— У нещасті люди стають забобонними. Здоровий глузд мовчить, і вони починають сваритися з богом і долею. Вони не здатні передбачати події, а їм так кортить знати майбутнє, щоб не було страшно, і вони вигадують прикмети, забобони, ворожать... дають дурні клятви.
Уночі Костя перевезли з операційної в окрему палату, а Тетяні веліли йти додому.
Пізнього вечора колгоспний бригадир Ясненко провів із харків'янами короткі збори. То був кремезний дядечко з червоним обличчям, волохатими бровами і скептичним поглядом синіх очей. Став перед хлопцями й дівчатами, з веселою пихатістю огледів зібрання і сказав:
— Ну —орли і орлиці! Ну — гордість наша і надіяі Тепер ми врятуємося, я вже бачу.
— Де голова? — спитав хтось.
— До голови далеко, як до господа, тут у Лиманів* ці хазяїн я, бригадир Ясненко Прохір Степанович. Це ясненько? Ладно. Ви тут для того, щоб допомогти нашому господарству, зібрати помідори і кормовий буряк. Повторюю: помідори і кормовий буряк. У чому діло? Діло у тому, що півсела робить у Харкові, чверть — на Чайці, і тільки одна чверть працює у колгоспі. Ви можете сказати, що це погано, а я вам відповім, що це нор* мально. Глобальна тенденція. Це ясненько? Ладно. Сіємо дві тищі гектарів хліба — справляємося, утримуємо дві молочно-товарні ферми—проблем нема! Картопля, цукровий буряк — усе ведемо своїми скромними силами, бо маємо техніку. Це ясненько? Ладно. На просапні техніки не вистачає. Городництво, овочівництво — все тримається на ручній праці. Це ясненько всім. Ладно. Будемо вас годувати як треба г м'яса і молока— од пуза, помідорів самі не схочете, бо понаїдаєтесь у полі, а так, що ж, пожалуста, випишемо, скільки хто схоче, хліб у їдальні, а кому мало — пожалуста, у "Сільмазі" щодня свіжий з Чайківського хлібзаводу. За свій труд будете одержувати за розцінками. Це ясненько? Ладно. Ранком на наряді одержите чоботи і, може, брезентові куртки... Як у нас там із курткамц, Ольго Сидорівно?
— Плохо,— спокійно відказала міцна невисока жінка.
— Лаконічно. Ясненько. Ладно. Хлопці спатимуть у гуртожитку, а дівчата розійдуться по квартирах.— Він озирнувся до гурту місцевого люду: — Баби й молодиці, розбирай усіх, хто в спідниці!
— А їх тепер не розбереш! — загукали жінки.—Вони всі у штанях і волосся до плечей!
Ясненко засміявся — і нараз масивне його обличчя взялося лукавими зморшками, з-під брів аж бризкнуло добрим сміхом:
— Тут головне, щоб вони самі розбиралися, де хтоГ." І ще одне.— Підняв пальця.— Нагодувати всіх як слід, їдальня вже зачинена, так що, молодиці!..
— Степановичу, гріх казати...— загомоніли в натовпі ^ Ото вже лишні ваші слова!.. Ми, хвалити бога, ли-манівські, а не якісь там!..
— Яс-нень-ко! — гукнув бригадир. Тепер це був простий собі селянин, стомлений і лагідний.—Ладно, я бачу, всі мене зрозуміли.
Аліна і ще три дівчинки з паротурбінного потрапили до тої самої Ольги Сидорівни, що у неї питав бригадир про куртки, вона веліла називати її "тьотя Голя". Завела дівчат до світлиці і враз заговорила на одному диханні — як радіо увімкнула:
— Отут-о живіть, ходіть роззуті, бо ковйор — то вещ дорога, чоловік прислав аж із Тюмені, він там шохве-рюе, у Тюмені, хоче зібрати на "Москвича", будемо з ним на старості на "Москвичі" кататися, радіо слухайте, а телевізор у вівторок зламався, нічо, зробимо, в хаті можна все...
її мову можна було сприймати як набір коротеньких речень або ж, навпаки, як одне безперервне речення.
Геть уся підлога світлиці була застелена синтетичною плівкою, під якою лежали газети, а вже з-поміж газет подекуди проглядав сам килим — синтетичний "палас" гарячого моркв'яного кольору. У кімнаті були міські меблі.
— А їсти в хаті можна? — спитала Аліна.
— Я сказала, девочки, в хаті можна все, можна й ку-шати, тільки своє; поки не наше — кушайте; то я вам кажу для порядку, вам даватимуть добре, а якщо не фататиме — скажете, а зараз повечеряємо разом, щось у* мене в печі було...
— А— дітей у вас немає? — запитали дівчата "для розговору".
— Син служить, на той рік вернеться, получив ув армії прохвесію — як муж, шохверюватиме, дєвоч*и, а скіки урем'я?
