Свир, забравши від Митрича книжку, яка починалась з тринадцятої сторінки, почав просиджувати над нею довгі зимові вечори, затуляючи каганець від холодного протягу в розбиту шибку. На тридцять сьомій сторінці він знайшов те, чого так довго шукав. Коло малюнка, схожого на ручну англійську гранату, було надруковано: "Механічне виробництво дивує головним чином своєю надзвичайною простотою і чіткістю всіх процесів. До величезної ванни, де міститься близько шістдесяти тисяч тонн розтопленої маси скла, збоку приставлена ціла система апаратів, що звуться "системою Лінча". З вагонів, що під'їздять до самого заводу, вугілля грейферами приставляється в генератори, а генератор уже сам подає газ у піч. Таким же способом приставляється у ванни й засипка для скла. Коли весь плав обертається в річкуgt; тоді довгаста, схожа на грушу, гуля механічно видавлюється з ванни й попадає в першу форму, де й намічаються вже неясні, грубі натяки на пляшку. Форма сунеться далі: знизу піднімається товста голка і пробиває дірку в шийці. Далі форма робить оборот на сто вісімдесят градусів, і пляшка починає витанцьовувати на столах, підпадаючи по дорозі відповідному тисненню повітря, яке і поширює форми. Із обіймів одної форми скло переходить до другої, чимраз більше набираючи вигляду справжньої пляшки, а ще через хвилину вона, червона, летить уже по стрічці в піч на гарт.
Частини машини діють так само розумно, як і людина".
Свир учився в сільській школі тільки дві зими, а підрісши, наймитував по панських економіях, потім працював у Луганську 'на заводі чорноробом, аж доки не забрали до армії, де він служив рядовим. На фронті став членом партії більшовиків, був у Червоній гвардії, у Червоній Армії, а коли вигнали з України білополяків, його послали на цю гуту. Досі він не мав часу подумати про одруження, так нежонатим і сюди приїхав. Як усі не дуже письменні, він читав уголос, хоч у холодній кімнаті, крім нього, нікого не було. Маленькі сірі' очі заблищали гарячими вогниками.
— Да-а,— проговорив він, потираючи задубілі руки,— буржуазія вміє заробляти копієчку, а нам доводиться голими руками. Ех, якби сюди таку "Лінчу": кидай, мамашо, і нам пляшечки, на Совєцьку республіку!
Він знову спустив очі на книжку й дочитав сторінку: "За кожну хвилину машина "Лінча" випускдє по п'ятнадцять пляшок..."
А в нас що за робота? Сльози, а не робота!
Якось Свир почув, як Митрич свариться з перебирачем.
— Чого це ви не поділили?
— Коверзує, мов тобі старий режим,— пирхав Митрич.— "Ця кривобока, ця поприщена". Треба ж соображати, доведеться продавати — що ми вторгуємо?
— Правильно, Митричу,— сказав Свир.— Нічого ми не вторгуємо за наші пляшки, бо вони нікуди не годяться. На холостому ходу працюємо!
— Тобто як?
— А так, Митричу: поту багато, а толку мало. Митрич пошкріб у сивій голові чорними пальцями й проговорив заморочено:
— Я хоч технічесько, можна сказати, й неграмотний, а все ж таки у книжці вичитав, що ми й досі видуваємо пляшки точнісінько, як видували колись єгипетські раби. Виходить, що ми хоч і завоювали для робочого волю, а рабської праці ще не позбулись.
— Машини треба ставити, Митричу, перекидати гуту треба.
— Та ти так зразу не блискай. Що значить машини?
— А ти своїм животом скільки видмеш?
— Я? Зрівняв! Я й тисячу видму, а от коло мене стоїть Ганджуля, так той і кашляє, і чхає, і, вибачте на слові, весь аж потом сходить, а більше семи сотень не видме. Скажена робота.
— От бачиш, а єсть така машина, "Лінча" називається, так та за день викидає сім тисяч пляшок одна в одну, і людей майже зовсім не треба.
Митрич роззявив рота, схилив набік голову і глянув на Свира так, ніби перед ним стояв не директор, а якийсь фокусник.
— Сім тисяч, кажеш? А хто ж біля неї ходитиме? Ти не знаєш, як в нас колись один видумав таку форму, що сама викидала. Ну викидала-викидала, доки й самої на смітник не викинули. Уже ж ти Софрона не перевчиш або хоч і мене? Тридцять років уже як дуємо.
— Перевчимо, аби тільки хотіли,— відказав упевнено Свир.— І до школи, якщо хочеш, пошлемо.
— Ні, годі, мені вже ближче до Автопома.
Чутка про те, що Свир щось затіває знову, рознеслась по всій гуті, як дим. Говорили про нові машини, про перебудову корпусів, але до пуття про це ніхто сказати не міг. Сам Свир на той час поїхав до столиці. Ті ж відомості, що їх добув Митрич, були занадто обмежені і тільки давали простір для фантазії. Комсомольці раділи, Софрон лаявся, а Митрич розгубився.
Свир повернувся із столиці з інженером. Він уже був немолодий, звали його Михайло Іванович.
