Повернувся і тихо вийшов. І щільно зачинив за собоїр двері. Дорогу перейшов, не озирнувшись. У готелі йому
?"
здивувались, але впізнали і дали койку в кімнаті, де багатоголосо хропли ще троє командированих. Оце вже був кінець.
(Костева роба була із грубої джинсової тканини, ру* кава й холоші на колінах були побиті віспою пропалин —• слідів електрозварки; та ще на ній було декілька дебелих джинсових латок різних кольорів),
А потім — чиста випадковість.
Він брав участь в обласному профспілковому активі, сидів у президії; оголосили чергового промовця: вчитель* ку Чайківської середньої школи Музику Тетяну Данилівну. І Тетяна вийшла на трибуну. Першу хвилину її цромови він дивився за вікно, на башту житлового будинку з цілою сім'єю шпилів на верхівці і верховним батьком-шпилем, втіленням ідеї архітектурних надмірностей, ковзав поглядом по дашках і дугах трамваїв, ловив зіницями фіалкові іскри електрики, іржаве листя на верхівках лип,— а тоді облишив усе це і звернув погляд на неї і вже не відірвався до кінця.
Соромно сказати, він зовсім не чув, про що вона говорила з трибуни. Він тільки бачив її щоку — золотаво-ніжну, вона світилася вечірнім сонечком крізь попелясте пасмо м'якого волосся. Він чув її голос — низький, співучий, як ручай, і він бачив її постать — коли вона виходила на трибуну, стояла на ній і поверталася в зал.
Ледве оголосили кінець активу, як усі підхопилися, і вже годі було шукати знайомих, натовп скипів і розтікся на всі боки, збурюючись на виходах, а Погорілець швиденько вислизнув через кімнату президії і за хвилину вже був на площі.
Біля магазину "Молоко" з кіоска продавали молочні пакети. Погорілець купив п'ять штук. І тут вийшла вона. Він заступив їй дорогу. Вона привіталася. Він запитав, чи не потрібні їй молочні пакети, а вона відказала, що їх на Чайці — бери не хочу. Він спитав, куди вона збирається, а вона відповіла, що додому і що до електрички лишилося сорок хвилин.
— На метро? — спитав він.
— Так...— мовила Таня.— Це найшвидше.
^ Атож,— сказав Погорілець.— Всього одна зупинка, Таня підтримала:
— Так! Тепер стало дуже зручно — метро! Помовчали, вона сказала:
— Я піду пішки. Там була така задуха.
— Я тебе проведу до Левади.
Пішли униз вздовж Палацу праці, перейшли площу Рози Люксембург. Вона сказала?
— Ми поводимося, як діти. Як твій синок? Вже, мабуть, такий великий!..
І від цих слів почалася між ними жвава розмова — про справи і турботи родинні й побутові, шкільні і заводські, і про швидкоплинний час, і така ця розмова була сяЬкійна і некваплива, така рівна і безхмарна, наче розмовляли дуже давні приятелі, котрі майже забули своє приятельство і зберегли саму лише доброзичливість.
Розмова вичерпалася аж на пероні Левади. Поїзд уже стояв, Тетяна вибрала вагон у середині состава, І зони зупинилися біля східців. Людей ще не було, асфальт дихав пилюкою і теплом, пахтіло гравієм, смолою, з проспекту Гагаріна долинав сморід спаленого бензину, Олесь раптом сказав:
— Після останньої нашої зустрічі я боявся, що ти мене зневажаєш.
Очі її спинилися на його обличчі — точніше на його лобі і бровах. Вона облизнула губи, мить мовчала, потім мовила з гірким усміхом:
— Олесю! Після останньої нашої зустрічі... Я так боялась, що ти мене зневажаєш!
Він не наважувався посміхатися — а десь внутрішньо все-таки посміхався.
Тетяна поїхала на Чайку. Олесь поніс додому п'ять пакетів молока. "Оце вже кінець",— мовив він собі.
Нечаєнко, Дем'янко і Погорілець спинилися у так званому номері "люкс" — тобто в окремій чотирикімнатній квартирі, що використовувалася на доповнення до скромненького чайківського готелю. Погорілець прийшов, коли ті двоє вже були вдома після вечері. Його здивувало: з ними разом була Аліна.
Дем'янко і Нечаєнко у спільній вітальні захопилися розмовою і на Погорільця ледве глянули, а дівчина вийшла з маленької кімнатки і дивилася на нього знічено і з тихою радістю, наче їй піднесли несподіваний дарунок.
— Добрий вечір, люба дівчинко! Як же це ти?..
— Ми сьогодні приїхали в Лиманівський колгосп. Завтра зранку на помідори. А я оце під'їхала #побачитися... Тут наш фургон на хлібозаводі. Через годину вертаються в Лиманівку.
Тоді вони чемно і уважно, як слухняні школярі, посідали рядком на вузьку канапку і почали слухати. Нечаєнко ходив по кімнаті, нахиливши тулуб і зчепивши руки за спиною.