На світанні вона вийшла в поле разом із бригадою робітників і робітниць, плантація була відразу за селом, і тьотя Голя, приземкувата й дебела — не молодиця, а згусток енергії, з гострими пильними очицями на тугому обличчі — пояснювала заводським:
— Займайте оці рядки, кожне бере на купі ящик, їде полем і збирає помідори, геть усі-усенькі, кроми, ка-нєшно, хворих, а хворі — це котрі гнилі або ще із оцими зеленими цятками, оце дивіться, тверді зелені лишаї, вам агроном скаже по-научному, якщо їх покласти разом із харошими, всі пропадуть, бригадир перевіряє!..
— Тьотю Голю, а ви хіба хто?
— А я заступник бригадира по овочах, буду гондеч-ки за горбком, тут близенько, кілометра три...
— Шість! — докинув хтось із місцевих, —...кілометрів шість, й ж кажу, близенько, якщо
рому що треба, прийдете, кожне займає рядок ~— пішло-пішло-пішло, а хлопці зноситимуть ящики гой туди до Дороги, тільки ж дивіться, щоб хворі із отима зеленими цятками...
— Що то,— запитала Аліна,— то такий помідорний рак?
Тьотя Гол я йідказалаї
— Рак чи не рак, а робіть так? Дєвочки, а скіки урем'я?..
І пішла.
Дівчата і хлопці зайняли рядки і пішли-пішли-пішлй, спочатку жартували, перегукувалися, раділи своєму екзотичному вбранню, дівчат особливо тішили з вечора одержані кирзові чоботи — всі як один великих розмірів,— і вже скоро Аліна дістала прізвисько "Афродітка в керзачах", а Толик — "Фавн у кухвайці", а ще серед них були "Велика Гера помідорової матері", "Меркурій з ящика",— та невдовзі почала огортати втома і сп'яніння від польового повітря, і пригріло сонечко — разом із повними ящиками поскладали на межі зайвий одяг і далі до самого обіду працювали мовчки.
При вході до їдальні иа сонечку грілися три молодики і придивлялися до дівчат, котрі, умившись, сходилися на обід. Один з них звівся на ноги і, коли поруч опинилася Аліна, ухопив її за руку.
— Ну, киця?..
Толик ішов трохи позаду, та в одну мить рука молодика відлетіла вбік, і дві пари їхніх очей вп'ялися одне в одного. Толик сказав хрипким голосом:
— Щось я тебе не бачив у полі. Молодик розтягнув рота до вух:
— Дорогу пролетаріату! /
— Ну шо, ну шо, забавляєтеся красівим разговором?! Ну, Шатун, ти й тут...—то надійшла тьотя Голя, і дивно: той, кого назвали Шатуном, стушувався і улесливо поздоровкався:—Добренького вам здоров'ячка, Ольго Сидорівно, як поживаєте?
— Вже набралися? — спитала тьотя Голя.
— Лічно я — пообідав з пляшкою пива,— сказав Шатун.
— А другу?
— А другу ще до обіду.
— А третю?
— А третя не щитається!
Після обіду, коли дівчата і Толик, що не відходив від Аліни, забігли до хати, тьотя Голя заклопотано пояснила:
— Од фуліганів дальше, то в нас найлуччі фуліга-ни — Шатун, ніхто й не зна, як звати, кажиця, Фролов, а тоді той Михаїл, син Никандрихи, то їсть Хрюпа, а третій Антоник, був колись хлопець, а тепер чортій-що, зветься — Сивуха, грамотний, а дурний, од них подальше,— як залізяка з ДРЕСа коло них упала, все село жаліло, що не влучила, казали навіть, що то господь бог погано прицілився, ну то як, дівчата, з нормами до обід? По двадцять ящиків утяли?
— По десять...
— А я вісім...
— Я цілих дванадцять, спини нема, руки одпадають!.. Денна норма була — сорок ящиків помідорів на душу.
— Нічо, в перші дні ні в кого не бува, то вже на третій або четвертий день — нічо, будете випольнять, ще й заробите, ви лиш гляньте он у двір на мого Рябка — такий старий собачка, але апетит хороший, учора з сільмагу принесла мороженої риби, так він за раз утнув дві рибини, якщо фулігани чіплятимуться, спускайте з цепу, може, хоч гавкне та злякає, девочки, а скільки урем'я?
Аліна ще до обіду помітила біля контори чорну "Волгу", та якось не придивилася, аж оце з'ясувалося, що то приїхав Нечаєнко. Спочатку він був у конторі, а потім у супроводі бригадира Прохора Степановича Ясненка і почту із службовців обійшов гуртожиток для робітників, кілька хат, де розмістилися дівчата, їдальню і комору, про щось домовлявся, із чимось не погоджувався—службовці зазирали йому в рота, бо такого ще й£ було, щоб сам Нечаєнко прибув у справах використання робітників на польових роботах, тільки Про-хір Степанович зберігав свій скепсис і веселу пихатість. Він казав:
— Це можна, Іване Гнатовичу, не сумнівайтеся: у суботу ввечері я й автобуса не пожалію, всіх одвезу до електрички, а в понеділок зранку зустріну, зразу видно — народ хороший, перший день працювали погано. Це ясненько. Ладно. Якщо м'яса схочуть виписати додому — пожалуста, це в наших силах. А скажіть... Правду кажуть, наче й ваша дочечка тут?
— Кажуть, живе у Ольги Сидорівни. Є така?
(Продовження на наступній сторінці)