— Чуєш, Поллі, цей юнак хотів би знати, навіщо я живу на світі.
Жінка знову засміялась:
— Смішний юначе! Хто ж це знає!
— Чекай, чекай, Поллі, — негр підняв палець. — Не поспішай. Мені б хотілося вдовольнити цікавість цього юнака... Навіщо я живу? Гм... Оскільки я історик, то, мабуть, для того, щоб писати історію.
— Навіщо це потрібно — писати історію?
— Справді, Поллі, навіщо це потрібно — писати історію?
Жінка знову засміялась:
— А що б ти робив, коли б було непотрібно писати історію?
— Е, ні, Поллі, це не по суті. З твоїх слів виходить, ніби історія існує для того, щоб я її писав. Насправді ж усе навпаки: я існую для того, щоб писати історію!
Макс нагадав:
— А все ж таки — кому вона потрібна — історія?
— Людству.
— Навіщо?
— Щоб воно знало, звідки воно йде. Щоб воно вбирало досвід попередніх поколінь.
— І все це дає історія?
— Разом з усім комплексом знань, що становлять людську культуру.
— А найголовніше: навіщо людям знати, звідки вони йдуть?
— Щоб краще розуміти, куди йти далі.
— А кому це взагалі потрібно, щоб людство кудись ішло?
— Не знаю, як вам, юначе, а мені це конче потрібно.
— Навіщо це особисто вам? Цікаво! — Макс спробував зобразити скептичну посмішку й навіть закинув невимушено ногу за ногу, але скепсису не вийшло, а тільки нервовість.
— Кінцева мета — панування мислі, розуму над усім сущим, перетворення Всесвіту не за стихійними законами розвитку, а за велінням розуму. Створення всесвітньої гармонії розуму й природи. А це, ви самі розумієте, мета невичерпна, отже — вічна, і людство йтиме до неї завжди.
— Мабуть, було чимало людств і цивілізацій у різних районах Всесвіту, які дерлися до цієї ж мети. Що з цього вийшло?
Негр засміявся:
— А ми, юначе, не знаємо, що з цього вийшло! Скоріш за все, вони йдуть до цієї мети й досі, і ми йдемо до неї, а колись ми об’єднаємо наші зусилля і підемо разом — це не змінює суті справи.
— Навіщо людству йти до цієї мети?
— Юначе, на кожну відповідь є своє навіщо. Ви переводите розмову на штукарство словами.
— Гаразд, навіщо вам — вам особисто і вашій дружині — сприяти рухові людства до цієї мети?
— А інакше — навіщо ми?
— От я й питаю: навіщо ви? І я? І всі ми?
— Щодо мене, юначе, то я вважатиму, що народився недаремно, якщо допоможу людям зробити ще один крок у цьому напрямку. Попередні покоління через тисячолітні криваві муки прокладали шлях до сьогоднішньої доби. Кожне нове покоління людей, усвідомлюючи свою могутність у порівнянні з минулим, повинно схиляти голови перед пам’яттю предків, перед мільярдами передчасних могил і споруджувати майбутнє. Я знаю своє місце в житті. Воно — манесеньке, непомітне, але воно є, і цим я гордий. Нехай майбутні покоління згадають нас із повагою і зроблять для своїх нащадків ще більше, ніж ми робимо для них самих.
— Як пишномовно!.. — зітхнула жінка. — Послухайте, юначе, я лікар, моя мета — боротьба із смертю...
— Ви сподіваєтесь її перемогти? — єхидно перебив Макс.
— Ні, я сподіваюсь, що вона відступить далі, завдяки моїм колегам і мені теж... А коли говорити простіше, то варто було народитись на світ хоч би для того, щоб побачити океан, небо, вдихнути чистого земного повітря, відчути себе людиною!..
— А у вас ніколи не виникало такого бажання, — це запитання Макс звертав не до подружжя, а кудись у простір, — взяти земну кулю, розкрутити її, як метальне ядро, і жбурнути кудись... ну, скажімо, в Сонце, щоб вона там згоріла!..
— Ні, не виникало, — твердо відказав негр. — А з вами це бува?
Макс не відповів.
— От ви казали, — задумливо вів історик, — що на кожну відповідь є своє "навіщо"...
— Це ви казали, а не я.
— Хіба?
— Безперечно. Проте я з вами згоден. Це мене якраз і бентежить — як не мудруй, а попереду однаково залишиться невблаганне "навіщо?"
— Ваша правда, юначе... — негр зітхнув. — Ваша правда. І люди відповідають на це запитання. Вони відповідають на одне, а попереду, як ви резонно зазначили, виникає інше, і так далі, і так завжди. І люди безперервно йдуть уперед. І моя історія допомагає відповісти на якесь чергове "навіщо", а зусилля моєї дружини зберігають людям життя, щоб вони могли більше часу й сили віддати шуканням і радощам.
— Але ж є якесь первісне, головне "навіщо?" і якась кінцева, остаточна відповідь! Ми боїмося її...
