонував дід.
Гості не віднікувалися. Хоча Байлем, всідаючись зручніше на лаві, пожартував:
— Ну, діду, ви стали наче справжній татарин. Ті теж ні про що не питають, поки не нагодують.
— Якщо ти вважаєш, що це поганий звичай, то можеш не їсти, — буркнув дід.
— Ні, що ви, — схаменувся Байлем, — навпаки!
А коли гості відсунулися від столу, дід Кібчик пригладив пальцем вуса і промовив:
— То про що ми збиралися гомоніти? Ага, ти хотів, щоб я тобі щось порадив, — звернувся він до переяславського старости.
Той, починаючи з минулого літа, завітав до нього, здається, уже вчетверте. Тому дід Кібчик звик ставитися до нього так, як і до Байлема, котрого знав ще безштаньком і пам’ятав, які в нього вуха.
— То про що ти хочеш запитати? — поцікавився він.
— Та про те саме, — скрушно зітхнув Леміш. — Розумієте, діду, тут як не кинь, а татари, хоч і отримали по шапці, таки встигли добряче посмикати наших людей. У того хата згоріла, в іншого коні щезли, тому геть збіжжя потрубили… А де взяти гроші на нове начиння, де дістати корів та овець?
— Кгм-мм, — кахикнув дід. — Саме про це я збирався поговорити зі старостою воронівським. Але коли й ти напрошуєшся, то нехай… То скільки маєш тих гарб? — почав він з Байлема.
— Точно не скажу, але сотні зо дві набереться, — від казав Байлем. — Ото як привезли ми з над Комишної дещо на тих гарбах, то закинули їх і не знаємо, яку тепер їм дати раду. Бо вони перед нашими возами, наче кози перед кіньми. Ні тобі снопів накласти, ні сіна нагромадити. То я, мабуть, не сьогодні-завтра загадаю, аби їх на розпалку пустили. Гарне дерево, сухе, миттю загорається.
— Ох і дурний ти, Василю! — розсердився дід.
Вдоволена посмішка розтягла Байлемів рот.
— Думаєте, образили мене, діду? — сказав Байлем. — Навпаки, я вже помітив, що ви так лаєтесь тоді, коли щось гарне придумали. То давайте лайтеся й далі.
— Та я ж не лаюся, — зніяковів дід. — То я просто так…
— Це він мене засоромився, — зблиснув зубами Леміш. — І дарма, бо я теж не знаю, як бути з тими гарбами.
— А треба знати, — посуворішав дід. — Хочете, я вам за кожну гарбу по коневі дам?
Старости обмінялися швидким поглядом.
— Та ви що, діду? — підхопився Байлем. — Та це ж… Е, а де ви стільки коней наберете? — раптом зацікавився він.
— То вже моя справа, — ухилився від прямої відповіді дід. І, не втримавшись, показав у посмішці щербатого зуба. — Тут, хлопці, діло таке. Оце приїздив до мене Рахмон, гендляр їхній, — дід кивнув головою у бік степу. — Просив, аби його людям дозволили розгребти оті всі завали під Комишнею.
— Навіщо йому те сміття? — щиро здивувався Байлем.
— Знову ти за своє, — почав буркотіти дід. — Невже не розумієш, що йому ті лати й поламані вози до песьої мами? А от далекі татари про них, може, ночами мріють. Дехто з них виблискував п’ятами так, що згадав про ті гарби лише тоді, коли опинився за сотні верств. А де ти в степу дерево знайдеш? З кізяків натопчеш, еге?
— Стривайте, діду… — наморщив Леміш чоло. — Ви хочете сказати, що ті гарби можна вигідно перепродати їхнім же хазяям?
— Нарешті чую щось розумне, — буркнув дід.
— Самі придумали чи як? — запитав Байлем.
— Та як тобі сказати… Той Рахмон напоумив. Хоча прямо й не казав, проте я не такий, як дехто з тих, що оце сидить переді мною.
Проте старости його не слухали. Вони щось вираховували. Байлем навіть пальці згинав.
— А дорожче не можна? — раптом запитав він.
— Що дорожче? — мабуть, тепер уже перестав розуміти дід Кібчик.
— Ну, продати їм ту гарбу. Бо вашому Рахмонові вона обійдеться за коня. А скільки він злупить з того, хто дременув аж за Самару чи у сам Крим?
— А хіба я тобі казав, що гарби може збувати тільки Рахмон?
Старости знову перезирнулися.
