— Он хата, Іване Гнатовичу, але краще я її заберу до себе, моя стара і їсти зварить, та й умови — в мене ж і ванна є, а в Гольки не теє... Ходімо та й заберемо.
— Вона буде зо всіма. І, пробачте, я піду, хочу побачиться...
— Це ясненько. Ладно,— сказав Прохір Степанович.
Аліна з подругами і Толик уже вирушали в поле, коли Нечаєнко підійшов до їхньої хати. Наближаючись, він суворо кущив брови і ховав очі, щоб не видно було хлоп'ячої його посмішки, та врешті не стримався. Аліна сміялася. Усі разом погомоніли про перший день роботи, норми, обід, одяг, розповіли Нечаенкові про свої античні прізвища, і він сміявся разом з усіма і сказав Толику, що завтра до них заїде Погорілець, а тоді всі потяглися у поле, стараючись наздогнати тьотю Голю; Нечаєнко з Аліною ішли позад усіх.
— Зранку дзвокив із Чайки на завод,— сказав Нечаєнко,— тобі привіт від Рюрика.
— Дякую...— мовила Аліна.— Що ж він там?..
— Правду сказати, він там запекло бореться проти мене.
— Проти тебе? Та ні!..— вона подивилася на батька і раптом занурилася у себе саму, лице стало відсутнє і заклопотане, і коли Нечаєнко торкнув її за лікоть: "Ну?"— вона глянула здивовано: — Що? А, проти тебе... Знаєш... Пд! Ти просто не розумієш, що ситуація грізна,— Аліна не дивилася на батька, бачила тільки польову дорогу і спину Толика, який відстав від гурту і, напевне ж, їх слухав, і говорила тоном підозріливої і вредної вчительки.— З Шальварським не борються. Тобі не слід вимотувати із себе і з усіх нас кілометри нервів, комісія все одно повезе свій висновок: вся біда у твоїй лопатці!
* Вона сама дивувалася своїй сміливості, такій незвичній зрілості своєї мови, забувши, що повторює міркування Рюрика, і була від себе майже в захваті, Нечаєнко обережно запитав:
— А коли ні? Коли корінь зла у чомусь іншому?
— Цьогб не можна довести! Він почав важче дихати.
— Аліног скепсис — найвищою мірою деструктивне явище, а для людини молодої—явище неприродне. Анти-природне.
— Скажи ще: аморальне.
— Так, у цьому роді.
— У тебе тяжка воля,— сказала Аліна затято.— Ти всіх підминаєш, і сам цього не помічаєш. Це може принести всім нам велике лихо. Ти не визнаєш ніякого впливу. Тобі б добре було зайнятися чистою наукою.
Аж тут вона подивилася на батька. Трохи сторопіла: у нього на обличчі була розгубленість, дивився він під ноги, поволі грали жовна біля вух, і очі втопилися глибше, ніж звичайно. І коли вони випливли із тої глибини і з болючим здивуванням зиркнули в доччине лице, вона зловтішно всміхнулася. Вона не змогла цього стримати — їй здалося, що вперше у житті вона здобула над батьком перемогу.
На прощання поцілувала його в щоку і побігла наздоганяти гурт. А Нечаєнко грузько пішов до машини.
У грудях йому стисло, і він, як тоді на Леваді, поклав на них долоню і обережно, щоб ніхто не помітив, почав серцеві підмагати. А другою рукою намацав у кишені скляну трубочку з нітрогліцерином. Він досі гадав, що його дочка — це істота, у якої всі наміри, висловлювання, схильності схожі на непевні тіні із розмитими краями, а бач, знайшлося досить злості, щоб ударити його, батька, в біді, ударити дошкульно.
Може, це природно? її перезагальмованість повинна неминуче приводити до зривів у поведінці, коли сором'язливість обертається нахабством, боягузливість — відчайдушністю, теляча доброта — зловтіхою. Але ж це — зле. Хто зна, чи зрозуміє вона колись, як дошкульно вона його вдарила? Але ж от зрозуміла, що він перед нею беззахисний, бо він її любить,— є така властивість нікчемних характерів: хилитися перед сильним і упакуватися над тим, хто роззброєний любов'ю до.тебе*. Слабі люди — жорстокі. Жорстокість^—їхнє самоствердження, їм не можна попадатися.
Толик сказав Аліні:
— Ото тягав-тягав ящики, але ж голова вільна, І в мене виникла раціоналізація.
— Знаю, знаю. Тримати віяло нерухомо І мотати головою.
— Перейдений етап! На цей раз серйозно, про об-лопачування. турбіни. Слухай, ходімо погуляємо! Про батю поговоримо.
— Добре, про батю. Ходімо.
Майже всі лиманівськІ ліхтарі з'юрмилися на майдані коло контори, сільмагу, їдальні і клубу, а по вулицях, що свавільно крутнулися від майдану на всі боки, тих ліхтарів було стільки, що ніхто й не знав скільки: десь на тому кутку села щось наче блищало, а на протилежному було й не добрати, чи то ліхтар, чи світиться хатина на узгірку, а в чорній глибині тої вулиці, де жила тьотя Голя, темрява трохи пом'якшала від місячного тьмяного світіння — туди й пішли Толик з Аліною.