— Ви, мабуть, чули: один із законів термодинаміки, а ще властива усьому сущому ентропія,— вони твердять: цілому — розпад, гармонійному — руйнівні дисонанси і врешті усьому сущому — абсолютну невпорядкованість, тобто кінець. Краса єдина спростовує ці неспростовні закони природи, не містична, дана богом краса, а краса доцільності і вивершеності; краса є найвище звершення природи і людини і разом э тим краса є — безперервність творіння.
Він поглядав на слухачів, чи ж його розуміють.
— Ми, конструктори, цього й шукаємо. Наш шлях — це шлях до гармонії. Ми ніколи не пройдемо його до кінця; попереду — безмежне сходження і вдосконалення, навіть, коли хочете — щастя, бо не існує щастя у статиці; прекрасна мить, що спиниться,— враз стане потворною, бо то вже буде мить смерті і тління; щастя — рух, щаслива мить осягнення мети дана вам як стимул до дальшого кроку, інакше тієї ж миті починається деградація! Молодь найперша повинна це зрозуміти. І турбіна...
Нечаєнко замовк, Дем'янко блимав у півтемряві своїми пантерячими очима, а Погорілець а Аліною чемно сиділи рядочком.
Нечаєнко продовжував:
— Турбіна Н-800 не є і не може бути сама досконалість. Ми її створили учора, отже, вона — у кращому разі найдосконаліше з того, що ми могли зробити вчора. Я її чую так само, як чую гармонію світобудови. Не здумайте мені казати, що в неї остання лопатка — задовга! Це все одно, що ви б сказали музикантові: "Ти написав гарну пісню, от тільки мелодія твоя нікуди не годиться!gt;
Він допитливо поглядав на слухачів, спинився перед ними, похиливши голову до плеча:
— Що, не чули таких поем від старого? А як же, по-вашому, мислить винахідник, конструктор, творець? Логарифмічною лінійкою? Алгоритмами до комп'ютерів? Формулами, цифрами?
Дем'янко сказав:
— Вони є лише мова, через яку ми утилізуємо нашу думку, але вони не є сама мисль! — Різко повернувся до Нечаєнка: — Вам, Іване Гнатовичу, не можна — недопу* стимо! — втрачати рівень! Ви не повинні принижувати себе боротьбою з Шальварським. Тримайте рівень, достойний Нечаєнка. Розмовляйте тільйи з тим, хто приймає остаточне рішення. Ви на це маєте право. Шальварський — ні, я — ні, а ви — маєте.
Дем'янко не кричав, але голос його зробився такий дзвінкий і густий, що заповнив усе,— Погорілець і Аліна дивилися трохи вражено, а Нечаєнко — так само похиливши голову до плеча, і чорні степові його очі тамували усміх.
— Мені пора...— сказала раптом Аліна і встала.— До побачення всі...
— Проведу! — Погорілець підвівся разом із нею.
— Я завтра до тебе навідаюся.— Нечаєнко ішов із Ними до дверей.— Ти кажеш: у тітки Олі?
Дівчина виправила:
— У тьоті Голі. Так вони її звуть.
Погорілець і Аліна вийшли з дому і попрямували вулицею. Аліна ішла трішечки незграбно, але й у тій незграбності були грація і принадність, і Погорілець це бачив.
— Не хвилюйся, це не чари квітня,— сказала вона,—• не хвилинний настрій! Ні, це знов прокидається тисячолітня наша заборонена любов!
— Вірші? — здивувався Погорілець.— Гарні!
— Дядю Лель! Мені сьогодні снилися такі дурниці...
— Ну-ну?
— Невже вам цікаво?
— Чого б питав?
— Це мене найбільше дивує...— Аліна зніяковіла, але зібралася з духом і продовжила: — Що от... дорослий розумний чоловік, а йому... тобто вам — цікаво про мене. Рюрику цікаво — так це нормально, а вам?
— Чекай,— відказав Погорілець.— А батькам твоїм?
— Ха! Батько цікавиться тільки залізяками і цифрами, а мама — тільки батьком. Я для них як хатнє кошеня: поставити блюдце з молоком — і все.
— Я боюся, що ти... або чогось не розумієш, або ж перебільшуєш.
— Все — одне до одного, ніяких перебільшень. Раніше я від цього впадала у відчай, а вже тепер.., знайшлися люди. От і ви... і Рюрик... Якось полегшало. А був... відчай!!
— Будь м'якіша, Алько.
— Ха! Я й так розмазня, самій противно. Погорілець трохи навіть розгубився від такої розмови
і спробував звести все на жарт.
— Коли вже казати про відчай, то колись на твоєму личку було написано: кінець .світу! Та бачиш — благополучно минулося.
Хлібзавод світив скляними стінами у кінці бічної вулиці. Низка фургонів стояла біля воріт, серед них був і лиманівський. Спинилися. Погорілець, посміюючись, продовжував:
(Продовження на наступній сторінці)