Митрич зразу ж звернувся до нього з своїми сумнівами:
— Ви людина освічена, кажуть, і раніше працювали на гуті, скажіть же, як воно буде, коли поставлять нам машини. Що ж тоді будуть робити наші склодуви? Люди, можна сказати, з цього тільки й живуть.
— Командуватимуть машинами,— відказав інженер,— як ними тепер командує майстер.
— Легко сказати: командувати. Вам-то добре, що вас змалку вчили, а постав мене командувати, так я ту машину зразу в гроб зажену.
— Вивчишся. Аби охота. Митрич зітхнув:
— Що ж охота, а чи голова в мене соответственна? Або взяти Софрона. Він на ту букву дивиться тобі, як на вошу. От і вивчи його.
Комсомолець Васюта Малай, що слухав їхню балачку, попросив інженера розповісти про машини на загальних зборах. Інженер погодився.
Митрич стояв розгублений і все ще замислено длубав чорним пальцем у сивому покосі бороди, а коли інженер пішов із цеху, він наздогнав його аж біля воріт і, ніяковіючи, сказав:
— А все-таки, Михаиле Івановичу, не віриться мені, щоб і в нас таке можна було запровадити. Наука потрібна. Мабуть, не той.., не погодяться. Пробували вже машини.
На зборах Свир, перше ніж почати своє слово, обвів робітників примруженими очима й хитро посміхнувся.
— Я, товариші, буду за живий вопрос задівати.
— Задівай! Такий ти вже, мабуть, уродився,—сказав Митрич.
Біля нього стояв старий Ганджуля і купка молодших майстрів. Софрон із своєю компанією топтався позаду.
— Треба механізувати гуту, товариші!
— Тут і одної машини ніде приткнути.
— Правильно, Митричу, ця.гута вже віджила своє. Раз життя пішло на нову лінію, значить, і працювати треба по-новому.
— Для тебе вже мало цього? — гукнув Софрон.
— Мало, товаришу Софрон. І для вас мало. У нас же з вами тепер яке господарство. Аж до Тихого океану!
Софрон блимнув очима з червоними прожилками, оглянувся на сусідів, чи й інші чули? Таке сказав: "До Тихого океану!" Але люди зосереджено обдумували почуте. Не знайшовши більше що відповісти, він буркнув, аби його було зверху:
— Балакай!
— Далі так працювати не можна. Ми ж на збитки робимо. Виходить, аби тільки щиталось, що є гута, а користь державі яка від цього?
— Нехай держава й робить нові гути.
— Держава допоможе, а коли ми свідомі, так мусимо самі взятися. Це ж для нас робиться, а не для якихось там капіталістів... Чи ви і досі цього не розумієте?
Хлопці, що гуртувалися біля Васюти Малая, збуджено загомоніли, замахали руками.
— Правильно каже товариш Свир! — подав голос Ма-лай.— Правильно, про яке життя загадували, таке треба й робити!
— Щоб знову на пайок? — огризнувся Софрон.
— До цього нам не звикати, дядьку Софрон, а от як машина буде за вас працювати, не один пайок заробить.
— Така, як ото форма була! Ідіть десь-інде бавитись машинами, а ми годувались тим, що видували, будемо видувати і далі.
— Так уже бог створив — щоб хліб "у поті лиця заробляли,— підтримав його хтось з гурту.
— Злий ваш бог,— відказав Малай,— не згоден я дурно піт проливати, коли можна машину заставити. До біса розвалити цей курінь!
— Голови скоріше вам порозвалюємо, ніж ви гуту. Понаставляєте машин, а вони попсуються, та й дивися на них.
— Я гадаю,— сказав Свир,— що тут інша причина. Дехто боїться, мабуть, що тоді залишиться без роботи.
— А що ж, вірно. Софрон, приміром, зараз майстер, і непоганий.
— А підучиться біля машини — стане ще кращим. Всіх перевчимо, всіх до одного.
— Молодий ще дуже! — кричав уже гнівно Софрон.— Раз бельгійці не могли нічого вигадати, так куди нам, голоштанькам. Де ми грошей стільки візьмемо?
— Бельгійцям і без машин ти гроші заробляв 8.
— Ото ж бо: нема грошей, сиди й не рипайся!
— Може, ще й могоричу попросити?
— А що ж, було, й могорич ставили. Нам сили не позичати.
— Оцю силу коли з умом використати, так не одну, а десять гут можна перебудувати,— почулося від дверей.
Всі озирнулись. До столу йшов Василь Павлович, секретар окружкому.
— Чув, чув, товаришу Софроне, як ти та й *ще дехто будуєте соціалізм,— сказав він, обернувшись.— На бельгійців за чарку сил не шкода було, а як Радянська влада дає вам цілу гуту, цілу державу, так ліньки й пальцем поворушити? Ні, товариші, ми мусимо жити вже не тільки сьогоднішнім днем, а й заглядати вперед. Для того й революцію робили. Нам було важко, нехай буде дітям легше. Товариш Малай правильно ставить питання.
(Продовження на наступній сторінці)