— Всі сукні широкі в талії, і я ніде не знайшла хоч би стрічечки клею! О, тобі до лиця! Прийшлося якраз?
— Еге ж, — Яна всміхнулась. — Наче на мене зроблене.
— Щаслива... Воно за кольором схоже на отой вертоліт. Якщо лиса потвора і справді наша горнична, я вимагатиму клей для одягу. Слухай, чого це ти сама з собою розмовляла у ванні? Я чула твій голос. Яна вагалася мить.
— Я не з собою. Я з твоїм братом і Олексієм.
— О!.. — Тереса підстрибнула. — Які ж ми дурні!.. Коли я на тебе дивилась, мені це й на думку не спадало. Наче ти все своє життя ходила з намистом. Тобі з ним так гарно!.. Як він без мене? Що вони там знають?
Потім вона сказала:
— Що ми з тобою зробимо? Ми тільки слабкі жінки... Яна відчувала себе так, як, бувало, в університеті перед
спортивними змаганнями: трохи хвилювалась, навіть боялася, та разом з тим усі сили були мобілізовані, голова ясна, тіло сповнене енергією.
В двері постукали. До кімнати зайшов лисий Джон Ессельсон.
— Бачите, міс, — сказав він, — я потроху починаю повертатися до звичок цивілізованого світу.
— Вони й справді тут не в шані... — кинула Яна.
Джон підібгав губи:
— Що зробиш — джунглі.
Розділ одинадцятий
ЧИ МОЖНА ЗВІДСИ ВИЙТИ?
Він пообіцяв Тересі, що кольорові стрічки для переклеювання одежі будуть увечері. Повів дівчат до вчорашнього салону — снідати. Дивився, як міс уплітають яєчню, базікав.
— Ні, справді, я вам щиро раджу оглянути місцевість. Яка краса, яка розкішна природа!.. Ви собі йдете, а навкруг орхідеї... Ви бачили, міс, які чудові орхідеї стоять у ваших спальнях? Це справді надзвичайно прекрасні орхідеї! Коли казати по секрету, я їх сам вибрав. У нас тут є куточок, де росте безліч орхідей. Я пішов і вибрав, щоб нові наші міс, — це я так думав, — швидше звикли до нової оселі... Яка природа, справді! Ви йдете, а назустріч боа, мавпи, папуги, тапіри...
— Слони, індики... — додала Тереса.
— Осли, — нагадала Яна.
— Ви про моє прізвище? — Джон хихикнув. — До ваших послуг, міс, — Джон Ессельсон. У перекладі: син осла, ваша правда.
— По нашому — Осленко, — пояснила Яна.
Джон зрадів:
— Осленко!.. Це звучить, як симфонія... Я вас прошу, міс Яно, коли ваша ласка: якщо вам захочеться назвати мене Осленко — прошу, називайте! Тут мене звичайно кличуть Джоні, але якщо вам заманеться...
Тереса обірвала:
— Досить, синьйоре Осленко, з цього приводу ми домовились.
— Міс бажають кави? Хвилинку, я наберу номер. Вірте, мені приносить велике задоволення бути вам корисним, і Це я роблю не так за обов’язком — я тут, що не кажіть, дворецький чи комендант будинку, — як за покликанням душі. Щоб скрасити ваші найперші дні. А далі ви звикнете до нового життя, вас захоплять нові мрії та інтереси, і ви забудете старого Джона... Осленка, як ви зволите казати.
Яна відсунула чашку з кавою:
— Дякую. Пристойний сніданок. І довго, на вашу думку, ми житимемо оцим самим... новим життям?
— Не знаю, міс Яно...
— Точніше кажучи, ви не знаєте, чи скоро нас збираються повернути назад?
— Любі мої міс, що я вам скажу напевне, так лише те, що вас не збираються повертати назад. Ось у чім річ. Той, хто сюди потрапляє, залишається тут...
— Назавжди?
— Боюся, що так. Принаймні на невизначено довгий час.
— Навіщо?
— Про це спитайте в хазяїна.
— У кого??
— В хазяїна. Я розумію, ви не звикли...
— Хто ж наш хазяїн?
— Найбільший наш хазяїн навряд чи знає про ваше існування. А найближчий — Фрад. Ви з ним знайомі.
— Ви хотіли сказати — господар оселі?
— Я, пробачте, міс, хотів сказати — наш хазяїн.
— Он як... А ви в нього служите?
— Що зробиш!
— Отже, ви — слуга?
— Схоже на те, міс.
— Послухайте. — Яна допитливо глянула в кругленькі Джонові очиці. — Тут що — театр?
— Міс Яно! Це не театр. — Джон витримав її погляд. — Це правда.
— Так навіщо ж?
— Вибачте мені, дорогі міс... Боюся, що ви не підготовлені до прямої відповіді на це запитання. Згодом вам відповість Фрад.