Тепло було надворі стриманим осіннім теплом, із вечора натягало хмари, через це у небі проглядали тільки найбільші зірки. І кроки по ґрунтовій дорозі були м'які, майже нечутні, і через це говорили вони притишеними голосами:
— Ну, я йому й кажу: "Старий, діждеш, що розгнівиш Рюрика Корнійовичаgt; тоді хана!" А він каже: "Та біс із ним, із твоїм, пробачте, Рюриком, каже, Корнійо-вичём".
— Ти все нахабно брешеш. Ти просто бридкий брехун.
Толик визвірився:
—' Знаєш що? Мені немає в світі нікого бридкішого, як твій наречений! От же ж противний! Я все сушу голову, як би його знешкодити. Викликати на дуель — нізащо не прийде. Ну, хіба що підкласти йому в робочий стіл тухлих яєць! Це думка, між іншим.
— У нього в юності був вірусний грип,— сказала Аліна,— після якого він не сприймає запахів.
— Так йому асенізатором працювати, а не заступником головного!
Аліна зайшлася дрібним сміхом, а Толик сказав з надією:
— Слухай, а ти з нього так смієшся, наче він не твій наречений, а мій.
Аліна змовчала. Толик довго збирався з духом і нарешті почав тихим голосом:
— Алько... Аль... А мій старий — га? Таких більш немає. У кожного свій, еге? Але мій... От слухай, шість років мені було, а в голові — усе як учора; узяв він мене і поставив ногами собі на плечі: "Стій, тримай рівновагу, погуляємо..." — а я від страху кричати! Він тоді опустив мене, поставив перед собою і каже: "Ну от ти все розказуєш, що будеш льотчиком. А ти хоробрий?" Ну, я щось мимрю, мовляв, "виросту..." А батько каже: "Як же це ти собі думаєш: оце ти ростеш собі і ростеш і зостаєшся боягузом, а одного понеділка встав — коли дивись: уже дорослий і сміливий!" Я хоч і малий був, а пам'ятаю, що розсміявся, бо зрозумів, що такого ніяк не може бути. А він мені: "Що посієш, хлопче,— оце зараз іде твоя сівба, поки малий,— те й пожнеш, коли виростеш. А інакше, брат, не буває!" І я зітхнув, схлипнув та й кажу йому: "Став. На плечі. Стоятиму..."
Аліна слухала замилувано.
— Молодець, Мушечко! — сказала вона.
— Я б нікому не дозволив називати себе Мухом, а тобі дозволяю. Знаєш, чому?
— Бо ти і є мій Мух.
— А ти страховисько типу Аліна! — Толик намагався повести розмову стежиною, яку він собі вимостив по-думки наперед, а дівчина усе звертала з неї і простувала навмання. Він сказав: — Слухай. От слухай мене. Нащо тобі Рюрик? Ти так любиш мого старого! От він щодня питає про тебе!
— Правда?.. *
— Слухай! Виходь за мене заміж.— Він намагався на неї не дивитися.— Дуже просто. Підемо жити до нас.
Це було освідчення і сватання. Але Аліна зрозуміла його якось поверхово, не давши жодного клопоту почуттям і уяві,— і вона не збагнула справжнього змісту події. Вона сказала:
— Мій любий вигаднику! Щоб я більше нічого такого від тебе не чула!
Він запитав тихо:
— І що — ти не можеш мене полюбити?
— Я тебе дуже люблю. Як братика.
— А інакше — ніколи?..
— Толечку мій гарненький! Ніколи більш про це не думай.
— Спасибі,— сказав Толик.— Оце зараз вимкнуся — та й уже не думаю.
— От-от,— схвалила Аліна.—Молодець. І Толик закричав:
— Так я ж не лампа!
Вона сміялася, а Толику було досадно. Потім вона роззирнулася навколо, щось таки притлумлено усвідомила і сказала непевно, знічено:
— Толечку... Ти б полюбив Стелку... Вона так тебе любить!
Замовкла, схаменувшись: як же це вона розбазікала, хіба ж їй на те звірялася подруга!
Зірки зробилися яскравіші, у селі стало темно, як у чорному льоху, Аліна зовсім не бачили Толика, зате стало добре чути, як він сопе поруч із нею — ображено, згорьовано, безнадійно, самотній скривджений хлопчик, і вона повторила як могла переконливо:
— Толечко... Стелка, та за нею півзаводу сохне, кращої дівчини я і не знаю, куди мені до неї!.. А вона тебе знаєш як любить...
— Не бреши...— сказав Толик.
— Я? Тобі? У такі хвилини? Хіба ж можна...
Коли вони повернули назад — побачили яскраві німби кількох ліхтарів у центрі Лиманівки, Толику здалося, що хтось за ними йде: позаду чулися якісь смішки і тупотіння, він озирнувся і нікого не побачив. Він навіть здогадувався, хто б то міг бути, але чомусь не злякався.
Підійшли до хати тьоті Голі, коли з-за кущів жовтих гайдамаків впала на дорогу тінь і почувся дівочий сміх, Аліна зойкнула:
— Ой... Ну? Стелка!..
(Продовження на наступній сторінці)