Тихесенько, як тінь, ступала
І кралася не до курей,
А до сердець прихильно-щирих,
До розумів святих-правдивих,
Губила між людьми людей[37].
А 20 липня 1889 в листі до Ом. Огоновського додав такі пояснення:
— Марка Вовчка вигадав я по созвучному слову Марковичка, та й не помиливсь, приложивши такий псевдонім: сей-бо вовчок, той, що росте диким паганцем на плодючому дереві, висисав так само живі соки з людей, що держали його на світі.
З приводу наведеного уривка з Кулішевої поеми Ол. Дорошкевич зазначає: "Здається, в цій непристойній характеристиці виступає, як на долоні, вся мстива, себелюбна натура Панька Куліша".
Справді, непристойна!.. Справді, був Куліш мстива й себелюбна людина!.. Але в своїх взаєминах з Марковичевою чи вже й був Куліш такий відмінний од інших, та от хоча б і від Тургєнєва? Тургєнєв мав значно м’якішу й лагіднішу вдачу, але й він пише Марку Вовчкові "свирепые письма", і він читає їй нотації, застерігає, попереджає.
Коли року 1861 Марія Олександрівна поїхала з Парижа до Рима вкупі з Олександром Пасеком та Єшевським, Тургєнєв написав їй досить сердитого листа, в якому ущипливо зазначав: "Використайте принаймні з користю Ваше перебування в Римі. Не млійте, сидячи годинами бік-коло-боку з Вашими, проте, наймилішими приятелями; дивіться, вчіться, ходіть по церквах і галереях" (1/ІІІ—1861). А в наступному листі (4/ІІІ—1861) застерігав: "Поміркувавши з приводу мого листа, Ви самі впевнитесь, що Вам не можна йти далі тією самою ж доріжкою".
Отже, в попередженнях Тургєнєва той самий зміст і сенс, що і в словах Кулішевих, коли той "остерігав Марковичеву".
А 2 січня року 1861 Герцен писав до М. К. Райхель:
— Марія Олександрівна збалувалась зовсім і пішла писать, та не повісті, а "были".
Куліш назвав Марковичеву лисицею. Це не його самого думка. Тургєнєв 22 травня 1861 р. писав Марковичевій:
— Ви не без хитрощів, як самі знаєте… Ви химерна істота, й Вас розібрати дуже важко.
У листі до Тургєнєва з 1/ІІІ—1861 Герцен нотує про Марка Вовчка:
— Хай вона має хоч десять інтриг — мені діла немає і, розуміється, я не кину каменя, але загальна фальшивість — інша справа.
Отже, справді, як розібратись в усій її поведінці? Вона їде з Пасеком до Рима та не тільки з самим Пасеком, а ще й з Єшевським, а в листах до Тургєнєва запевняє його, що вона "віддана йому назавжди". "Віддана назавжди", з одного боку, і роман з Пасеком та Єшевським, з іншого. Як сполучити це? Чи це тільки надзвичайний цинізм, єхидство, лисячі, жіночі, двозначні хитрощі, чи, може, таки і справді "відданість назавжди", велике кохання, коли можна все дозволити й на все піти, мати ще десять романів, інтриг, закоханостей і все ж зберегти в собі цнотливу й піднесену ілюзію кохання єдиного й назавжди незмінного?
Щоправда, "свирепость" Тургєнєва не така гостра, не така пристрасна, не така поривна й палка, як у Куліша. Незважаючи на всі зрадливі хитрощі Марка Вовчка, Тургєнєв намагається захищати її від закидів Герцена; взагалі у своїх взаєминах із Марком Вовчком, у своїх почуттях до неї Тургєнєв був лагідний, іронічний і поміркований: "барственный"!.. Оцієї "барственності" й бракувало різночинцеві Кулішу з його неврівноваженістю й різкістю. Тургєнєв у своїх почуттях ішов на компроміс там, де Куліш рвав.
Якось Толстой казав Тургєнєву:
— Я не можу визнати, щоб те, що Ви кажете, було Вашим переконанням. Ви намагаєтесь заховати суть Ваших думок і звете це переконанням.
Такий був Тургєнєв і в своїх громадських поглядах і в стосунках із жінками.
Чергові романи Марка Вовчка набували ваги якоїсь сенсації й приносили їй, як зазначає Ол. Дорошкевич, авреолю оригінальної, експансивної жінки.
Герцен писав Тургєнеєу про Марка Вовчка 1 березня року 1861 з приводу чуток про плутані її романи, про її мандрівки, про її зустрічі й знайомства:
— Ти на неї маєш вплив (мабуть, вона на тебе — більше) і, коли ти хочеш бути їй корисним, постав її на ноги і виплутай із світу поганих спліток, подвійних кохань, кокетства й брехні. Бо Жорж Занд не через те велика письменниця, що багато капостей робила.
Мандрівки й поети стали звичайні в житті Марка Вовчка, і слава проходила в мандрівках через поетів. Марко Вовчок належала до жорж-зандівської доби жінок-письменниць. Письменниця почуттів, вона робилася приятелькою письменників.