Тінь пробігла обличчям Ессельсона. Дуже коротка, миттєва тінь, — і знову кругла фізіономія випромінювала безхмарне задоволення собою, апетитом міс і життям. Але в оту коротку мить війнуло на дівчину холодним відчаєм, скорботою і, здається, глибоко затамованою зненавистю...
— Я трохи перебільшив щодо фауни нашого плато, — бадьоро базікав Джон. — Ви, боюся, не зустрінете жодного боа і жодного тапіра, хіба що мавп та папуг... А слонів, міс Тересо, — лисий уклонився аргентинці, — у сельві не буває.
— А осли?
Джон підхопився з стільця і розшаркався:
— Завжди до ваших послуг, прекрасні міс!
Тереса розсміялась. Яна опустила очі. Неприємно було дивитись, як блазнює немолода людина — "театральний слуга".
Зайшов Макс. Привітався до дівчат (вони не відповіли), мимохідь глянув на Джона, кинув:
— Лиса мавпо, геть! Джон слухняно вийшов.
— У вас так розмовляють з людьми?
Макс здивувався:
— Це людина?
Сів біля Тереси, легенько обійняв за плечі:
— Як спалося?
— Дякую, прекрасно. — Тереса труснула плечем.
Макс руки не прибрав,
— Ви б не хотіли оглянути місцевість?
— Хотіли б. — Тереса сильніше труснула плечем.
Макс однаково руки не прибрав.
— Тоді підемо відразу. Нехай нас пробачить Яна...
— Що? — Тереса підвелася. Макс насупився і лишився сидіти на стільці. — Ви гадаєте, що я піду не з Яною, а з вами?
— Погодьтеся, що це була б більш природна пара.
— З вами? Пробачте, у парі? — Тереса презирливо засміялася.
Яна дивилась у вікно.
— Сядьте, я вас прошу, — наполегливо сказав Макс і спіймав Тересу за руку. — Вам не личить все це. Їй, — він кивнув на Яну, — інша річ... А вам, дівчині, в котрій хвилююча жіночність говорить кожною рисочкою, кожним рухом, кожним словом...
Тереса зарожевілась від задоволення, та руку відняла:
— Я б вас просила не звертатися до мене з такими пропозиціями.
— Я однаково буду до вас звертатися з такими пропозиціями, — мовив Макс. — Знати вас і залишитись байдужим міг би... може, лисий Ессельсон, чи, як його дотепно назвала Яна, "людина".
У дверях з’явився Фрад. Пильно глянув на Макса, обмацав очима дівчат. Яна зіщулилася від того погляду, Тереса зашарілась густіше.
— Доброго ранку. Ви вже снідали?
Дівчата не відповіли. Тонкі губи Фрада стислися, очі відбили щось середнє між насмішкою і поблажливістю.
— Сідайте, — кинула Яна сухо.
Фрад вклонився і сів. Худе обличчя стало серйозним, погляд уважним, і в очах блимнули руді іскри.
— Чи буде серйозна розмова хоч сьогодні? — запитала Яна.
— Я вас слухаю.
— Треба повторити запитання?
— Повторіть, прошу.
— Перше. Де Артем Соболь?
— Я вам цілком серйозно кажу, що він живий і здоровий, далеко звідси.
— Я не питала, чи він далеко, я питала: де?
Фрада здивував упевнений і вимогливий тон.
— Коли це вас задовольнить, прошу: він у сельві, але у віддаленій оселі.
— Що він там робить?
— Працює.
— Точніше.
— Продовжує ту роботу, що покинув удома.
Ці відповіді нічогісінько не пояснювали.
— Він знає, що я тут?
— Ні.
— Де ми? Навіщо ми тут? Коли ми повернемось додому? Коли я зможу побачити Соболя?
— Ви б хотіли його побачити?
— Він мене — теж.
— Злива запитань. Спробую відповісти. Ви у найбільшому науковому центрі сучасності. Тут працюють учені, лабораторії, великі цехи, електричні станції. Чому ми ізолювали себе від людства? Бачите, — посміхнувся Фрад, — я сам допомагаю вам ставити запитання. Тому, що наше суспільство більш досконале, ніж людське. І тому, що людство ще не дозріло володіти тими таємницями, які відкрилися нам. Навіщо ви тут? На це я вам зараз не відповім, бо не хочу брехати. Обіцяю твердо: згодом дізнаєтесь.
— Я їм на це вже відповідав, — розсипав Макс презирливий смішок. — Вони мені, мабуть, не повірили.
Фрад пропустив репліку повз вуха.
— Коли ви зможете побачити Артема Соболя? Спочатку дозвольте запитати у вас: а навіщо вам його бачити?
Яна здивовано підвела брови:
— Це... мій чоловік!
— Ви не прожили з ним жодного дня, — знову втрутився Макс. — Який же він вам чоловік?
Яна не хотіла помічати присутності цієї людини. Але Фрад глянув на нього і схвально кивнув головою:
— Справді, який же він вам чоловік... Ви ж хотіли серйозної розмови.
Навіть не знайшлася, як відповісти на зухвалість. Фрад продовжував:
(Продовження на наступній сторінці)