— Так-так, хлопці, фантазія у вас, я бачу, не по літах... Фантазія у вас, так би мовити, розвинена задовільно... А коли нема нічого іншого? Доводиться фантазувати, що поробиш!.. Слухайте, я сьогодні ж доповім про все Верховній Громадській Раді. Мене вже двічі звідти запитували, що чути про Соболя із Свиридом та отих дівчат... А що я скажу? Та нічого мені сказати! Слухайте, а отим бандитам таки є де сховатись. І в океані. І в заповіднику. Сельва. Га? Єдине місце на Землі, де на величезних просторах зроду не ступала людська нога. От Антарктида... це навряд. Там чимало народу. І потім — зараз ідуть міжнаціональні консультації. Я гадаю, що вже сьогодні буде створена Всесвітня Надзвичайна Рада, що вивчатиме питання і керуватиме всіма роботами, в яких виникне необхідність. Як ви гадаєте? Бо сидіти та чекати, поки з’явиться якась звістка, — справа мало перспективна. Га?
— Розумно.
— Слухай, Таві, у тебе там у Африці багато роботи?
— Багато.
— Почекає. Я гадаю, що ніхто не буде заперечувати, коли ми головою Надзвичайної Ради запропонуємо Таві? Га?
— Тільки його, — сказав Кардашов.
Таві кивнув:
— Я згоден.
— А тебе, Іване Антоновичу, мабуть, затвердять уповноваженим Верховної Громадської Ради при голові. Так, хлопці?
— Так, так, Іване.
— Тоді на все добре. Я пізніше подзвоню.
До кімнати зайшов молодий науковець і поклав на стіл тоненьку коричневу папку.
— Те, про що ви просили.
Кардашов почав переглядати папірці.
— Ну от, — сказав він, — Максим Свирид у Білорусії працював тільки два місяці, а потім переїхав до Харкова. В Мінську він ніколи не вчився... Чуєш, Таві?.. Коли приїхав до Білорусії, набрехав, ніби раніше був на Уралі... Насправді ж на Уралі він зроду не бував... У нас не вчився... Ім’я й прізвище вигадані.
— Так...
— Це таки він примусив апарат передавати до Академії сторінки з шкільного підручника, розладнав апарати пам’яті.
— Вкрав дівчат.
— Будемо сповіщати пресу?
— Мабуть, поки що утримаємось.
— Так просто, так примітивно брехав...
— А хто б його перевіряв? Кому б спало на думку, що людина бреше?
— Макс — учений, — мовив Таві, — і Артем, здається, вважав його здібним ученим.
— Так, Артем його шанував. Макс допоміг йому розв’язати деякі проблеми.
— Тим більше... Тим більше треба діяти.
Розділ десятий
ЗАРАДИ ВРОДЛИВИХ ЖІНОК
— Смачно у нас готують? — запитав Фрад.
— Де Соболь?. — запитала Яна.
— Артем Соболь... — Фрад на мить замовк. — Артем Соболь живий.
— Ще б пак!
Фрад подивився особливо уважно.
— Артем Соболь живий, — повторив він. — Але він... досить далеко звідси.
— Це ви його заманили в пастку?
— Якщо бути точним, то це зробив Макс.
— Навіщо?
— Ми запросили його для наукової роботи.
— Хто це — ви?
Фрад ледве посміхнувся.
— Як вам пояснити? Згодом ви будете знати все. Я один з тих, хто запрошував Соболя для наукової роботи.
— Чому ви називаєте це запрошенням?
— Хіба не однаково, як це назвати?
— Ви не відповіли: де Соболь?
— Ви маєте рацію, — Фрад вклонився, трішечки підвівшись над стільцем. — Я справді не відповів.
Що за люди? Звідкіля вони? Навіщо вони існують? Щоб чинити зло? Хіба це потрібно? Яна прожила двадцять три роки й досі не бачила людей, які б вважали своїм покликанням чинити зло.
Туга, туга й нестерпне бажання бачити Артема перехопили дихання, висушили очі зненавистю. Він близько, і оця людина із сплющеним з боків хижим носом прекрасно знає де. Та як може цей слимак, як сміє мовчати!..
Тереса дивилася на Фрада з цікавістю, мружила очі:
— Послухайте, хто б ви там не були: навіщо нас сюди привезли?
— Згодом ви дістанете відповіді на всі свої запитання.
— Навіщо ж ви з нами?
— Ми зміцнюємо наше знайомство.
— Коли ви нас повернете додому?
— Ви так цього прагнете?
— Ви маєте підстави для сумніву?
— Згодом... Згодом, синьйорито, ви дістанете цілковиту можливість їхати, куди вам заманеться.
— Коли?
— Ну... Через півроку. Але ви на той час уже не схочете залишати цей прекрасний куточок земної кулі.
