Рішуче перевела важілець. Машина не виказала ніяких ознак життя. Вона була позбавлена живлення.
Зійшла з операторської площадки й звичним оком промислового оператора оглянула установку. Ясно, он де він, генератор квантового променя, що вміє різати базальт, як гарячий ніж вершкове масло. На самому кінці винесеної вперед металевої стріли прилаштувався невеликий прилад, схожий на старовинну кінокамеру.
Дівчина зробила рвучкий крок до нього і ледве встигла спертись рукою на кожух машини, потім присіла на якийсь виступ, без відпочинку далі не могла.
Хтозна, скільки часу пройшло, поки сиділа в забутті. Опам’яталась, підштовхнута думкою: якщо забариться, то вже не дістанеться поверхні... Підійшла до стріли, вмілими пальцями обмацала пластиковий кожух, знайшла замок — і от перед її очима чорніє невеликий квантовий генератор, стиснутий з двох боків металевими долонями. До його корпусу підходить еластичний кабель.
Звільнивши генератор, Яна зав’язала його в хустку й прикріпила до пояса.
Вийшла за огорожу, примусила себе відразу вхопитися руками за залізні щаблі і занести ногу... Почався підйом.
Кінця він не мав. Яні здавалось, що вона підіймається цілу добу, а може, й дві, а тверді, тонкі, остогидлі щаблі все збігали згори... Руки й ноги тремтіли, клунок зробився двопудовим, дихання не було — яке вже дихання в розпеченому середовищі. В уяві складалися якісь химерні видовища — як червоне розпечене повітря виривається з шахти й виповнює всі будинки на плато, як голий переляканий Фрад вибігає з дому і, мов мавпа, дереться на дерево, а за ним із скаженим сміхом женеться Тереса й жбурляє в мавпу вазами, з яких висипаються орхідеї... А повітря перетворюється в полум’я і охоплює сельву, і всі звірі зчиняють несамовитий галас.
Руки й ноги машинально рухались, і вся сила, що збереглася в тілі, кожен нерв були підкорені одній меті — вилізти.
Вилізла. Вийшла в коридор, сіла на підлогу й прихилилась до стіни...
— Тобі треба йти спочивати, — сказав Артем, коли за годину побачив її.
— Так... — відказала Яна. — Треба. Ось поглянь.
Він глянув на генератор. Потім потер кулаками скроні. Дивився мовчки. Про що думав — не казав. Може, про те, що кохана знайшла і власними руками принесла для нього знаряддя кари й разом з тим самогубства, що вона вже душею погодилась з його смертю. А може, думав, що якщо генератор хоч трохи зіпсований, — важко буде його полагодити. А проте, це була нескладна і, мабуть, добре задубльована машина...
— Ти вже домовилась із Фрадом?
— Ні.
— Яно!..
— Завтра все вирішиться, любий.
— Сьогодні. Вже ранок...
— Хіба?
Дівчина пішла до сусіднього приміщення. Взяла контейнер, заклала туди генератор, потім відбувся звичайний цикл. Коли вщух вереск і ревіння в трубі, — повернулась до Артема. Він саме виймав з чорною віконця перетворений прилад.
Вдоволений, кивнув головою. Щось сказав — Яна не почула. Повторив. Вона напружила увагу.
— Ну, та це нічого... — казав Артем. — Мій акумулятор має досить енергії... Дрібниці... Янко, негайно додому. Негайно додому і — спочивати А потім зробиш усе можливе, щоб сьогодні ж таки або принаймні завтра залишити плато. Чуєш?
— Я піду...
Піднімаючись у ліфті, вона дослухалась до останній його слів і засміялась: "Ех, Артемку... Реаліст, аналітик, а зумів сам себе переконати, ніби Фрад у такі дні погодиться залишити сельву!"
Надворі швидко розвиднювалось. Настав третій день з тих п’яти, що їх відміряло правління концерну нинішній історії людства.
Перш ніж упасти в постіль, Яна вмилась і глянула на себе в дзеркало. Обличчя було бліде, аж зелене, і болісно припухле. Повіки набрякли, білки почервоніли... В такому вигляді вона розмовляла з Артемом. Це жахливо.
Розділ дванадцятий
ГОЛУБА ПЛАНЕТА
Сон був глухий, як смерть, а пробудження — раптове й остаточне. Сонце лежало на кожному листочку, що завмер за вікном. Так бувало, коли день схилявся до вечора.
Дівчина проспала близько десяти годин. І поки що не було куди поспішати.
Потяглась і тихо засміялась від задоволення, яке слухняне й гнучке її тіло.
Потім лежала на спині, спокійно витягнувшись під ковдрою, і думала не думала, мріяла не мріяла, а вільно пливла за потоком несподіваних спогадів і уривчастих міркувань, вдивлялась у картини, які розгортала пам’ять, відчувала, що це їй зараз потрібно, аби заспокоїти мозок і повернути йому міць, так само, як сон заспокоїв і зміцнив тіло.
Трудне рішення вже не пригнічувало свідомості: вона переступила через нього.
