— Товариші, ану тихо! Ви вже знаєте, що ворог розгромлений на всіх фронтах. Побили ми Колчака3, побили Юденича 4, побили Денікіна і Врангеля 5, побили Петлюру, набили й білополякам 6. Але й у самих морда в крові. Кожен гад, кожна контра щось та зруйнувала, розбила, спалила. Гадали, може, хоч цим нас доконають. Мовляв, не виживуть. Брешуть, виживемо! Впорались із одним ворогом, упораємось і з другим — з розрухою. На себе тепер робимо, а не на когось. Тільки коли всі так будуть повертатись, як ви, то доведеться нам ще тугіше затягати паски. Треба братися за гути. Доки тут блиматимуть сови? Коли серед вас немає такого, щоб узявся до справи по-більшовицькому, так я вам ось привіз товариша Свира. Він хоче працювати.
— Де? — гукнув хтось із натовпу.
— У вас на гуті,— відказав Свир.
— Ми б, чоловіче, і без тебе працювали, коли б було біля чого.
— З цього й почнемо.
— То це ти того й приїхав? — зневажливо сказав Софрон, у якого із копиці рудого волосся виглядав тільки широкий ніс.— Чи, може, капітал маєш?
— Тепер капітал — ми з вами. То тільки хазяї на гроші надіялися. Треба починати відновлювати гути. '.
— І ми так кажемо] — гукнув один із колишніх партизанів. Інші поки що сопіли й мовчки зітхали.
— Чим? — вискалився Софрон.
— Руками!
— Голими?
— А на що ви чекаєте? — спитав Свир.— Доки іржа поїсть і ті верстати, які ще можна направити, доки повитягають останні шибки? Тоді підете шукати роботи на інші заводи? Там свої знайдуться. Вони їх зберегли, вони тепер там хазяї.
— А ми хіба не берегли? Що ти нас попрікаеш? — огризнувся Митрич.— Не тебе, а нас розстрілювали дені-кінці через десятого!
— За віщо ж ваші товариші вмирали? Щоб через розбиті шибки сніг засипав ванни? А ви дивитесь та тільки підсмикуєте штани. Звичайно, зробити запальничку, олов'яну ложку чи назбирати десяток недобитих пляшок легше.
І олов'яні ложки, і запальнички робили потайки, бо це ображало гідність кваліфікованих майстрів, що зоставались у селищі. Про це треба було говорити обережно, але Свир ішов пробоєм, як танк через ліс.
— А чому саме? Чому олов'яні ложки й запальнички? Бо ви вже не здатні на більше. Ви, вже, мабуть, забули, як і пимці в руках тримати!
Рудий Софрон навіть рота розкрив:
— Диви-бо, який знайшовся!
— Геть його до біса! — гукнув іще хтось.
— Ну що ж,— продовжував Свир, не звертаючи уваги,— раз не здатні, наберемо інших, а ви тоді йдіть крутити волам хвости.
— Сам іди! — закричали вже вкрай ображені робітники.— Волам хвости! Скоріше ти забудеш, як прозиваєшся, ніж ми... Люди по сорок років видували пляшки...— І вони, ніби знову опинилися біля повних ванн, важко затупцяли ногами.
— Ми ще не забули, а от чи ти знаєш?
— Я знаю, що треба відбудувати гуту.
— Ну, що ж, і відбудуємо,— уже спокійніше огризалися склодуви,— захочемо — й відбудуємо!
— Через десять років? Коли ваші руки будуть здатні хіба щоб колоти дрова, а не вирівнювати халяви.
Знову дехто автоматично колихнув кволими руками і вже від оборони перейшов до наступу:
— А чому через десять років? Чому через десять? Через десять, може, і на світі нас не буде.
— Дайо-о-ош гуту! — ніби жартуючи, покрили всіх гуртовим голосом "партизани".— Чого заходилися торгуватись. Правильно каже товариш оратор, доки будемо мнихатись?
— А що ж, поспішиш — людей насмішиш. Треба^ обдумати,— бурмотів Софрон.
— Ну, ви собі думайте, а ми резолюцію будемо писати. Товарищу секретар, пишіть резолюцію: треба починати.., А ми готові!
їхні голоси підбадьорили і старих, на їхні сірі, в глибоких зморшках обличчя ніби враз бризнуло сонце. "Мой обдаровані, вони закричали:
— Єй-єй, пустимо, от же правда, пустимо, Василю Павловичу?
— Ще й як пустимо,— сміявся секретар окружкому.— Галопом!
— Ого, їдрі його ковінька! Я ще, брат, не таку видую четверть! —кашляючи, пискливо викрикнув Автоном.
— А я хіба не справлюсь за Гаврила? — штовхав1 його ліктем такий же дідок Ганджуля.— Він тепер у столиці, там за комісара, а я тут буду на його місці.
— Держись тоді, буржуазіат... Держись тоді, прошу пана, га,"Митрич!
