— Повелителю, — почав Хасан, дивлячись в очі Менглі-Гіреєві, хоча за мить перед цим навіть не мислив, що здатен на таке. — Я простий чауш і нас тут двадцять чоловік — все, що лишилося від нашого присульського улусу. А було більше двох сотень. Сотник наш велів нам зайняти місця на краю табору. Тому, коли налетіли уруси, багато хто й прокинутися не встиг. Я, коли вибрався з шатра, на власні очі побачив, як у спині нашого сотника Ахмата ще бринить стріла…
Про те, що цю стрілу випустив він сам, Хасан промовчав. Натомість додав, знаючи, що це йому так не минеться:
— Тож винуваті, повелителю, не ми, а вартові, котрі проґавили напад урусів…
Удар канчука змусив його замовкнути.
— Мовчати! — вереснув тисяцький. — Як ти смієш розмовляти так перед самим повелителем!
Нараз з-поміж вершників зчинився якийсь рух, і до Менглі-Гірея пробився повновидий молодик.
— Сонцесяйний, дозволь мовити слово про цю людину, — кивнув він на Хасана.
Менглі-Гірей якусь мить розглядав молодика.
— Як тебе звуть? — запитав він.
— Борихан, сонцесяйний. Я небіж бінбаші Реїза.
Менглі-Гірей повільно хитнув головою.
— Продовжуй, — звелів він.
— Я цю людину бачив напередодні уруського нападу. Він тоді сидів у гурті з одним кайсаком на ім’я Сартак. Вони про щось шепотіли і при цьому озиралися на всі боки, чи не чує їх хто. А коли ми з моїми товаришами хотіли дізнатися, про що саме вони шепочуться — ті ледь не взяли нас у ножі… — Борихан ковзнув поглядом по шерензі і вказав на десяток чоловік. — А ці тягли за нього руку. Мабуть, усі вони з однієї зграї.
— Я того кайсака, званого Сартаком, не підтримував, — відказав Хасан. І це була правда, бо вони з Грициком наперед домовилися, буцімто не знають один одного. — Я з ним увесь час сперечався. І ти сам відаєш про це.
Проте Борихан не зважав на Хасана. Він помітив, як зацікавлено зблиснули очі в Менглі-Гірея, і це додало йому нових сил:
— А коли почалася битва, я бачив, як той Сартак перебіг до урусів. А ці… Навіть коли вони й не були з ним заодно, можуть багато чого розповісти.
— Он як… — повільно почав Менглі-Гірей. — Тож ти вважаєш, що була змова?
— Так, повелителю, — схилився Борихан. — Але й це ще не все. Коли я розповів про свої підозри моєму дядькові тисяцькому Реїзу, той лише поглузував з мене…
— Борихане! — зойкнув тисяцький Реїз.
Менглі-Гірей повів на нього оком і той затнувся.
— Що ж, розберемося, — сказав Менглі-Гірей.
Розбиралися недовго, але жорстоко. По всьому та борі засвистіли нагаї, залунали розпачливі вигуки. Проте зізнався хтось чи ні — було невідомо.
Під вечір чамбул Бурумбея був вилаштуваний чотирикутником. Усередині його стояло кілька сотень закривавлених степовиків. Зойкнули сурми, загуркотіли барабани і наперед виїхав новий темник Енвер. На відміну від Бурумбея, він був худий і верткий, як сорока.
— Ось вони, ті, хто осоромили правовірний світ, — показав він на закривавлений гурт. — Це вони втекли перші з поля битви.
Хасан, що стояв попереду, опустив голову, як і личить людині, яка визнає будь-яке рішення свого начальства. Проте в глибині його душі здіймалася радість: йому таки вдалося заронити у голову ханові думку, що в поразці під Комишною винні не лише присульські улуси. Отож боятися негайного Менглі-Гіреєвого гніву їм не доведеться.
ДІДОВІ КЛОПОТИ
Як тільки зійшли води і трохи підтряхло, наче з-під землі вродився старий знайомий Рахмон.
"Перша ластівка, — подумав дід Кібчик. — Цікаво, що йому потрібно цього року?"
Рахмон, як завжди, почав здалеку. Довго трусив дідову руку, розтягував у посмішці рота аж до вух, цікавився здоров’ям самого діда, потім його рідні і знайомих, потім…
— Івасику, а скажи-но Ждані, щоб приготувала нам щось перекусити! — гукнув дід Кібчик. — І нехай накриє під сонцем, бо воно нам ще не обридло. Чи не так, Рахмоне-джан?
"Тю, уже й по-татарському заджеркотів", — сам з себе здивувався він.
— А так, так, — закивав головою Рахмон.
Прибігла Ждана, повновида, розпашіла. За нею з повною тацею в руках дріботів Телесик. За якусь мить на столі, мов за помахом чарівної палички, з’явилася вуджена риба, бринза, білі коржі, глечик з квасом.
Рахмон вихилив кухля і схвально прицмокнув:
— Смачно, майже як кумис…
І лише тоді, коли від вудженини залишилися самі кісточки, він почав з того, заради чого приїхав.