Яна не пам’ятає, як вона настроювала кондиціонер, повернувшись із підземелля, але зараз її кімната налита по вінця прохолодним вологим повітрям. Коли заплющити очі й вдихнути — може здатися, що лежиш на ліжку в себе дома, що вікно в твоїй спальні відчинено, а за вікном — київська осінь... Далекі одне від одного — Київ і оце плато в сельві, а все це — на Землі, на загальній людській батьківщині.
Яна переконана в ці хвилини, що вона з’явилась із небуття на Землю лише для того, щоб зустрітися з Артемом і належати йому. Для цього були в неї дитинство і юність, що так недавно минули... Інтернат стояв посеред соснового бору. Рано-вранці дітвора вибігала під сосни на зарядку, а старші, галасуючи, як малюки-перваки, мчали до річки, па відлогі піщані береги. Яна на все життя зберегла згадку про ранкові відчуття: біжить і весело галасує разам з усіма, а під серцем ворушиться крижинка страху — адже ранкова вода в річці студена! А далі — стрибок, і ніби холодна-холодна рука стискує груди й не дає дихати, а потім, жартуючи, відпускає, і Яна виринає на поверхню, переводить подих і від щастя аж регоче до сонця...
Уроки, на яких не можна нудьгувати. Вчитель розповідає, а за його спиною світиться глибочінь об’ємного екрана, і Яна з захопленням дивиться майстерно зняті уявні картини руху атомів і молекул, або гомінке військо Олександра Македонського, або ілюстрації кращих майстрів до художніх творів, або прискорений кіноплівкою казково-гармонійний рух пелюстків квітки...
Яна пригадує, як наприкінці навчального року сидить вона край поля біля пульта й керує невеличкими машинами, схожими на голубі краплини. Вони бігають полем, підкладають рослинам добрив, розпилюють речовину, що нищить бур’яни, і перевіряють, чи нема хворої рослини.
Машини собі тихенько бігають, а в небі співає жайворонок, тепле повітря дрижить над землею, і гостре листячко кукурудзи розпливається в ньому, розбивається на зелені хвильки, що линуть до неба, як перевернутий відбиток у воді. На вечір замовлено дощ, а поки що стоїть спеки, вона п’янить дівчину пахощами землі й стомленої зелені. І от Яна скрикує й біжить — це безглуздо, вона женеться за однією з машин, наздоганяє, стрибає на прилаштовану ззаду підніжку і їде полем...
Потім на машині дзенькнув дзвінок і голос викладача строго сказав:
— Яно Шевченко! У тебе машина номер чотири почала шостий прохід. Це не передбачено програмою. Надмірність може пошкодити рослинам. Ти чуєш мене? Де ти, Шевченко? Чому ти залишила пульт?
У школі Яна вперше закохалась. Він був скромний цибатий хлопчик. Тайкома писав вірші. Якось показав Яні своє творіння:
Ніч. А я про тебе думаю.
День. Я думаю про тебе.
Де взялась ти на біду мою,
О дочко неба!..
Яні дуже подобалось.
Вони могли увечері десь на узліссі, проти заходу сонця, просидіти годину і дві й майже нічого не говорити, їм обом дуже хотілось поцілуватися, але вони не наважувались. Так і навчання закінчили і роз’їхались, не поцілувавшись.
До інтернату приїздила мама. А коли вдома бував батько і вони з’являлись удвох, — це були найкращі дні. Навіть учителі не приховували свого задоволення, коли бачили, як батьки Яни Шевченко, взявшись за руки, мчали з гори й голосно сміялись. Варто було мамі трохи оступитись, як батько підхоплював її на руки й кілька кроків біг із цінним вантажем, аж поки мама не вирветься, погрожуючи йому пальцем:
— Хіба ж так можна? Люди дивляться! І діти!..
Діти дивились і раділи, хоч і не так бурхливо, як Яна.
Діти взагалі дуже люблять дорослих, які скидаються на них самих.
Чи кохалися мама й татко так, як Яна з Артемом?..
Певно, і вони зустрічались на дніпровських кручах, і бродили до ранку під київськими каштанами, і любили нічний Хрещатик — чудернацький і єдиний у світі. Яна знає, що мама завжди захоплювалась київською осінню. І ще вона любила куховарити, а Яна бігала по крамницях і вибирала напівфабрикати.
Порося з хріном — улюблену страву батька — вирішили приготувати звечора. Мама довго ворожила на кухлі, Яна їй допомагала, як могла. То вже було не порося, а витвір мистецтва. Батька чекали завтра до обіду. А вночі надійшла звістка, що він загинув.
Тепер мама — з Леонідом Пилиповичем. Коли Яна бачила їх востаннє — в ресторані над Дніпром, — вони були один до одного так зворушливо уважні...
В минулі роки Леонід Пилипович виконував куди більшу роботу, ніж тепер на заводі. Він був головним інженером великого будівництва на Місяці. Там споруджувалась фізична обсерваторія. Проект нейтринної камери був складений за ідеєю Леоніда Пилиповича, і це було улюблене дітище і гордість інженера.
(Продовження на наступній сторінці)