«Між нами Всесвіт» Радій Полонський — страница 23

Читати онлайн фантастичний роман Радія Полонського «Між нами Всесвіт»

A

    — Не поспішай, Таві...

    Спалахнув екран. Американський оглядач сказав: "Люди здивовані. Люди розводять руками..." Потім він додав: "На щастя, це припущення відпадає, і ось чому. Одночасно із зникненням учених зникли..."

    Китаєць закликав до здорового глузду й нагадував про долю Ван Цзінь-ю, а африканець наводив приклад з Віріату Нгойї. Кардашов вимкнув екран.

    — Ти зрозумів, Таві?

    — Поки що ні, Рудий. Що ти мені доводив?

    — Нічого... Ти звернув увагу на оцю фразу американця: "зникнення вчених..." Зникнення вчених-не Артема, а... багатьох?

    Дзенькнув великий відеофон. Спалахнув напис: "Вас викликає Буенос-Айрес". Лансапа двома кроками перетнув кімнату й увімкнув прилад. На екрані був Барханов. Як завжди, коректний, байдужий.

    — Здрастуйте, — кивнув негру. — Хіба Івана Антоновича немає?

    — Здоров, здоров, Василю, я тут, — озвався старий, наближаючись. — Кажи.

    Таві і Кардашов сіли до екрана.

    — Цілий день громадські організації Аргентини були на ногах. Робота продовжувалась і вночі. Жодних наслідків. Прогляньте деякі матеріали.

    Екран на мить затьмарився, потім на ньому з’явився чоловік у формі корпусу ракетних сполучень із смаглявим довірливим обличчям.

    — Артем Соболь летів у моїй ракеті. З Харкова до Буенос-Айреса. Я бачив його при посадці і при виході з машини. — Він говорив дуже впевнено, чіткою іспанською мовою. Кардашов увімкнув запис, щоб потім показати матеріали в Раді і в Академії. Пілот продовжував: — Ми з ним навіть розмовляли. Він сказав: "Дякую за швидкість". Я відповів: "Нема за що. Робота є робота. Приходьте за тиждень — відвезу додому". Він здивувався: "А хіба ви цілий тиждень будете в Аргентині?" Я сказав, що злітаю до Конакрі і назад, потім до Дамаска і назад і до Марселя й назад, бо я цю декаду працюю на лініях тижневої інтенсивності. Через сім днів — новий рейс на Харків, і я запрошую його, Артема Соболя, на мою ракету.

    — Ви знали, що це Артем Соболь? — спитав голос з-за екрана.

    — Звичайно, ні. Я тільки думав, що вже десь бачив цю людину. А коли Громадська рада почала показувати його портрет, я згадав, що бачив Соболя в пресі й по телевізії.

    Потім в екран увійшла жінка в такій самій формі.

    — Я приїхала на роботу через кілька хвилин після того, як сіла ракета з Харкова. Пробачте, я працюю оператором автоматики на вокзалі. Каси, інформація — оце моє господарство. І от я приїхала на роботу і вийшла з машини. Це там, на другому поверсі, де приймаються електромобілі. До мене підійшов високий світлоокий мужчина і спитав: "Ваша машина вільна?" Я сказала, що вільна.

    Голос з-за екрана:

    — Він був сам?

    — В тому й річ, що не сам. З ним було ще троє. Між собою вони розмовляли то англійською мовою, то іспанською. Я знаю іспанську, французьку й китайську, а англійської не знаю... Я, можна сказати, чула тільки половину розмови. Говорили по-англійськи, потім один з тих каже по-нашому: "За півгодини будемо там". Тоді Соболь щось запитав по-англійськи, а цей відповідає іспанською: "У нього немає відеофона". Тоді Соболь питає по-іспанськи: "А як же він мене викликав?", а йому відповіли по-англійськи. Сіли в машину й поїхали. Машина була вишневого кольору з білою смугою вздовж кузова. Оце і все. Які вони були, оті троє?.. Один з вусиками, всі високі, широкі в плечах. Більше я нічого не запам’ятала. А Соболя запам’ятала, бо в нього обличчя іноземця — велике, красиве не по-нашому, світле волосся...

    В екран увійшла група молоді. Спочатку зняли галас, потім почали по черзі. їхня компанія відзначала в парку на галявині, поблизу будинку Гомеса, закінчення середньої школи. Випили вина, потанцювали, пожартували, а потім дивилися дуже цікавий фільм по телевізору. В цей час на галявину сів вертоліт. Вони б і не звернули уваги, якби не колір машини: вона була блакитна, як небо. До машини зайшли високий блідий мужчина і дві дуже красиві дівчини — хлопці звернули увагу не тільки на вертоліт, але й на них, хоч перш за все їх зацікавив, звичайно, вертоліт. Машина піднялася вгору і просто-таки розтанула на тлі безхмарного неба.

    Знову з’явився Барханов.

    — В місті кілька тисяч вишневих машин з білими смужками вздовж кузова, — сказав він. — Знайти щось за цією ознакою неможливо. Розмови з мешканцями кварталів, що прилягають до виїзних доріг, були марні. Повітряна інспекція стежить лише за тим, щоб машини дотримували свого ешелона польоту. В повітрі голубого вертольота ніхто не помітив. Оце й усі новини. Коли хочете, поговоріть з Олексою Суховим та Пуебло Альмейдою.

