Мені було так добре з тобою, Оксаночко, зараз ти тулишся, не підозрюючи про мої сумніви всередині душі ("гадаєш, що маєш душу, чоловіче?"). І я нічого тобі не скажу зараз, бо самому прикро, у тебе можна закохатися, а для мене це протипоказано...
Моє донжуанське хобі виключає кохання. Кажуть, всі історії Казанови базувалися на величезній любові до жіночого єства, а всі історії Дон-Жуана — на такій же прихованій ненависті. Я обрав третій шлях, не почуваючи ні любові, ні ненависті, лише фізіологічний інтерес, через що рідкісні душевні порухи лякають мене...
А Оксана так довірливо і безхитрісно тулиться, мене мила пригортала до себе: "Чи м'я любиш, чи м'я візьмеш, бо я гину без тебе...", не підозрюючи, що це наше перше і останнє побачення. Що ж, у народженні кожної любові вже приховане зерно її відмирання. Чи є різниця, коли воно наступить: одразу або через рік-два?
Оксана тулиться, пестощі тривають, вона признається, що давно любила мене, як пушкінська Татьяна. Я телефоную додому, констатуючи версію відсутності, і ми залишаємося ночувати. Цю ніч я пам'ятаю чудово. Жодна професійна путана не змогла би бути такою шалено-зворушливою у любощах...
Зранку я проводжаю Оксану на потяг (хоча не у моїх правилах волочитися із партнерками містом). Домовилися, що я маю їй зателефонувати через день-два... Вона дуже хоче подарувати мені наступного разу іграшкового зайчика (мені — уявляєте? — заледве не накочуються сльози), чи м'я любиш, чи м'я візьмеш, бо я гину без тебе, каже, що я чимось до нього подібний, такий вухатенький та ніжний. Сідаючи у потяг, Оксана не стримує сліз. Чому плачеш, питаю, все було гарно, слід сміятися, а не ридати; не знаю, мій дорогий, не знаю, так тужно стало на серці, якби ти знав, так...
Поїзд рушає. Не оглядаючись, наддаю ходи, поспішаючи до роботи.
Р.8. Я, звісно, не телефонував до неї. Але вона дзвонила два рази на роботу (що я їй казав, дозвольте не переповідати, бо виглядатиме дуже ницо).
Більше ми з Оксаною не бачилися ніколи.
44
Ніхто ні про кого не думає, і ніхто за нічим не тужить. Як мовив компетентний, нам завжди вистачить сили духу перенести нещастя ближніх. Якщо не враховувати єдинокровних, усі інші приязні стосунки (деколи у неприязних буває більше вогню і небайдужості) — фальш або спорадичні пориви щирості, як у алкаша після перших 150 грамів. Фальш, фальш, фальш...
Майже усі мелодраматичні і зворушливі love story, не беручи до уваги клінічних випадків нав'язливої фетишизації, — лише інстинкти і гормони. Бо все закінчується ненавистю чи байдужістю, крахом і ошуканістю.
Інстинкти, інстинкти, інстинкти...
У холодному світі, який покинув Бог, у байдужому світі, куди не впускають Бога, можна засумніватися у любові чи вірності, порядності чи патріотизмі. Усі слова знецінені, усе викликає глум, недовіру і підозру, попри дику богопокинутість як глузуючих, так і об'єктів глузування. Ніщо не викликає шоку чи потрясіння, катарсису або осяяння у напівживому, напівмертвому світі, який покинув Бог.
Знецінений, знецінене, знецінені...
І варті кишенькової дулі надриви і дидактика, донкіхотство і честь, добро і зло у цьому вселенському царстві нелюбові, реклами і долара.
Невдовзі без посередництва долара ми не будемо кохатися. Адже цінність кожної людини вимірюється лише тим, скільки доларів проростає із її серця та руки, скільки доларів ще зможе виробити її печінка чи мозок, скільки доларів спроможний переварити її шлунок і скільки доларів здатні вдихнути і видихнути її легені.
Замість любові до матері — 100 умовних одиниць! До батька — 90. Дружини або чоловіка — 80. Сина або дочки — 70. Сестри чи брата — 60 (друзі і закохані тягнуть лише на 50 ум. од.). Далі можемо не перелічувати.
бог який покинув світ
який бог покинув світ
покинув який світ бог
світ який покинув бога
45
Ти зомбований і поглинутий, переможцю, її підступно-цупкою енергією, яка відвойовує щоразу нові клітини твого мозку, роблячи їх заручниками стороннього біополя.
Але ти не віриш у кохання, це збоченці-дядьки і тітки-нещасниці повидумували цю патетику для дванадцятилітніх.
її чужорідні енергозгустки паралізують твою волю, і ти наповнюєшся хворобливим статевим збудженням. Ти начебто хочеш занурення у ненасить її лона, злиття із її прірвами і вершинами. Але у цій аномальній fata morganа немає справжнього вітаїзму і непідробної статевої пристрасті. Так пияк на часинку пожвавлюється до бесіди після рятівної порції, але спробуй поговорити з ним про те ж саме без його донорської рідини...
Твоє збудження — це напіверекція і напівкоїтус. У нього перегорілий вічний двигун, і це малоприроднє пожвавлення нездатне до гальванізації справжнього бажання.
