Нічого привабливого і — "чоловіки сходять із глузду". Безрадна, мовчазна, конфузлива і — життя людей, що в неї закохуються, обертає вона в трагедію, ламає, розбиває, псує, губить, вивертає людину.
Н. О. Огарьова, Герценова дружина, каже про Марка Вовчка:
— Тургєнєв[39] мав рацію — вона була негарна, тільки її сірі великі очі були непогані, в них світились розум та український гумор: крім того, вона була струнка і вміла вбиратися зі смаком.
— Обличчя дуже лагідне, але просте, — описує її Віра Аксакова.
— Блондинка з сірими очима, рівними, плавкими і спокійними рухами, русявими косами, — згадує за неї Дм. Маркович.
Про "невродливу її фізіономію" каже також і Ап. Суслова ("Годы близості с Достоевским". — М., 1921).
Славетний фізіолог проф. Сєченов у своїх мемуарах так розповідає про своє знайомство з Марком Вовчком у родині Пасеків:
— Т. П. Пасек нерідко запрошувала Дм. Ів. Менделєєва й мене до себе то на чай, то на московський пиріг або ж щі, і в її родині ми завжди зустрічали пані Марка Вовчка, яку рекомендовано було в вічі як письменницю, а за очі як бідну жінку, що страждає від суворої вдачі свого чоловіка. Чи то не звертала вона жодної уваги на нас, чи то ми не доросли до розуміння душевних її скарбів, але в мене принаймні не лишилося жодних вражень до неї щодо цього. Нічого більше: білява, невродлива, не дуже молода і досить огрядна дама, без усяких прикмет змученості на обличчі.
— Проста до пошлості — ось яке враження справляла Марко Вовчок у житті.
Марія Карташевська у листі до Віри Аксакової з приводу оповідання "Игрушечка" писала: "Що за величезний талант у цієї жінки! Ні, вона, певно, прикидається, являючись такою простою, ледве-ледве не пошлою жінкою в звичайному житті".
Отже, це й була така Марковичка. Така вона була не тільки у враженнях інших від неї, а й у своїй власній автохарактеристиці. 16-літньою дівчинкою й 30-літньою жінкою. Завжди однакова байдужа, рівна, спокійна. "Ніщо її не зрушало, ніщо не дивувало". 16-літньою дівчинкою вона вже відчуває в собі отую Ґетеву олімпійську споглядальну незворушеність: дивний спокій, незрівняну байдужість; ніщо її не хвилює, не зачепить, не зацікавить.
Чудесна насиченість, наповненість, достіглість.
— Мовчуще божество! — як назвав її Куліш.
4-го вересня року 1850-го 16-літньою дівчинкою Марія Олександрівна писала своєму нареченому Опанасові Марковичу:
— Через що в мене така дивна вдача? Усе, мені здається, я пережила, про що б я не чула й не бачила. І ніщо, здається мені, мене не лякає, як інших. Усе нібито надто звичайне. Чи це байдужість, чи це сподіванка, що все, що трапиться, обернеться якнайлучче, чи я надто певна в собі, що зможу все витримати. Я уявляю собі іноді всі нещастя, які можуть трапитись — нема жодного, якого б я не могла перенести. Мені здається, я перенесла б усе спокійно і, сказати — з радістю, викупляючи всі помилки неповерненого минулого, навіть прийдешнього.
На забуваймо: це лист 16-літньої дівчинки!..
— Багато, — пише юна про себе далі в тому ж таки листі, — багато є такого, чого я не можу сама розтлумачити словами. У мене так багато думок, що я нібито завжди думаю. Іноді, розмовляючи, я відчуваю раптом, як прилинуть думки найрізноманітніші: добрі, лихі, порожні, важливі, усе так перемішано, і все здається так дивно. Коли я буваю на самоті з природою, мені здається, ми вкупі, разом думаємо, але я не можу розповісти. Не можу… Чи ж бачив ти, як тіні набігають на горби після півдня? — Мені здається, всі думки в мене також одна за одною минають швидко, швидко, не встигаєш за ними стежити.
Безкрає синє, забарвлене чистим індиго небо. Горби, що відходять у блакитну далечінь. Темно-сині ліси. Ввесь світ насичено цією синьою блакиттю. У синяві неба, в далечині ультрамаринових лісів тануть думки, такі ж ясні й прозорі, як і хмарки на небі. Навколо синій спокій, блакитна тиша.
Після півдня!
Лежати на землі, дивитись на небо й думати.
Навколо й на душі божественна спокійна байдужість всепізнаності й всепевності… Та переповненість думками, та мудрість, що вища від слів, що вже не знає слів, що її не можна виявити в словах. Тільки мовчазність може бути варта цієї мудрої насиченості буттям і думками.
Розділ IV. Параска Глібова
1
Рік 1860 приніс для Куліша два нові знайомства й два нові романи — чернігівський роман з Параскою Федорівною Глібовою, дружиною Леоніда Івановича Глібова, відомого байкаря, та полтавський роман з Ганною Павлівною Рентель[40].
3 червня 1860 р. Куліш писав до Петербурга A. C. Каменецькому:
— В Чернігові я вже другий тиждень і проводжу тут час з такою приємністю, як ніколи й ніде.