    Кардашов схилив голову на знак згоди. Обидва хлопці сиділи поруч Барханова.

    — Нам нічого додати... — сказав Олекса, розводячи руками. — Товариш Дієгос висловив припущення, що тут... або ревнощі, або наукова заздрість. Хтозна...

    — Між іншим, — втрутився Пуебло, — старий Освальдо Гомес вважає, що Макс — мерзотник! Та ще який! Я з ним згоден.

    — Он як? — Таві присунувся ближче до екрана. — Нумо, юнаки, розкажіть про це докладніше.

    Кардашов тим часом увімкнув маленький відеофон і тихо попрохав якнайшвидше підготувати досьє про Максима Свирида.

    — Ви маєте якісь міркування з цього приводу? — спитав Таві.

    Олекса, переборовши болючу паузу, промовив:

    — Спотворити наші передачі до Академії міг тільки Макс. Мабуть, він замішаний і у всьому іншому...

    Кардашов насупився:

    — Але ж ви з ним товаришували?

    Олекса опустив очі, помовчав, потім глянув просто в обличчя Івану Антоновичу і твердо відповів: — Ні, ми з ним ніколи не товаришували.

    — Чому? Він вам здавався підозрілим?

    — Ніколи!

    — Ви разом працювали кілька місяців і навіть не товаришували... Це якось дивно...

    — Так було.

    — Наукове суперництво?

    — Н-ні... Може, частково...

    — А які у вас обох були стосунки з Артемом?

    — Гм... — Олекса гірко всміхнувся. — Якщо Свирид справді винен у тому, що сталося, то в нас було різне ставлення до Артема.

    Таві глянув на старого.

    — Маєш, Рудий! Що за запитання!..

    — Пробачте, Олексо, — сказав Іван Антонович. — Думайте, друзі дорогі, за нас ніхто не розгризе цей горіх. До речі, коли ви робили останню спробу зв’язатися з дівчатами?

    — Весь час робимо.

    Раптом Пуебло підхопився на ноги, і голова його зникла з екрана. Тільки чувся розпачливий крик:

    — Коли хто хоче бачити найжахливішого дурня світу — дивіться на нього! На безголового ідіота, на первісну амебу в образі людини! Дивіться, це я!!!

    — Друже, рамка, — сказав Таві. — Ми не бачимо тієї істоти, про яку ви так запально говорите.

    Пуебло гепнувся на стілець. Його обличчя рясніло потом. Притис пальці до щік і у відчаї крутив головою. Всі терпляче чекали.

    — Послухайте, у неї ж є намисто і сережки!

    — Це цікава подробиця, — сказав Таві Лапсана. — Далі?

    — Нейтрино!.. Я здійснив зв’язок через нейтрино. Для космічних перельотів. І я цілий день мовчав, я цілий день мучив цей мерзенний відеофон!..

    — Спробуйте бути конкретнішим, — порадив Кардашов. Зайві слова в ділових розмовах він вибачав тільки президентові Академії.

    — У неї на шиї і у вухах — нейтринний приймач і передавач. У мене — теж...

    — На шиї й у вухах?

    — Вдома. Я вчора завіз свій чемодан додому...

    — Послухайте, — Іван Антонович насупився. — Нейтринний зв’язок — це для фантастів. Сучасна наука не знає засобів, які б примусили нейтрино нести якісь сигнали. Ви маєте справу з серйозними людьми.

    — Але я його справді здійснив!..

    — Коли це так, то йдеться про епохальне відкриття.

    — Ах, яка різниця!.. Пробачте мені. Я побіжу.

    — Я з тобою. — Олекса підвівся.

    — Якщо пощастить здійснити зв’язок — негайно повідомте нас, — кинув Кардашов.

    Хлопці побігли. Барханов востаннє зазирнув до кімнати і попрощався...

    — Ти чував щось подібне, Таві? Забув про нейтринний зв’язок! Ні, ти уявляєш: він забув про нейтринний зв’язок!!!

    — Так, так. Звичайний собі геній... Віють вітри... Невже цей хлопець і справді зумів засідлати нейтрино, га, Рудий? Він таки не уявляє, що він наробив.

    Кардашов посміхався здивовано й тихо.

    — Молодь, молодь... Як ти гадаєш, Таві, ми наблизились до розв’язання таємниці?

    — Хтозна... Ти щось починав говорити про зникнення вчених. Я вже знаю, що ти хотів говорити. Але кажи.

    — Ти завжди був меткий хлопчина, Таві. Так от, візьмемо останні роки. Зник Ван Цзінь-ю. Через два місяці останки його тіла знайшли в горах. Зник Віріату Нгойї. Через кілька тижнів його мертвого знайшли в старовинній шахті. Згадай братів Уїльямсонів. Ти пам’ятаєш цю історію?.. Спочатку зникнення, а потім отой дивний лист про самогубство. І ось зникає Артем Соболь і Максим Свирид.

    — Ти пропустив Генріха Наумана.

    — Ну, то була звичайна катастрофа.

    (Продовження на наступній сторінці)