Щось людське і щемливе подрібнюється і кришиться у тобі, Вікторе. Ти затоптуєш і нищиш його із кожним рятівним механічним рухом: проковтуванням пігулок-поганок і пігулок-мухоморів. І, неначе привабливі і смертельні вогники на трясовині, короткочасно оживає пристрасть.
І тоді ти шалено хочеш входити у неї, наче самець, натоптаний лише фізичним здоров'ям і вільний від душевного життя, хочеш бути хворим сатироазисом, тіло як продовження фалоса, як...
Але марева— простягни руку, вона вже близько, твоя покірна і гола, нажахана і вродлива полонянка! — куплені у психоделійному магазині, пропонують лише ерзаци, ерзаци, ерзаци...
І ти падаєш на старий диван і ридаєш разом із протрухлим деревом, що є сумним свідком твого падіння у хтонічну прірву без вікон і дверей, котра лише ошкірюється страхітливою сардонічною гримасою, повертаючи тебе до реальності після короткого психотропного кайфу.
А далі починаються зворушливі відхилення, психіатричні конотації і обов'язкові надсади гігантоманії. Звір бере гору над ангелом, а психопатичний бенкет звільняє від тотемів підсвідомості...
46
Коли між навчальними семестрами завис вихідний період, Владислава на кілька днів приїхала до батьків.
Ти покидала рідний повітцентр ще зворушливою юнкою. Але і тоді тебе душила ця безнадійна тоскнота-лабіринт. Підеш ліворуч — безперспективність і нудьга, ступиш прямо — нудьга і безперспективність, завернеш ошую — те ж саме. Напевне, скромні, тихі і зловісні райцентри непридатні для таких, як ти.
Але яка я? Що досягнула? Навіть свіжу сесію не склала на "відмінно", погано запам'ятовую, вночі прокидаюся від недобр...
...Недавно снилося, що я продана у рабство, мене прив'язану до коня волочать степом татари. Через кілька годин вони зупиняються, і кожен почергово мене ґвалтує, але делікатно, не роблячи синців, щоби потім дорожче продати, щоб покупець думав, що я нетрахана, і дужче хотів мене.
Раптом назустріч росте якась цятка. Це вояки. Вони вбивають моїх ґвалтівників (одного із мертвих чомусь жаль, хоча він був найбрутальнішим зі мною). їхній ватажок, за правом першого, грубо бере мене, і я кричу від сладострастя і болю! Коли, вже після всього, він відкриває обличчя, я впізнаю — о, Боже! — свого батька. І сором застилає очі, і сонце падає мені, оскверненій, на чоло...
Голова моя заслана туманами і навроченнями, бо інакше давно уже би закінчилась історія з Віктором. Напевне, я вже його не люблю, залишився лише жаль до цього нещасного, спроможного тільки вколоти, але ті колючки страшні лише зовні.
І це окреме опудало жіночої жертовності не розікласти на парадигми навіть збіговиську психоаналітиків. І ця жертовність, спрямована у ніщо, чомусь лякається сильних чоловіків, які теж зрідка бувають слабкими. Напевно, у цьому феномені теж схована одна із загадок і причин міжстатевого відчуження.
І (через це також) нас хвилюють і непокоять щасливі love story, дихаючи магічним полум'ям віднайденої андрогінності для тих двох, закоханих і байдужих щодо інших. Щасливі love story — взірець інших можливостей для кожної людини, монархія радості і вдала репетиція перед... Перед чим? Незважаючи на егоїзм закоханих, щасливі пари додають нам волі до життя. Це — презумпція кохання, антинаркотична стимуляція шляху; крила серафимів, а не мізантропійний оскал.
Можливо, ми підсвідомо ненавидимо щасливих і закоханих, що отримали тимчасову перепустку до тимчасового раю. Можливо, бажаємо їхнього любовного падіння і спустошення. Але вони (з усією інтуїтивною генетичною мудрістю) вдихають ці недовговічні молекули щастя, ці крихкі атоми андрогінності, цю тепличну музику власних тіл, ці пестощі, достойні найвишуканіших жерців і жриць кохання.
А потім і до них прийде сторукий і стоголовий чорний лікар із затиснутою у божевільній руці ампулою розплати, запрошуючи до жвавої присутності на оргії нашої безперервної мікроєвтаназії, а відтак на анатомічному бенкеті...
47
Михайло Юркевич не терпів половинчастості, внутрішньо вітаючи будь-який фанатизм. Хоча йому не подобалося це слово, у яке всілякі високоосвічені і вузькорафіновані персони обов'язково вкладали відтінок зневаги і психологічного презирства, мовляв, фанатики — це завжди особи, обмежені ортодоксією і не можуть сприймати світ поза рамками їхньої вузькопартійної чи вузькорелігійної доктрини.
У Михайловому розумінні фанатизм — це шлях до кінця, нехай навіть там очікує молекулярна порожнеча. Він розумів і монашу аскезу. І що би не базікали про монастирі філістери чи непросвітлені, і як би не поливали брудом чернечий чин невіруючі, Михайло був симпатиком християнства.
(Продовження на наступній сторінці)