Частина перша
ДЕ ТИ?
Розділ перший
"СПОЛУЧЕНІ КОНТИНЕНТИ"
— Пробачте, адже це четвертий вагон? — спитала Яна.
— Безперечно...
Дівчина, яка стояла біля входу, відступила. В її оксамитно-чорних очах відбилися увага й подив.
— О... — сказала вона.
Потім глянула повз Яну і стиха вигукнула щось іспанською мовою.
— Прошу?
— Даруйте, — дівчина легко перейшла на російську. — На нас з вами всі дивляться.
Яна озирнулась. Незнайома мала рацію. В широкому потоці пасажирів, що безперервно котився пероном, напроти дівчат утворився вир. Чоловіки спинялись і витріщали очі. Одні — захоплено, другі — здивовано, треті — зраділо.
Гарна жінка привертає увагу. Що ж дивного, коли людей вразив рідкісний збіг: дві красуні, цілком різні, стояли поруч немов для того, щоб виразніше відтінити одна одну.
Яна була середня на зріст. Міцне розвинене тіло гімнастки, струнка шия, пухнаста копа високо підстриженого волосся — все це були знайомі риси сучасної дівчини, але доведені до такого рівня досконалості, що скидалися на витвір мистецтва. У неї були карі очі, короткий рівненький ніс, а на опуклих вилицях жеврів смаглявий рум’янець.
Яна всміхнулась до незнайомої:
— Це ваша вина.
— Моя? Даруйте, на мене інколи заглядаються, це правда, але щоб отак...
Дівчина сміялася з щирим задоволенням: пишалася своєю вродою. Вища за Яну, гнучка, з важкою, хвилею чорного волосся на плечах, вона могла уособлювати одвічну південну красу юної романки.
Яна зайшла у вагон і попрямувала до свого купе. Розсунулись і зачинилися за спиною двері. Озирнулась. Над дверима блищали два циферблати. За московським часом було без двох хвилин десять. За світовим — на три години менше.
— До відходу поїзда залишилось дві хвилини, — сказав жіночий голос.
Озвався чоловічий:
— Любі друзі, наш поїзд номер десять світової залізниці "Сполучені континенти" робить рейс за маршрутом Лондон — Париж — Берлін — Варшава — Москва — Горький — Свердловськ — Новосибірськ — Електроград — Якутськ — Молодіжний — Фербенкс — Ванкувер — Сан-Франциско — Лос-Анжелос — Мехіко — Гватемала — Панама — Джорджтаун — Каракас — Бразіліа — Ріо-де-Жанейро — Буенос-Айрес.
— До відходу поїзда з Москви залишилося півтори хвилини, — нагадала жінка...
Яна знайшла потрібну кнопку, і широке, на всю стіну, вікно тихо опустилося. Відкотила столик і визирнула з вагона.
Людський потік на широкому, як міська магістраль, пероні вщух. Натовп витягнувся вздовж состава — люди прощалися, нудились, розглядали двоповерхові вагони.
Був осінній ранок. Синє небо вицвітало над землею, терпке повітря, ліниво граючись, торкало на пероні жовті листочки; з-за плескуватого навісу вокзалу вихлюпувались жовті, чорні, зелені з оранжевими іскрами хвилі дерев. А по цей бік будівлі горіли осінні квіти...
Очі, очі, очі... Вони однаково втішають і дратують... Ба! Та не тільки на неї дивляться хлопці й чоловіки. Яна нахилилась вперед і висунулася з вікна. З сусіднього купе так само визирала ота красуня. Обидві засміялись.
— Вас ніхто не проводжає? — спитала незнайома.
— А ми з братом об’їхали навколо світу, а тепер повертаємося додому. До Буенос-Айреса. Мій брат — Пуебло Альмейда, а я — Тереса...
Яна не встигла відповісти. Вже знайомий чоловічий голос промовив над самим вухом:
— Поїзд вирушає. Будь ласка, відійдіть од вікна.
— Зустрінемось у салоні! — махнула Тересі рукою.
Відчула ліктями, як обережно, "ввічливо", але наполегливо почало підійматися вгору віконне скло. Знизу долинуло тихе гудіння, а перон разом з натовпом поволі рушив з місця і поплив назад.
Вікно зачинилось. Жіночий голос сказав:
— Наступна зупинка — місто Горький. Ми будемо там о восьмій годині тридцять хвилин за світовим часом або об одинадцятій тридцять за московським.
Останні секції вокзалу майнули за вікном, дерева строкатим натовпом кинулись до колії, а потім чимдуж помчали назад, до Москви... Поїзд почав підійматись над ними — це колія збігала на естакаду. Потім за жовто-червоними хвилями лісу розгорнулася панорама Москви.
Білі кристали старих висотних будинків, прозорі призми й куполи нових, ледве помітні здаля, легкі, мов павутиння, прольоти винесених над містом шосейних доріг, різноколірні летуни, що неслися над вулицями в кілька шарів, — все злилося з осіннім лісом у розмаїту палітру...