— Ми вимагаємо, щоб нас повернули негайно.
— На жаль, це неможливо.
— О!.. Ви берете на себе сміливість порушувати найелементарніші моральні норми!..
— Даруйте, що це таке — моральні норми?
— Не блазнюйте!
Фрад трохи зблід. Коричнева від загару шкіра стала сірою.
— Ви собі дозволяєте зайве. Тільки ваша краса, ваша виняткова краса примушує мене утриматися від... від санкцій.
Тереса налякалась. Обличчя Фрада в цю хвилину здавалося висіченим з граніту, і не було в ньому ніяких людських почуттів, ніякого співчуття чи жалю — тільки сила і воля вчинити все, що спаде на думку.
Після недовгої мовчанки Фрад оволодів собою:
— То що ж таке моральні норми? Певні забобони, які люди вигадують для того, щоб їм було зручно жити. Але цей куточок всесвітнього заповідника живе цілком ізольовано від людства. У нас існують свої, як ви зводили висловитись, моральні норми, цілком свої, анітрохи не схожі на ваші, і саме такі, за якими зручно жити нам. Доведеться синьйоритам, — цього разу Фрад звернувся до обох, — засвоїти ці норми, щоб не опинятись у смішному становищі.
Тереса не стрималась:
— У вас — моральні норми? Ви злочинці!
— Це дуже умовне поняття, — чемно зазначив Фрад. — Зрештою його зміст цілком залежить від моралі суспільства. Ми — окреме суспільство. У нас своя мораль, і, можливо, нам здається злочинним саме те, що ви звикли вважати природним. Хочу тільки зауважити: наша мораль створює найкращі умови для вродливих жінок. Вона не може не припасти вам до вподоби.
— Саме вродливих?.. — перепитала Тереса.
— Тільки так. У нас мало що визнають злочинним і навіть неможливим, коли це робиться заради вродливих жінок.
— Послухайте, — втрутилась Яна, — ви не думали про те, що суспільство — не ваше, вигадане, а справжнє, людське — не подарує вам того, що тут робиться?
Фрад раптом засміявся — сухим дрібним сміхом.
— Синьйорити, ви не зрозуміли, бо не хотіли зрозуміти того, що я вам сказав!..
— Ви верзли нісенітниці. До цього важко ставитися серйозно.
— Доведеться, — сухо сказав Фрад і підвівся. — Вам покажуть ваші кімнати. На добраніч.
Він повернувся й пішов, і тільки біля дверей озирнувся, ще раз обвів поглядом Тересу і Яну, наче вирішував, котра з них краща. Двері розсунулись і знову зачинились.
— Гидкий чоловічок, — сказала Тереса.
— Ти казала — в ньому щось є.
— Це нічого не значить.
— Навіщо ж казати речі, які нічого не значать?
— Ти сьогодні занадто дратівлива.
— Для цього є причини.
— Не перебільшуй.
— Що ти говориш!
— Я хотіла сказати, що в мене теж є підстави...
— Мабуть, так.
— О!..
Тереса перемовчала, підшукуючи, що б сказати.
— Але в ньому таки щось є, — нарешті з викликом мовила вона. — Це надзвичайно сильна людина.
— Це дуже гидка людина...
Дівчата перезирнулися. Про що це вони?
— О!.. Сестричко! Ми втрачаємо розум...
— Ми з тобою втомилися...
Зайшов чоловік із кругленьким, нездорового кольору обличчям і лисим черепом. Він мав маленький носик, маленьке кругле підборіддя, маленькі круглі оченята. Схилився в театрально-чемному поклоні.
— Пробачте, дорогі міс, — сказав по-англійськи, — що я без стуку.
— Ми звикли, у вас так прийнято, — кинула Яна.
— На жаль, дорогі міс... Так тут прийнято. Дівчата помітили, що він сказав "тут", а не "у нас".
— Я тут працюю, так би мовити, дворецьким. Так чи інакше, але вам доведеться мати зі мною справу. Джон Ессельсон — до ваших послуг, міс. Простіше — Джоні.
Так мене тут кличуть усі.. Вам не подобається тут? Це особливе місце на нашій старій і безнадійно нісенітній планеті.
Базікаючи, несміливо наближався до канапи, де сиділи дівчата, і нарешті спинився за кілька кроків.
— Це місце, де гинуть і народжуються мрії. Гинуть одні й народжуються інші... Я раджу вам, шановні міс, якомога скоротити болючий процес відмирання мрій... Тих, до яких ви звикли, якими живете... Нехай приходять їм на зміну нові, і нехай вони збуваються, якщо вам пощастить!..
— Де Макс?
— Він вам потрібен?
— Я б хотіла сказати йому, що про нього думаю.
— Ви певні, що це йому цікаво? Яна спалахнула:
— Не треба.
(Продовження на наступній сторінці)