Безтілесна гостра скабка засіла в грудях і не давала вільно дихати. Заплющив очі — і знову бачив бліде обличчя Соболя за екраном. Над усе не хотілося знову опинитись біля антилюдини. Якщо Макс спуститься до камери і в цей час там буде двобічний зв’язок, вони з Артемом зустрінуться очима...
Добре, що насувається кінець. Вже скоро перша зграйка снарядів спурхне в небо. Чітка картина того, що було з ним і навколо, виступала з хаосу почуттів, пристрастей і боротьби, проявлялась, як фотоплівка.
Тверезо й чітко бачив фанатика Фрада й себе, який щосили допомагає концерну підготувати акцію, бачив по-новому подробиці всього задуму і його можливі наслідки, якщо буде успіх і коли його не буде.
Зрештою, невдача з автоматичним резидентом "Сельвас" у Гавані була малозначущою подробицею. Настав час повертатися до себе, в хащі. "До лігва", — як казав Макс із зловтішною іронією.
А звідки ця зловтіха?.. Він не поспішав викликати вертоліт, як привид, бродив вулицями Гавани, забувши, що його можуть упізнати навіть з вусиками. А в сельві, в камері, був Соболь.
І от Макс на борту "Африки". До пригніченого чекання додалося принизливе почуття: страх від свого свавілля, від того, що насмілився вчинити не так, як велів Фрад, — почуття собаки, яка провинилась і чекає жорстокого прочухана.
Макс болісно кусав губу, недоброзичливо поглядав на подружжя, що так безхмарно втішалося простором і сонцем, і ніяк не міг збагнути: який дідько загнав його на цей лайнер і з якою метою тікає він на африканський континент. Вже однаково пізно тікати від того, що зроблено. Навіщо ж він тут?
В протилежному кутку за пальмами сиділа пара закоханих. Смаглявий стрункий хлопець, мабуть кубинець, і красива дівчина-мулатка років вісімнадцяти. Вони трималися за руки й дивилися одне на одного так, ніби були наодинці. Мабуть, вирішили, що з-за пальм їх ніхто не бачить.
Кілька років тому життя гнітило Макса сірістю і несправедливістю до нього — єдиного, незвичайного, що носив у своїх думках і відчуттях усе — од величі Всесвіту до метушні елементарних частинок — неосяжну гармонію
буття. Зараз те життя згадувалось прекрасним сном юності.
Він працював у одному з науково-виробничих інститутів Франції. Якось випадково підслухав, як керівник інституту, відомий професор, сказав про нього своєму помічнику: "Прекрасний виконавець! Більше — видатний виконавець! Дайте йому вашу ідею — в загальних рисах, найоригінальнішу, найнесподіванішу ідею — і він її розробить так, що ви охнете: чисто, ґрунтовно й ефективно!.. — Після цього професор додав таке: — Але власної ідеї від нього не ждіть, навіть коли він проживе двісті років. Він виконавець, а більше йому не дано!.."
Макс скрипів зубами від люті, від жадання помсти, коли згадував приємний баритон ученого: "А більше йому не дано!.." Мріяв тоді, що одного дня люди вітатимуть його так, як вітали учасників Великої колосонячної експедиції. Найширші проспекти Парижа, Москви, Делі, Лондона, Пекіна та інших столиць почергово заливало строкате море людських голів. Посеред проспектів пливли великі машини, в них стояли космонавти, а сотні тисяч людських горлянок кричали їм славу, дзвінкий грім перекочувався з кварталу в квартал, назустріч машинам злітали квіти, хвилювались чорні, білі, жовті хащі людських рук, піднятих в очманілім захваті, мільйони очей світилися так, що блиск усіх сузір’їв Всесвіту був ніщо поруч з їхнім блиском, а ще сотні мільйонів людей прикипіли до екранів... Над містами мчали літаки, над світом гриміли мелодії, від яких сльози навертались на очі, і Макс теж стояв на балконі інституту і жбурнув униз, у першу машину, букет з квітами, і горлав, нишком прибираючи ребром долоні сльозу...
Варто жити заради того, щоб отак проїхати по світу у відкритій машині і щоб усе це несамовите торжество планети було присвячено — тобі. Коли б Макс тоді знав, що ніколи до цього не доживе, — не жив би.
І маєш: тільки виконавець, а більше — "не дано".
В ті гіркі дні й познайомився Макс із Фрадом. Ця людина з сильним поглядом, з сухим кісткуватим обличчям, з дрібним і пружним тілом вісімнадцятирічного гімнаста вразила його. Фрад швидко намацав слабкі Максові місця, і вже на третій чи четвертий день знайомства в хлопця мало не спинялося серце, коли Фрад на балконі готелю стисло й рельєфно малював натовп, що вирує внизу,
бажаючи бачити свого кумира, свого ідола... В ті роки Фрад створював науковий корпус. Макс міг стати непоганого знахідкою. Цієї ж ночі була підготовлена сцена самогубства, а на другий день Макс і Фрад огинали Землю в міжконтинентальній ракеті — подалі від Франції...
Макс захопився: Фрад переконав його, що вони візьмуть у людства якраз те, що йому потрібно. От коли він побалакає з професором про те, що кому "дано"!