Яна піднялася до салону. Нудотне відчуття несподівано підкотило до горла, виповнило груди, ніби вона подала в швидкий водограй. Стіни й стеля салону були з прозорого, непомітного, як повітря, мастикового моноліту, а за ними... Мов величезні колеса, оберталися з обох боків ландшафти, а на тих колесах мерехтіли червоні гаї, ніжно-зелені клапті озимини, мчали оселі, невпинно маяли, перекидались, стрибали якісь кольорові плями... Підвела очі — вгорі з неприродною швидкістю бігли прозорі хмарки.
Затулила долонею очі.
— Це зараз минеться, — почула біля себе чоловічий голос. Тихий, а від природи, мабуть, різкий, металевий. Сильна рука підтримала під лікоть.
Обережно глянула. Праву стіну й півстелі вже запнула зелена завіса. Смаглявий приземкуватий чоловік тримав дівчину за лікоть. Очі, схожі на чорні сливи, заклопотано зазирали їй в обличчя, губи розтулила несмілива посмішка, настовбурчилися тонкі чорні вусики.
— Сідайте, вам тут буде краще. Коли хочете, ми зовсім завісимо... — підвів до крісла і ввічливо вклонився.
— Дякую, вже минулось.
— Це мій брат, — почула вона.
У кріслі поруч сиділа Тереса. Закинувши ногу за ногу, невимушено погойдувала біленьким черевиком.
— Пуебло Альмейда? — перепитала Яна.
— У вас чудова пам’ять! — Пуебло запитливо нахилився, присуваючи до себе третє крісло. — 3 вашого дозволу?
— Звичайно. Пробачте, я не встигла себе назвати... Яна Шевченко.
— Чудове ім’я. Ви носите прізвище вашого великого поета. Ви українка? Яна — це українське ім’я? Мені сестра казала, що наша сусідка красуня і що я з першого погляду закохаюсь. Кажучи відверто, мені ці слова в одне вухо влетіли...
— О! — вигукнула Тереса. — Чи я тебе не знаю! Яна всміхнулась:
— Так, я українка. Яна — це взагалі ім’я слов’янське.
— Ви пробачите, що ми з Тересою не знаємо вашої рідної мови? Ми з нею вивчали російську.
— Та й я іспанської не знаю.
В салоні стояли крісла з похилими спинками, низький диван; як і в купе, — два годинники, окремо — обідній стіл із стільцями І над ним — зачинене віконце, звідки подавалися страви.
Телеекрани поглядали на людей з бездумною іронією. — Ви вже їздили по Залізниці? — спитала Тереса.
— Сором сказати... — зітхнула Яна. — Я їду вперше. Пуебло похвалився:
— А нам з сестрою вже доводилось. З Буеноса до бразильської столиці. Мушу вам сказати, що недарма цю споруду називають новітнім чудом світу.
— Це вже вигадали мої колеги.
— Ви журналістка?
— Це моя творча професія...
— А виробнича?
Виявилося, що обидві дівчини працюють операторами: Яна на заводі фізичного устаткування, а Тереса — в хімічному виробництві. І вчиться на художницю. Пуебло нажурився:
— Хоч з поїзда вистрибуй... Я такий неповноцінний у нашому товаристві... Радіоінженер, та й годі! Ніякої творчої професії!..
— О! — сказала Тереса.
Яна помітила, що цей вигук у її мові передавав які завгодно почуття.
— О! — обурено сказала Тереса. — Що він каже, ви тільки послухайте! Неповноцінний. Я чула, як про нього говорили спеціалісти. Вони казали, що він надзвичайно талановитий інженер. Чуєте, Яно, якщо він закохається у вас з першого погляду, — а я боюсь, що це вже сталося, — вам не буде соромно за такого залицяльника!
Яна сміялась. Дивно: скільки того часу минуло, як вона стрілася з аргентинцями, а вже відчувала себе з ними наче з давніми друзями. Відверто милувалась Тересою. Аргентинка випромінювала жіночність і грацію. її рухи були плавні, ніби вона весь час танцювала уповільнений танок.
А Пуебло милувався Яною. Рівні, мов за лінійкою відкреслені, брови з ледь спущеними краєчками надавали обличчю дівчини зворушливої мінливості: от-от воно було задумливим, та ледве майнула в очах посмішка — і вже сяє отим бісовим лукавством, від якого найсуворіший чоловік стає соромливо-слухняним...
Трохи ширше посміхнеться — доброзичливість і увагу відбивають її риси. Від сміху полум’яніють опуклі вилиці, а зуби — білі мов сніг, і ясно світяться карі очі.
Ще одне помітив Пуебло. Яна мала довгі-довгі, як у піаністки, пальці. Коли в розмові вона замислювалась чи підшукувала потрібне слово — її рука легко, мов хмарка, звивалась у повітрі, і кінчики пальців ледь-ледь торкались вуст, наче підганяли їх: "Ну, кажіть-бо далі..."
(Продовження на наступній сторінці)