— Марко Вовчок така ж симпатична й мила — така ж оригінальна!.. — писав про неї Тургєнєв. — Мені здається, що їй зовсім не легко жити на світі; але в неї багато характеру, вона мовчазна й уперта — і сама себе їсть "с ожесточением"[38].
У Марку Вовчку є багато незрозумілого. "Московка", як її назвав Куліш, — вона за якихось чотири роки, живши до того в великих містах — Чернігові і Києві, — опановує якнайкраще українську мову, з усіма характерними її особливостями, з усіма відтінками народного стилю, складні, проявляє глибоке знання селянського побуту, соціальних і родинних взаємин народу.
Звідсіля роблено висновок, що не вона авторка "Народних оповідань", що її авторство — то легенди й міф.
Олену Пчілку обурює навіть саме припущення, що Марко Вовчок могла так швидко й легко засвоїти українську мову. Здемаскування цієї "вигаданої постаті" в українській літературі Олена Пчілка ставила в особливу заслугу Ом. Огоновському.
— Ви вважаєте, — писала Ол. Пчілка в листі до Ом. Огоновського, — пані Марко Вовчок за міф, і за це Україна повинна складати Вам велику подяку.
Отже, хто вона, на думку Олени Пчілки, ця міфічна Марко Вовчок?
Вона — "нахабна кацапка, що вкрала українську личину, почесний вінець прекрасного українського автора", — каже про неї Олена Пчілка і в тому ж таки листі до Ом. Огоновського з обуренням продовжує:
— Бо справді, яке то колись було неславне для української мови й літератури переконання, що нібито якась перша-ліпша кацапка, зроду не чувши української мови, ледви захотіла, у два дні перейняла мову зо всіма найтонкішими її власностями й почала писати по-українськи — та ще як? — краще всіх українських повістярів. Далебі, це зневажало українську мову: що ж то за така осібна, характерна мова й письменність, коли всякий чужосторонець возьме й зараз писатиме, та ще як досконало.
Листові Олени Пчілки до Ом. Огоновського можна відмовити в патетичності.
Пафос обурення був тільки оберненим проявом здивування перед надзвичайністю її літературного таланту.
Марка Вовчка лаяли, бо їй дивувались, але коли її вславляли, то її твори протиставляли творам Пісемського, Грігоровича, навіть самого Тургєнєва, і такий тонкий естет і знавець стилю, як Конст. Леонтьєв, віддавав перевагу творам Марка Вовчка.
Ів. Стешенко у рефераті, читаному року 1908 на засіданні Київського наукового товариства, так само, як і Олена Пчілка, відмовляв Марії Марко Вовчок у тім, що вона могла внести в оповідання щось своє, окрім хіба фабули. Вона, на його думку, не була знавцем українського народу. Це не вона надала душу оповіданням, не вона зробила їх блискучими малюнками селянського життя, не вона створила з них шедеври мовної розповіді.
У захопленні перед творами Марка Вовчка Стешенко проголошував самий факт авторства Марії Олександрівни за міф. Її буття було таке ж сумнівне, як і буття богів.
Така є властивість людей, що вони вславляють нездар, висовують пересічні здібності, обороняють "другосортних". Здивовані творчою надзвичайністю генія, вони заперечують його існування, щоб його заслуги застосувати на рахунок нездари. Зневажаючи Марка Вовчка, вславляли недоладного, обмеженого, малоталановитого Опанаса Васильовича.
У Маркові Вовчку багато незрозумілого; її успіхи в літературі були такі ж незрозумілі, як і надзвичайні успіхи в чоловіків.
Приблизно те саме, що Олена Пчілка писала про місце й роль Марка Вовчка в українській літературі, те саме писала й К. Юнге, дочка графа Толстого, приятеля Шевченкового, про дивовижні успіхи Марка Вовчка в найвидатніших чоловіків того часу.
— Що є такого в цій жінці, що всі нею так захоплюються? — запитує К. Юнге. — Зовні — проста баба, відбиток чогось commun; гидкі ("противные") білі очі з білими бровами та віями, пласке обличчя; в громаді мовчить, ніяк її не розворушиш, відповідає тільки "да" і "нет".
— А всі мужчини сходять від неї, — каже К. Юнге, — з глузду: Тургєнєв лежить коло її ніг,Герцен приїхав до неї в Бельгію, де його мало не схопили, Куліш через неї розійшовся з жінкою,Пасек захопився до того, що кинув свою працю, свою кар’єру, змарнів увесь і їде з нею, незважаючи зовсім на те, що брат тільки видужав після гарячки, а мати захворіла з горя…
— Марковичева вміє так зробити, що її прихильники скрізь обстоюють її, вона кинула чоловіка, чудову людину, — кажуть: "він її не вартий"; кинула хлопця, тримала його, як собаку на кухні, — кажуть: "її душа надто велична, щоб задовольнятись життєвими дрібницями". Як мене обурює ця жінка! Де ж справедливість, коли такі створіння живуть на землі, щоб іншим життя псувати?
Запитання нездари Сальєрі, в зміненій рецепції, повторене знов і прикладене до Марка Вовчка, цього Моцарта любовних історій 60-х років.
(Продовження на наступній сторінці)