Прометеїстичне хлестаковство — це друга натура в Куліша. Те, що не раз багатьох обурювало в Гоголі, те саме дивує нас і в Куліші. Зовнішній прокламативний моралізм і поруч того личина, маска. Пишновеличний, гордий, самовпевнений, хлопаючи по плечу Глібова, Куліш пише до нього листа зайвого, непотрібного й недоречного, де з піднесенням великодушної егоїстичності аналізує поводження Леоніда Івановича.
— З нас трьох, Ви, Леоніде Івановичу, поводились краще від усіх, коли тільки правдиві побоювання Ваші, що Параска Федорівна не буде щасливіша, змінивши обставини й місце свого перебування. Я діяв, розуміється, шляхетно, але на удачу. Вона хиталась між двома крайностями, і це цілком зрозуміло для мене. Ви одні, знавши її здавна, робили, як слід робити шляхетній людині, тобто давали особі свободу і в той же час застерігали її від небезпеки, що полягає в ній самій. Може, Ви врятували всіх нас від багатьох великих страждань, примусивши постраждати кожного потроху.
Оскільки тактовно було писати до Леоніда Івановича такого листа, оскільки чемно й чутливо було обмірковувати в листі до нього його поведінку, на це питання міг би відповісти тільки сам Куліш.
Після того, як справу було налагоджено і Куліш почував себе цілком певним, що події не обернуться проти нього, він робить найсміливіші жести:
— Так!.. Поміркованою прихильністю з боку Параски Федорівни я б не задовольнився; тільки повна самопожертва була б для мене відрадна в житті.
Леонід Іванович поводився в усій історії надзвичайно стримано, лагідно, прихильно. Він не образив Куліша. Отже, для Куліша цього було досить, щоб він почав був нав’язуватися до нього з дружбою, дарма що це для Глібова повинно було здатись занадто прикре.
У Герберта Велза є надзвичайно цікавий твір, з тонкою іронічною пародійністю писаний, де він змальовує "янгола", що опинився раптом на землі, в звичайній буржуазній "котеджній" обстанові. "Янгол" зберігає на землі всі погляди, думки, манери, звички, засвоєні в "янгольському світі", які в цьому людському світі викликають безліч непорозумінь, прикростей, безглуздостей і нетактовностей. Використовуючи традиційний спосіб "переключення" гіпотетичного світу ідеальних янгольських істот у план буржуазних понять і поглядів, — Велз досягав надзвичайного пародійного ефекту.
Отже, й Куліш, може, він був і бездоганним пророком, але дуже мало чутливою людиною і зовсім не джентльменом. Йому бракувало банальності. Поза сумнівом, він трохи юрод, в ньому надто багато від Кирила Тура. Його поводження — то парада юродивих пародійностей.
Отже, Леоніду Івановичу Глібову він довіряє свої визнання з наївною безпосередністю, що зовсім чужа будь-чого людського.
— Такі люді, як я, — пише в тому-таки листі Куліш, — не можуть бути щасливі в іншому; вони повинні задовольнятись з власної душі. Я багато робив спроб — і жодна з них не вдалась. Остаточний висновок мій такий: чи в мене нема стільки життя, щоб цілком оволодіти чудесною душею жінки, чи я ніколи не зустрічав жінки такої піднесеної, щоб співчувала моїй душі в кращих її рухах.
Ці його визнання, як і взагалі ввесь лист Куліша до Глібова, бринять, як ляпас. Кожне слово його розсудливих міркувань і визнань сприймається як образа. А Куліш розмовляє ніби чужа людина про чуже й байдуже, стороннє; експериментатор, вчений дослідник, лікар, суддя, "янгол", "пророк", "юродивий".
"Спроба" — зазначає з приводу останнього наведеного в нас уривка Петро Чубський, — торкалася також і Параски Федорівни, жінки Леоніда Івановича, якому все, це й писалось, і від того ввесь тон листа набирає дивовижного, щоб не сказати — принаймні нетактовного характеру…
У нас і в Куліша різні мірки, різні погляди, різні оцінки. Куліш завсіди Куліш. Безпосередньо після рядків про марність усіх його любовних "спроб" він пише: "Прошу Вас, Леоніде Івановичу, не розлучайтесь зі мною на життєвій путі"… Прохає, звичайно, не для себе: "Може, Ви за моєю співучастю зробите зайвий крок вперед в розвиткові Вашого таланту".
— Я, — пише Куліш далі, — бажав би перевести Вас на службу до Києва, де більше людей розумових і більше засобів для розумового розвитку. Чи згодні Ви будете, як я знайду Вам приймовне на перший раз місце? Відповідайте на ім’я Ів. Пилип. Хильчевського, старшого доглядача загальних квартир при 2-ій гімназії. Я проживу в Києві до Вашої відповіді.
