Не озираючись, летіли ординці від Комишні у рятівний степ. Ті, хто кочував межи Сулою та Пслом, непомітно відділялися від основних сил і вже за кілька поприщ вдавали, ніби вони нікуди й не ходили. Бо не доведи Аллах, якщо дніпровські козаки довідаються про їхню участь у цьому поході! Навряд чи їх вдовольнять запевнення, що вони змушені були приєднатися до кримчаків, аби ті не пограбували їхніх аулів.
А от той, хто кочував за Ворсклою та Самарою, — той утікав разом з кримчаками.
Поміж ними був і присульський татарчук Хасан. Після вчиненого ним же переполоху він потрапив у таку густу лаву втікачів, що зміг вибратися з неї лише над Ворсклою. Тому й вирішив, що нічого поганого не буде, якщо вони з Грициком зустрінуться в аулі Ренатового батька Рашита, котрий був чи не побратимом самому Швайці. Бо ще напередодні битви Грицик, знаний в орді як Сартак, завважив, що коли все буде гаразд, він обов’язково провідає Рената. І всі знали чому: у Рената була сестричка Фуза, що її Сартак несподівано вподобав. А коли так — то навіщо ж товариша розшукувати по всьому степу?
Поперед нього скакали охоронці темника Бурумбея. Сам темник погойдувався на ношах межи двох коней. Знахар, що останні години їхав поруч з хворим, коли-не-коли скрушно похитував головою. Мабуть, не дуже йому вірилося в те, що темник скоро стане на ноги.
Лише за Пслом сотники й тисяцькі за наказом Бурумбея, що час від часу приходив до тями, заходилися збирати залишки своїх чамбулів. Залишки збиратися не поспішали. Вони палко мріяли про те, як би скоріше дістатися до своїх аулів і забути про той жах, що його уруси приготували над Комишнею. Тож довелося накидати ловецьку сіть на десятки поприщ довкруж і, наче баранів, зганяти всіх до місця загального збору.
Менглі-Гірей прибув за три доби. Неголений, з набряками під вузькими очицями, він окинув одним довгим поглядом те, що лишилося від десяти тисяч шабель, і з такою люттю втягнув у себе морозне повітря, що охоронники зіщулилися і мимоволі перезирнулися межи собою: атож, не поздоровиться нині тому, на кого впаде ханський гнів! І на кого саме він міг упасти, таємницею не було — його очі прикипіли до темника Бурумбея, що повільно наближався до нього. Зазвичай засмагле до чорноти темникове обличчя тепер було блідо-синє, він ледь утримувався в сідлі.
— Поранений? — у голосі Менглі-Гірея не вчувалося й краплі співчуття.
— То пусте, сонцесяйний, — Бурумбей пробував усміхнутися, проте усмішка тут же змінилася на болісну гримасу.
— Краще б тебе принесли на щиті, проте переможцем, — процідив Менглі-Гірей крізь зуби. — Чому не виконав мого наказу?
— Не встиг, сонцесяйний. Уруси напали на нас першої ж ночі.
— Що? — насупився Менглі-Гірей. — Ти хочеш сказати, що вони наперед знали, де ти мав зачаїтися?
— Того не відаю, повелителю. Хоча я одразу розіслав на всі боки найкращих своїх вивідників. Вони повідомили, що на десять поприщ довкола табору не було помічено жодного уруса… — Бурумбей ухопився за груди й закашлявся. — А за дві години ті напали на наш табір.
Аби стриматися, Менглі-Гірей перевів погляд на двох орлів, що ліниво кружляли у вишині.
— Тоді, виходить, що найкращі твої вивідники сліпі, мов кроти, — сказав він.
Темник промовчав. Нараз з зусиллям підняв голову.
— І ще одне, повелителю…
— Ну, — підхльоснув його Менглі-Гірей.
— Я віддав наказ допитати тих, хто тієї ночі охороняв табір.
— Ну й що?
— Не знайшлося жодного…
— Вважаєш, що то були приховані уруси?
— Навряд, сонцесяйний. Я послав в охорону лише своїх перевірених нукерів…
— То де ж вони поділися?
— Мабуть, уруси якимось дивом захопили їх зненацька. А ще денна сторожа доносила, що довкола табору виднілося безліч вовчих слідів. Я сам їх бачив. Гадаю, сонцесяйний, що то були вовкулаки.
Менглі-Гірей чмихнув, наче в нього під носом провели пір’їнкою.
— Вовкулаки? Ти що, збираєшся розказувати мені байки?
— Сонцесяйний, я не вперше беру участь у зимових походах. Проте ще жодного разу не бачив такої кількості вовчих слідів. І ще, повелителю… — Бурумбей здоровою рукою показав на поранене плече. — Цієї рани мені завдав Швайка. А наші вивідники переконані, що він таки справжній вовкулака.
Менглі-Гірей відчув, як з його обличчя зійшла кров. Швайка… Невловимий урус, з яким не міг упоратися сам Басман-бек.
— Он як… — тепер у жорсткому голосі свого повелителя Бурумбей вловив щось схоже на співчуття. — Отже, Швайка… А ще що ти бачив?