— Гарно видали відкоша тим кримчакам, дуже гарно, — посміхнувся він і його очі зблиснули так, наче в тому була і його заслуга.
Дід кивнув головою. Усе ж не стримався, лукаво зауважив:
— Серед кримчаків бачили і ваших людей.
Рахмон не поліз у кишеню за відповіддю.
— У нас не було іншого виходу, шановний, — важко зітхнув він. — Якби ми не послали на вимогу Менглі-Гірея своїх людей, він вважав би нас такими ж ворогами, як і вас. Тому ми змушені були послати кілька десятків. Але, — він урочисто підняв догори пальця, — вони не взяли з собою жодної гарби. А гарба, шановний, потрібна для того, аби на ній возити здобич.
"Здобич, — гмукнув про себе дід Кібчик. — Сказав би краще, що не взяли гарб, бо передчували, що доведеться ловити облизня…"
— Так, наші це помітили, — додав він уголос. — І належно оцінили.
— Я, шановний, признатися, дуже переживав, чи не станете ви тепер дивитися на нас як на чужинців…
Дід Кібчик дозволив собі великодушно всміхнутися.
— Та що там, — відказав він. — Чого не буває між сусідами.
— А так, так, — закивав Рахмон. — На те вони й сусіди…
"От же ж базікало, — подумки зітхнув дід. — А тут роботи стільки…" І не стримався, мовив уголос:
— Атож, лише сусіди можуть говорити геть про все на світі, бо їм поспішати нікуди…
Невидима хмаринка затемнила гладеньке Рахмонове чоло.
— Якби ж то так, шановний. Та, на жаль, я приїхав оце у справах. Хотів би домовитись про закупівлю й цьоголітнього вівса.
— Цьоголітнього? — щиро здивувався дід. — Таж він ще й не сходив…
— Знаю, дорогий сусіде, знаю. Але не хотілося, щоб ти продав його комусь іншому.
Дід повільним рухом розгладив бороду. У Рахмоновій базіканині є таки свій глузд.
— Вважай, що домовилися, — сказав він. — Для доброго сусіди нічого не шкода. І овес знайдеться, і полотна для твоєї ханум, і риба в’ялена…
— Це чудово, — прояснів Рахмон. — І ще… як би тобі, дорогий, сказати… — Рахмон якусь мить роздумував, тоді махнув рукою і подався навпростець: — Там, де ви дали чосу Менглі-Гіреєві, дещо залишилося…
— Навряд, — засумнівався дід. — Той табір наші, здається, вже давно почистили. Гарби там, шатра. Адже ті песиголовці попалили багато хат, то хоч якась поміч погорільцям буде…
— Звісно, звісно, — закивав Рахмон. — Однак дещо залишилось. Мої люди якось туди зазирнули, то кажуть, ніби там ще багато добра валяється. Зламані гарби, колеса, дишла, полудрабки…
— Атож, цього добра там вистачає, — згодився дід. — Звісно, не до обіймів тоді було. От і ламали все, що під руку потрапляло.
— Ая, ая, — знову закивав Рахмон. Тоді озирнувся, чи, бува, їх не підслуховують, і стишеним голосом повів далі: — Про це, шановний, і мова. Вам воно не потрібне, бо у ваших лісах дерев більше, ніж треба, а от у нашому степу ці речі дуже цінуються…
— Ти, шановний, хочеш сказати, що забрав би це все? — здогадався дід.
— Ціную твою мудрість, дорогий сусіде, — уклінно схилився Рахмон. — Вам воно хіба на багаття годиться, а нам…
— То чом тобі не звернутися до тих, хто живе в тих місцях? — запитав дід.
Рахмон зам’явся.
— Розумієш, дорогий сусіде… Вони, мабуть, і досі люті через той напад. Хоча, кажу, ми тут ні до чого. А ти, можна сказати, шановна людина, до твого слова прислухається навіть сам староста воронівський, хай продовжаться його роки. То побалакав би ти з ним, аби він замовив слово за нас перед комишнянськими старшинами…
"Хитрий лис, — посміхнувся про себе дід Кібчик. — Не дуже потрібні тобі ті лати та потрощені гарби. Мабуть, доп’яв, як продати їх тим, що живуть у степу, де від дерева до дерева півдня їзди…"
— Ну, якщо тобі воно треба, то звісно, — уголос мовив він. — Коли сюди загляне Байлем, я з ним побалакаю, а тоді дам тобі знати.
— Дякую, шановний, — схилив голену голову Рахмон. — Ой, трохи не забув! — спохопився він. — Я ж тобі дещо привіз! Чував, що маєш онука…
Він ступив до коня, порився у саквах і витяг згорток смушкових шкірок. Дід Кібчик зобразив на своєму обличчі захват.
— Ждано! — гукнув він. — Йди-но поглянь, що привіз шановний Рахмон для нашого малого!
Ждана вигулькнула з-за хати, витерла руки об фартух, притисла м’яке хутро до щоки.
(Продовження на наступній сторінці)