Що це? Одвертий, голий, неприхований цинізм? Бажання піддобритись? Чи, може, схований намір улаштувати можливість зручніше стріватись з панею Параскою, не викликаючи зайвих розмов? Ні! Ні! Ні!.. Це Куліш, такий, як він єсть. Петро Чубський закидає Кулішеві тверезе резонерство, але, попри всю свою розсудливість, а може, й через цю саме розсудливість, Куліш надзвичайно безпосередній. Людина найщирішої безпосередності. Він нездібний стримувати добрих поривів своєї душі. Він дякує Глібову, що той урятував усіх їх від багатьох страждань, і схоплений почуттям вдячної доброзичливості, він хоче віддячити свого щирого й доброго приятеля. Не через інше що, як тільки через почуття щирої, глибокої приязні. Не всі ж такі добрі, лагідні, як він, Куліш: не людина, а янгол во плоті.
Єлей, миро, хліби, офіри, туркотіння голубів, тиха вечірня молитовність, аромати степових трав… Сріблясто-сиві струмки тиміяму здіймаються вгору і в непомітних коливаннях тихо тануть в ясній прозорості вечірнього неба. На душу лягла лагідна спокійна незворушна тиша небесних серафічних споглядань. Злий гомін життєвої борні зник, згас, розтав…
У душі його співають янголи, принаймні він сам запевняє про це.
…"Боятись" його щодо жінки — Глібову немає чого:
— Не бійтеся мене щодо Параски Федорівни. Вона задовольниться простою дружбою моєю, тому що такої любови, якої я прагну, вона не розуміє, да й я не здібний вірити в те, в чомузневірився раз.
Навіть і для неї він може бути корисним:
— Я люблю її настільки, щоб стежити з участю, що буде далі з цією зіпсованою дитиною і, на випадок потреби, зробити їй корисну послугу.
Але найкраща остання фраза в цьому листі до Глібова.
Куліш в Ніжині спинився в родині батьків Параски Федорівни і в листі до Леоніда Івановича приписує: "Скажіть панотцеві Федорові та Марії Павлівні, що я їх дуже полюбив, та і вся родина мила й добра. Я сам, — додає Куліш, — на Вашому місці одружився б у такій родині".
Навіть у цій своїй "мопасанівській" історії, смакуючи приємність легкого любовного успіху, Куліш зберігає позу пророка, людини "не од мира цього", що живе високими ідеалами. Отеє протиставлення високого себе й мізерної її, пані Параски, "зіпсованої дитини", Куліш зберігає і в цьому разі.
Вівши роман на очах у чоловіка з його дружиною, докрутившись до того, що жінка збиралася кидати чоловіка, він каже про перевиховання жінки, про свої високі ідеали. У листі до зрадженого чоловіка він зневажливо пише про його дружину як легковажну жінку, про її непевність, про брак у неї високих правил, про те, що вона не гідна його, Кулішевої ідеальної піднесеності.
Куліш намагається впевнити Леоніда Івановича, що його дружина не варта Куліша…
— Вам краще знати, чи можна здійснити мої великодушні мрії щодо перевиховання жінки, уже сформованої під іншими впливами. Вам краще знати, чи є в ній "жажда знань і праці", чи вона більше була б задоволена з безтурботного життя, чужого всяких суворих планів. Іноді я нудьгую, як людина, що опинилась на безлюдному острові; мені жалько моїх надій; але коли згадаю, на якій невизначеній основі я будував свої чарівні сподівання, то жахаюсь од власної вигадливості і дивлюсь на Вас як на благодійного генія мого життя…
Він дає доброзичливі поради Глібову. Він радить йому залишатись і надалі таким, який він був досі.
— Будьте завжди самим собою. Ніколи і ні для чого не змінюйте таких чудесних поривів серця, що Ви, може, проти власної волі, висловили своїй дружині перед розлукою…
Можна дивуватись, можна обурюватись з такої самовпевненості Куліша. В своїй гоноровитій піднесеності Куліш доходить до таких ступнів, коли з нього вже не можна навіть іронізувати!
Кінець кінцем, хто йому дав право копирсатись у душі Глібова, аналізувати його почуття, ставати в стороні і, як з найближчим і найінтимнішим приятелем, обмірковувати й оцінювати його поводження, дарма що, може, в даний час Глібов переживав найболючіші муки?
3
4 липня р. 1860 з Києва Куліш писав до Каменецького:
— Виїжджаю з Києва завтра сам, але, проїхавши 200 верст, матиму попутницю…
З приводу тодішнього свого життя писав:
— До вас доходитимуть безглуздії сплітки про мене. Вони доходять і до мене. Я сміюсь із них без будь-якої гіркості. Як мало люди здібні прозирати в істину навіть і тоді, коли перед ними не ховаєшся. Що простіше чинимо, то глибокодумніше вони здогадуються, в чім справа. Тут фантазія в різнокаліберних моїх суддів розігралася до того, що мене вважають за якогось урядового агента. Кому з них прийде в голову, що така людина, як я, шукає тихого притулку, як підстрелений птах? Мій веселий жвавий вигляд, сердешна радість, що визирають з моїх слів про різні різниці — зводять моїх спостерігачів з глузду, і вони не можуть розв’язати, який саме біс чи які біси сидять у цій людині. А в ній тихо співають янголи, але тільки нікому не переказує він, про що співають вони. Та й як перекажеш? І хто цього вартий?
(Продовження на наступній сторінці)