— У це важко повірити, повелителю, але там був Богдан Глинський, староста черкаський.
— Що? — захлинувся Менглі-Гірей. — Звідкіля йому було там взятися? Де ті Черкаси, а де та Комишна, чи як її там!
— І все ж повелителю, то був саме Богдан Глинський. Я його добре знаю ще по Криму. Я навіть збирався стятися з ним урукопаш, але на мене налетів Швайка…
Менглі-Гірей якусь мить пильно вдивлявся в посиніле обличчя свого темника. Ні, схоже, він не бреше. Знає, що за такі прорахунки треба відповідати життям. І не може брехати перед смертю…
Однак не вірилося й у появу князя Глинського під Комишною, ніяк не вірилося! Бо напередодні походу він, Менглі-Гірей, намовив правобережних мурз погуляти на черкаському порубіжжі перед тим, як приєднатися до основних сил Орди. А позаяк майже одночасно з ними до Комишної підійшли й козаки Глинського, це свідчило про те, що клятий черкас відав про ту річку заздалегідь. Тож одне з двох: або Швайка й справді такий вовкулака, якому під силу за одну ніч подолати відстань від Криму до Черкас, або хтось із найближчих Менглі-Гіреєвих людей видає урусам найпотаємніші наміри Орди…
— Гаразд, — вичавив з себе Менглі-Гірей. — Хотів би зараз поглянути на твоїх богатурів із заячими душами.
Він розвернув коня і в супроводі тисяцьких рушив уподовж завмерлих лав, пильно вдивляючись у похмурі обличчя. І рідко хто міг витримати його важкий погляд.
— Я тобі дав тьму, — повернувся Менглі-Гірей до Бурумбея. — А бачу не більше половини. Де решта?
— Повелителю, — глухо видавив з себе темник. — Ті, хто були зі мною, билися, як і личить нукерам.
— Допустімо, що це правда. Але що ж тоді робила решта? Мовчиш?
Менглі-Гірей зміряв зіщулену постать темника крижаним поглядом і рушив далі. Кроків за десять зупинився перед хирлявим татарином і тицьнув у нього пальцем.
— Ти. Звідкіля?
— Чабан я, шановний, — низько схилився той перед темником. — Чабан з-над Ворскли.
— Хто втікав перший, бачив?
— Ні, шановний, — ще нижче схилився той. — Прокинувся я від криків. Хотів вибратися з шатра, та не встиг, бо на шатро щось навалилося і придушило мене. Виповз я з-під нього, аж дивлюся — на ньому перевернута гарба. І нікого з наших. Тільки якісь незнайомі чауші летять повз мене і кричать: "Вовкулаки, уруси"…
Менглі-Гіреєве обличчя пересмикнула гримаса.
— Так-таки й вовкулаки, — процідив він. — Так таки й уруси… І що ж ти зробив, коли це почув?
— Скочив на коня і подався слідом за іншими…
Менглі-Гірей змигнув бровою. Найближчий з тургаудів змахнув нагаєм і той обвився навколо голови нещасного. Бризнула кров. А палець Менглі-Гірея вже вказував на іншого:
— Ти! Звідкіля?
— Тутешній я, сонцесяйний. З-над Псла.
— Розказуй, як було.
— Я теж, сонцесяйний, прокинувся від чиїхось голосів. І той… Було темно, а потім щось затупотіло, закричало…
— Бачив, хто почав тікати перший?
— Ні, шановний. Усі тікали.
Цього Менглі-Гірей не велів шмагати. Об таке навіть нагая бруднити шкода. Тож він поворушив поводом, виїхав на середину і зупинився.
— Уперше орда так знеславила себе перед усім правовірним світом, — здушено й тихо, силуючи себе, почав він. Довкола зяяла цупка тиша, лише чутно було, як натужно дихає темник Бурумбей. — Уперше наші великі предки здригнулися в своїх могилах, почувши, що їхні нащадки проявили себе малодушними шакалами… Тож коли хто сподівається, що йому це якось минеться, він глибоко помиляється… — Менглі-Гірей прикусив губу. — Пощади не буде нікому! Гнів великих предків наказує мені покарати винних найстрашнішою карою!
Він замовк, вбираючи в себе повітря. А тоді, напружуючи горлянку, вигукнув:
— Сотники, вперед!
З лав виїхало вершників з двадцять.
— А де інші? — примружився Менглі-Гірей. — Полягли в битві чи розбіглися, як мишва? Де сотники з присульських улусів?
Сотники заходили очима один по одному і знову опустили голови.
— Отже, таких тут немає, — яро посміхнувся Менглі-Гірей. — То, може, повернемося та пошукаємо їх у їхніх же улусах?
Хасан, що стояв у перших лавах, відчув, як його серце покотилося вниз. Менглі-Гіреєві таки нічого не вартувало налетіти на Присулля і не залишити нікого в живих. Ні, цього допустити не можна!
Незважаючи на застережливі погляди своїх друзів, він смикнув за поводи і виїхав наперед.
(Продовження на наступній сторінці)