Митрич, розстрілюваний "через десятого" за денікінців, ще раз прострелений махновцями7, і досі чомусь не похований, показав свій єдиний жовтий зуб, єхидно підморгнув до Свира і задоволено поляпав себе по лобі долонею.
Мабуть, це мало означати, що людина з головою, бо ті, що стояли біля Митрича, затакали і теж уже з задоволенням зиркали на Свира..."
У цей момент на редакторському столі задеренчав телефон.
Художник Самсон, що вже верхи сидів на стільці, дістав телефонну трубку, але, мукнувши двічі, зараз же передав її Кругові. Редактор поставив палець на те слово, де спинився, і, викрививши обличчя, заговорив уже в трубку:
— Я слухаю. Так, так... на Червоноград, окремий поїзд? Так, ага. Мені треба (він одним оком перелічив нас усіх, а в себе ткнув ліктем) чотири перепустки. Гаразд... От вам, Самсоне Петровичу,— звернувся він до художника,— іще один доказ: сьогодні відкривають нову залізницю в Червонограді. За дві години іде туди спеціальний поїзд. Хочете, поїдьмо, щоб наочно побачити факт.
— Ми з критиком залюбки погодились, але художник Самсон, розтягши губи в скептичну посмішку, заперечливо похитав головою.
— Ну, як хочете,— відказав уже роздратовано .редактор і знову повернувся до рукопису:
— Слухайте далі!
— "Свир став і за виконроба, і за директора, і за робітника, а головне, що брався до всього гаряче. За кілька днів заходились біля гути. Ентузіазм серед робітників почав помітно зростати, але й помітно почала зменшуватись пайка. На ціле селище було щось тільки пудів сорок борошна.
Коли в корпусі були вже вставлені чи закладені вікна ї заходились ремонтувати верстати, з центру прибула спеціальна комісія. Вона оглянула заводи, гути і визнала, що цю групу поки що не можна пустити. Такий висновок приголомшив людей.
Автоном, що збирався видувати четверть, збентежено запитав свого приятеля:
— Чому це не можна, Митричу? Митрич тільки знизав плечима.
— А ти що скажеш, Свире?
— Пустимо! — відказує Свир.— Не сьогодні, так завтра і гуту пустимо, і електростанцію пустимо! В чім справа, товариші комісія?
— Уряд зараз не може такого будівництва забезпечити,— відказують члени комісії.
— А ми самі відбудуємо!
— Заправляй, Свире,— говорить Митрич,— твоє діло мудрувати, а ти, Автономе, збирай дух, хоч одну пляшку та видуєш.
Члени комісії бачили, що люди працюють на голодний шлунок, голими руками, без технічної допомоги, і тільки покрутили головами:
— З такими засобами ви нічого не вдієте, а допомогти вам зараз нічим не можемо. Є важливіші об'єкти.
— А ти, Свире, як думаєш? — допитується Автоном. Свир подивився на обвислі канатом Автономові руки й
подумав: "Може, і правду говорить комісія?" — і відказав уже не так упевнено:
— Сміливість, товариші, городи бере!
Свир був завжди похмурий, а тепер ще більше спохмурнів..."
На цьому місці редактор ляпнув рукою по рукопису і, піднявши до нас очі, із задоволенням проговорив:
— "Завжди похмурий..." Таким і я його знав. Це, товариші, не вигаданий персонаж, жива людина з усіма смертними гріхами... "Завжди похмурий..." Таким він був і в двадцятому році, коли його прислали до мене за комісара, в артилерійський дивізіон.
— Цього самого? — з цікавістю спитав критик.
— Атож. Кремезний і широкоплечий, у шкіряній потертій куртці, він дійсно своїм чотирикутним обличчям із гострими вилицями справляв враження завжди насупленого. А може, це тому ще так здавалось, що в нього були глибоко заховані маленькі очі й завжди міцно стиснуті губи.
"Ох ти, сердитий який",— подумав я.
"Ви артилерійську службу знаєте?" — питаю його.
"Знаю,— відповідає упевнено,— колись,— каже,— за телефоніста служив у старій армії, у важкій "батареї системи "Віккерса". А ви сили ворога знаєте?" — питає вже він мене.
Так і екзаменуємо один одного. Ну, чекай, думаю, що ти заспіваєш, як я зроблю спробу "на вогонь".
У Шаргороді в той час стояла польсько-петлюрівська бригада. Місяць тривало, замирення, а за д*гнь мав знову розпочатися наступ по всьому фронту. Я запропонував Свирові, щоб краще бачити обстановку, іти з піхотою. Не кожний полюбляє такі прогулянки. Але Свир не тільки не збентежився, як це траплялось з новаками, а, навпаки, навіть надмірно вже спокійно відповів:
"Це саме і я хотів вам запропонувати. Ви знаєте, хто командує петлюрівською бригадою? Полковник Забачта, який у старій армії був у нас в батареї за старшого офіцера. Тоді він боровся за Волю проти волі, а тепер, як бачите, навпаки — з волею проти Волі".
(Продовження на наступній сторінці)