Далі було кілька років надміру напруженої праці, небезпечні вояжі по різних містах і континентах з дорученнями Фрада, шалених, крізь довгі ночі, мрій про наступну перемогу, що аж втомлювався мозок і тижнями був неспроможний виконувати будь-яку абстрактну роботу. Фрад і сам працював багато, але з людей він умів витиснути геть усе, на що вони здатні. Вечорами падали від утоми, від виснаження, а зранку знову кидались у грандіозний вир фантастичних проблем.
Останнім дорученням за межами плато була робота в УФТІ. Фрад дозволив Максу вразити фізиків ідеями, що здадуться їм видатними. Для цього вирішили використати деякі з робіт наукового корпусу. Ідеї таки справили враження. Макс за короткий час став одним з найавторитетніших працівників УФТІ, а там і першим помічником Артема Соболя.
Дні натхненної роботи поруч із Соболем, політ на Місяць, блискучий експеримент, який ставив УФТІ на один рівень з корпусом Фрада, — своєрідна наелектризована атмосфера колективного наукового подвигу, схожа на ту, що виникала раніше й у французькому інституті... Часом з-під ніг у Макса вислизав ґрунт, він хватав руками повітря, ворушив якісь темні осади на самісінькому дні душі й дивувався, що це вже встигло перетворитись на осади: його мрії, його відданість Фраду, його непорушна байдужість до людей і палка до нестями любов до себе. Він дивувався собі, що починає захоплюватись роботою з Соболем, навіть любити свого керівника!
Намагався триматися міцно: не піддаватися жалюгідним сентиментам, не схилятися перед банальністю, що нашіптувала різні дурниці про людяність і обов’язок. Зрадів, коли одержав наказ із плато: кінчати. Бо часом втрачав упевненість у собі.
Дівчат Макс захопив за власною ініціативою. Дуже вже припала йому до вподоби Тереса, а для Фрада жінки
взагалі були пристрастю номер два — після фанатичного жадання влади. Яна тим більш повинна була його схвилювати, адже її кохав Соболь.
На Місяці стриманий і суворий Артем раптом обійняв Макса:
— Що скажеш, друже? Їй-бо, ми з тобою не такі вже й дурні!..
У нього були глибокі очі — сірі, сталеві, але цього разу теплі, як літнє повітря, і без звичайної зосередженості. У камері очі Артема теж були сталеві. Теж глибокі. Холодні, як сталь, і глибокі, як відчай.
Макс сіпнув головою. Досить про це.
Все йшло, як думалось. Але Фрад уже взяв від Макса, що хотів узяти. Він став різкий, владний, пихатий. Вони й далі лишались на "ти", але кожен вкладав у цей займенник особливий відтінок, і загалом звучало так, ніби пан розмовляє з лакеєм. З цим важко було щось удіяти: коли Макс дивився на керівника корпусу, він згадував камеру на дванадцятому поверсі.
Стиха дзенькнув відеофон у кишені. Макс вихопив апарат. На екрані побігли білі ламані лінії шифровки: "Негайно повертайся. Переглянули строки з огляду на надзвичайні обставини. Акція призначена на..."
Відеограму передано на Гавану. Якби лайнер відійшов хоч трохи далі — Макс її б уже не прийняв.
Атака — за чотири дні. Виходило так, що Макс утік. Як це пояснити Фраду й правлінню?
Питання сокирою завмерло над потилицею. Повертатись чи ні? Але ж там на дванадцятому поверсі... Ракети змиють у височінь, перейдуть кордони космосу, знову увійдуть в атмосферу над великими містами... Всього через чотири дні.
Якби він про все розповів ще в Соболя — було б інакше. Соболь би вислухав здивовано, потім би викликав Москву й наказав: "Розповідай ще раз!" Зараз нема про що розповідати. Хіба попередити людей, що за чотири дні вони будуть змушені стати на коліна перед старим світом, який досі вважався похованим назавжди.
З очей вибігали й швидко віддалялися зелені кола. Якісь червоні цяточки перекрили їм дорогу, і от кола разом з цяточками закружляли перед Максом, і в нього в голові закрутилося шалено... Він заплющив очі, труснув головою, потім розплющив.
Синій океан котився із сходу на захід. В салоні гомоніли, сміялись і навіть щось наспівували люди. Закохані кубинець і мулатка ще й досі ховались за пальмами й тримались за руки.
Макс спіймав на собі заклопотаний, трохи стривожений погляд щуплого негра з сивими скронями.
— Вам недобре?
Макс не знав жодної з африканських мов.
— Ви себе недобре почуваєте? — перепитав негр по-французьки.
— Дякую, все гаразд! — відповів Макс англійською і вимучено посміхнувся.
Негр недовірливо схилив голову набік, потім уже хотів відвернутись до дружини, яка проглядала журнал, коли Макс спитав:
— Пробачте, навіщо ви живете на світі?
— Я? — негр невиразно мугикнув. — Навіщо?
— Прошу вибачити, я б дуже хотів це знати. Негр торкнувся рукою пальців дружини:
(Продовження на наступній сторінці)