— Ага-а, — повільно протяг Леміш і раптом угамселив себе по коліну з такою силою, аж виляски пішли довкола. — Нарешті, діду, доп’яв! Спасибі ж вам за науку!
Проте дід їх уже не слухав. Краєм вуха почув, що внучок забелькотав так, як белькотав завжди, коли кликав свого прадіда. І коли гості щезли за очеретами, дід Кібчик одразу почовгав-подріботів, бо ноги вже погано слухалися його, до хати.
ТЕЛЕСИКОВІ РОЗВАГИ
Що не кажи, гарно в степу навесні!
Квітки розпустилися, бджоли гудуть, мов навіжені, а сонце таке тепле, що й одіж носити не хочеться.
Одне тут погано — дід Кібчик не дає цим усім насолоджуватися. Завжди в нього робота знайдеться. Ото як після минулорічного бою під Тягинею козаки розійшлися по своїх селах та зимівниках, дід Кібчик згодився залишити в себе Телесика і тих його друзів, хто не мав рідні. Нічого не скажеш, гарно біля цього діда: і їли всього досхочу, і дід не дуже впирався, коли просили розповісти якусь казку чи бувальщину. От тільки роботи багато було. Навіть узимку, коли по всіх селах лише те й робили, що на печі вилежувалися та на ковзанках каталися. А в діда не вилежишся, ні. То він змушує чинбарити, то сіті плести, то ще щось.
— Людина, хлоп’ятка, повинна все вміти, — не раз примовляв він, показуючи, як усе це робиться. — На те вона й людина, а не баран якийсь.
Звісно, проти баранів Телесик з друзями не протестували. Хоча про себе думали, що людина на те вона й людина, бо їй іноді й погуляти хочеться.
Відчепився дід Кібчик від хлопців лише тоді, коли у Демка Манюні і Ждани народився синочок. Микулкою його прозвали. І дід Кібчик відтоді геть змінився. З його голови повилітали всі казки та бувальщини, він полишив учити хлопців ремесел і все довкола Микулки витанцьовував. І ніхто від Ворскли до Сули не вмів так гарно виспівувати всілякі "утю-тю" та "улю-лю".
Тому Телесикова ватага теж раділи Микульчиній з’яві — за те, що вивільнила їх з-під дідової уваги.
Невдовзі хлопці збагнули, що в степу є ще одна розвага — чубитися з довколишніми татарами. Щоправда, татари ці, відколи козаки тут поселилися, відійшли трохи далі від Дніпра. Їм можна, бо в них і без дніпрових плавнів простору вистачає. А от татарських хлопчаків до плавнів ніби медом хтось підманював. Дуже їм було цікаво: і які звірі шмигають в очеретах, і які птахи там водяться, і як там виживають уруські козаки. Особливо внадилися вони тоді, коли виявили, що в плавнях не лише дорослі мешкають, а й такі хлопчаки, як вони, тільки козачатами називаються. При зустрічах з ними намагалися довести, що татарські хлопці дужчі від козацьких. І правильно чинили, бо їх десятки, а Телесикова ватага налічувала всього восьмеро хлоп’ят, та й тих не можна було зібрати водночас. Кілька разів підстерігали татарчуки тих Телесикових друзів, хто висовував носа у степ. Уже отримали на бублики Ванько Кожушний і Мусійко Хруня, і Стешко Чумарний. Та й сам Івасик ледь відбився одразу від трьох татарчуків.
Невдовзі дійшло до того, що татарчуки почали учащати до плавнів як свої. І потрібно було негайно щось придумати, аби віднадити їх від цього. Думали хлопці, думали, і нарешті Стешкові Чумарному, що понад усе полюбляв казки про богатирів та зміїв крилатих, прийшла до голови така думка, що хлопці спочатку аж роти пороззявляли. І лише тоді кинулися до роботи.
А роботи тієї було чимало. І бичачих міхурів треба було десь роздобути, і козячого клею, і фарб усіляких…
Що дужче пригрівало сонце, то більше людей прибувало до плавнів. І не лише для того, щоб ловити рибу чи полювати річкового звіра. Староста черкаський оголосив, що збирає міцних хлопців. Навіщо вони були йому потрібні, старостові люди не казали, проте й так усі знали — для походу на пониззя Дніпра. Як знали й те, що для такої справи треба бути не тільки міцним, а й добре володіти зброєю.
І тепер ранок у плавнях починався з військових вправ. Спочатку козаки змагалися на шаблях, тоді бралися за луки. Згодом деякі вигадники почали вичворяти таке, що Телесик узагалі забув про все на світі.
(Продовження на наступній сторінці)