Весело! Весело! Весело!
— В Чернігові люди живуть так гарно, як тільки можна бажати од невеличкого провінціального міста.
Тож таки коло нього ходили, його слухали, розважали. Купання, катання, прогулянки, подорожі за город кашу варити, сало на шпичках смажити, пісень співати, козачка танцювати… Не Чернігів 60-х років, а справжня Січ Запорізька. Тут тобі й скоки, й викрутаси, та через голову та колесом, а до того ж ще й найпривабливіше кохання, найніжніший флірт.
— Який великий поет серце людськеє! — проголошував Куліш.
Проза життєва оберталась в поезію серця, і все життя здавалось чудесним, таємничим і радісним.
Найближче зійшовся Куліш в Чернігові із Леонідом Глібовим та зі Степаном Даниловичем Носом.
Про Глібова Куліш писав Каменецькому: "У Глібова є хороші вірші. Приміром:
Доле моя, нене моя, де ти, отзовися?
Ой навіщо ж ми любились, нащо ж розійшлися?
Ніхто більше Глібова виглядом, манерою й читанням не скидається на поета. Його призначення було високе, і в іншому суспільстві, за інших обставин він був би незрівняний естетичний критик і поет. Але гниле життя в панському нашому суспільстві згубило його. Він не живе, а одживає, хоча й сама руїна прекрасна в цій особі, яку задумала природа в найщасливішу хвилину".
Та в особливому захопленні був Куліш від Носа:
"Дуже приємна людина — Ніс… Це ім’я буде в нас безсмертне. Це така людина, якої й історик, і поет найбільше потребують. Між народом він — свій, без найменшої натягненості. Супроти його я вже джентльмен, тобто відрізнений від народу недостатністю народного виховання. Він учиться в народу і чудесно вчиться. Вищого за нього немає етнографа, і деяка навіть обмеженість розумових дарів допомагає йому черпати матеріали для етнографії в усій їх чистоті, без сторонньої домішки".
То була найвища похвала для людини й письменника, коли її називав Куліш етнографом…
Український гурток у Чернігові був міцненький. Було тут багато молоді, настроєної також романтично, як і Ніс. Отже, явочним порядком заснований був так званий "Носівський курінь", щось подібне до українського клубу. До "куреня" вступити було вільно кожному, аби тільки він одягавсь у народне вбрання та розмовляв народною мовою.
Було й так, що всією громадою виїздили за город, розкладали багаття, смажили на шпичках сало, пили, співали народних пісень, декламували поезії Шевченкові й вертались додому.
Гостінність самого Носа була в такій "широте беспредельной", що, не питаючись, спинявсь у Носа кожен, хто хотів, так що Ніс не бачив іноді й господаря речей, хто він і що він, тільки бачив кого валізи. Обідав у Носа теж хто хотів, і тільки по обіді кидано гроші в карнавку, прибиту на стінці. Члени "куреня" неабиякої ваги надавали народним звичаям стародавнім і за Носовим приводом прагнули реконструювати козацьке запорізьке життя колишнє в своєму побуті.
Отак, як Куліш у своїй "Чорній раді" запорізьке життя та Кирила Тура змалював:
— У нас на Січі приїжджай хто хоч, устроми ратище в землю, а сам сідай, їж і пий, хоч трісни — ніхто тобі ложкою очей не поротиме. А ці городові кабани усе мають за власне, що перше забрались у баштан.
Уставши з-за столу, Кирило Тур подякував за хліб-сіль по-своєму:
— Спасибі Богу та мені, а господарю ні: він не нагодує, то другий нагодує, а з голоду не вмру, — та й потяг із подвір’я, не сказавши нікому й прощайте, наче зі свого куреня.
Своєю щирою вдачею, широкою, надто експансивною "запорізькою" натурою, також через свій непоганий баритон та оригінальний зовнішній вигляд Ніс був дуже популярний не тільки в Чернігові. Принаймні Ніс згодом писав про себе:
— На мене в Україні дивилися, як на міф. Знаю, що чомусь у чернігівському бутті моєму, як на диво, хотіли поглянути на мене всі проїжджі, навіть і за 300 верст, а може, й дальні странніє. Навіть були й такі, що уявляли мене диким вершником і побоювались трохи, особливо вночі, та ще темної, недовірливо позираючи на віконце. Одне слово, були такі щасливі фантазії, що зробили з мене новітнього Гаркушу.
Як належало справжньому запорожцеві, носив Ніс і козацьке вбрання, що ним він епатував чернігівське панство й муляв очі місцевому начальству[41].
У запорізькому — "чесному курені" Носовому Куліш відчував і себе справжнім запорожцем. У Чернігові Куліш ходив у червоних шовкових штанях і в вишиваній сорочці.
Фантастичний театральний костюм Кулішів привертав до себе увагу чернігівських хлопчиків, і вони, побачивши Куліша на вулиці, бігли за ним юрбою й гукали:
— Турчин! Турчин!..
3 червня року 1860 Куліш писав Данилові Каменецькому до Петербурга:
(Продовження на наступній сторінці)