— Хтозна, хтозна... Знання не має меж. Ніяка відповідь не буде остаточною, бо кожен новий крок уперед принесе нові істини й нові подробиці. Розумієте, головний недолік сучасних лайнерів — неможливість погуляти по палубі, подихати не кондиційованим, а справжнім солоним океанським повітрям. Разом з тим ми не можемо рухатися з колишніми швидкостями... Протиріччя!
Макс здивовано глянув. Негр був цілком спокійний. Він, певно, вважав, що філософії досить, і невимушено перейшов до побуту.
— Ви чули про Максима Свирида, який викрав Артема Соболя і двох прекрасних дівчат? — голосно спитав Макс.
Історик і його дружина дружно повернули обличчя:
— Хіба є новини?
— Є новини. Перша з них: Макс Свирид — це я. Мовчання. Потім негр несміливо сказав:
— Поясніть, будь ласка.
— Що ж тут пояснювати, Максим Свирид — я, от і все.
Поллі якимось дивним тремтливим голосом спитала:
— А навіщо ж ви їдете в Африку?..
Серце Макса підкотилось кудись аж під горлянку, потім упало на шлунок, під сонячне сплетіння, похололо і стало замлівати... "Що я роблю?" — з жахом подумав він. І інший голос відповідав: "Нехай! Немає більше сили ходити загнузданим, нехай буде все!.."
Макс почав говорити. Голосно, так, щоб його чув весь салон. Він повернувся обличчям до салону, і люди дивились на нього уважно й здивовано.
Він говорив про подробиці викрадення Артема й дівчат, потім почав розповідати про історію концерну "Сельвас" і головний задум його засновників і правителів. А свідомість відбивала якісь поверхові враження: ось дивляться просто йому в обличчя очі молодої негритянки — великі, по-дитячому зацікавлені. Он у кутку бовваніє кругле гладке лице метушливого товстуна в сірому костюмі. Ця людина скидалася на європейського горобця, що взимку нахорохорився від морозу і став схожий на сіру кульку. Схилилася на бік лиса, мов більярдна кулька, голова старого-старого діда. Дід не дивиться на Макса і нічого не каже, і голова його час від часу здригається на слабкій тонкій шиї, але Макс знає: дід слухає.
І знову крижаними поштовхами в груди — запитання: "Що ти твориш, божевільний! Що ти наробив! Оберни все на жарт, перепросись, тікай із салону!.." І відповідь: "Нехай! Однаково вже нічого не поправиш! Залишилось тільки чотири дні — і кінець історії, і отой негр, якщо виживе, почне писати зовсім інше, ніж писав досі..."
Хлопчик років восьми аж рота роззявив від цікавості. Його захопила розповідь Макса, як цікава казка. Ніс у хлопця біленький, а щоки й лоб густо обсіяні ластовинням.
Закохані кубинець і мулатка дивляться на Макса з подивом, потім із незрозумілим йому роздратуванням. Коли він почав розповідати про план нападу й перелічив міста, які підлягали знищенню під час першої атаки, закохані вийшли до маленького тамбура, що відділяв салон від виходу на палубу...
Макс скінчив. Він стояв посеред салону. Люди дивились на нього. Внутрішня суперечка вщухла, бо вже не було про що сперечатись, і всю істоту пройняло чекання: що ж таки буде далі?
Залягло мертве мовчання. Свідомість відзначала гудіння повітря за герметичними вікнами, синя лінія обрію то піднімалась, то спадала вниз, ніби здіймалися груди планети. То лайнер стрімко краяв океан води й повітря, і його підводні крила то підіймалися до самої поверхні, то занурювались.
На Макса дивилися люди. Навіть лисий старий підвів свою голову і уп’яв у Макса прозорі очиці з жовтими білками. На нього дивилися без страху й ненависті — із допитливим здивуванням, паче він був не людина, а незрозуміле безглузде явище... З людьми, які так дивляться, немає про що розмовляти.
Макс зрозумів: його запитання: "Що буде далі?" — ніколи не матиме відповіді, бо далі не буде нічого. Позад нього — мертва пустка, попереду — порожнеча.
Він тихо пішов через салон. Йому мовчки давали дорогу. За вікнами гув вітер, розсічений величезним корпусом "Африки". Макс відчинив двері в тамбур. Кубинець і мулатка навіть не помітили його: вони заклякли в поцілунку — Макс тільки побачив довгі темні пальці дівчини, що тремтіли на спині хлопця.
Він намацав ручку зовнішніх дверей, нетерпляче відхилив важілець герметизації й натиснув на двері. Вони відчинились ривком, підштовхнуті внутрішнім тиском.
Макс тільки в цю мить збагнув, що він чинить непоправне. Та було пізно. Закохані зойкнули. М’яка й невблаганна рука повітря виштовхнула Макса з тамбура, і тут на нього з могутньою силою навалився тугий, мов гума, зустрічний вітер, підхопив, поніс уздовж скляної стіни салону, вдарив головою об поруччя надуби і жбурнув в океан.
(Продовження на наступній сторінці)