Хвилина за роком, година за місяцем із Марії витікало бажання жити. Почала боятися сина. Навіть не тому, що може її вночі зарізати, хоча шизоїдні психопати здатні на все, а найпаче щодо найближчих (бо їх найбільше ненавидять). Марії це було байдуже. Боялася лише його судомного крику і слизького холодного кулака. Але не біль від удару лякав Марію, не приниження — була здатна перенести все. Мучилася від того, що син, який б'є матір, — уже не син, а хтось інший, божевільно-некерований, у його тілесній личині. Сахалася від думки, що вона уже не мешкає поруч зі своєю найкревнішою істотою, що якийсь кат-садист Ніхто здійснив підміну, знаючи, чим можна найбільше їй допекти.
Але, Господи, невже я винна? За що така важка кара, ти, що єси на небесах? Інші проводять у гріхах усе життя, а я...
Сльози заливали її обличчя. Але не істерично-легкі, бо так заплакати може практично кожна панянка чи пані, використовуючи цей очний продукт для якоїсь цікавої мети. Сльози текли важкі і чорні, хоча кольором не відрізнялися від легких кокетливих оковиділень будь-якої хвойди, що прагне таким способом, скажімо, виманити у свого хахаря додаткових двадцять умовних одиниць на креми, "тіні" чи підслідники.
Бо важко смертній людині відрізнити зовнішні ознаки трагедії від умілої імітації. Сльози допомагають імітаторам брехати. Все змішано у цьому най, най, най... із світів, і немає стовідсоткових дистилятів. І так неймовірно сумно від цієї безглуздої плутанини бажань і почуттів, котрі манять нас, як наркотичні галюциногени, на ілюзорні вершини мети, до якихось хребтів справжності чи політичної мойсеєманії або сумнівних верхогір'їв кохання.
А закінчується все однаково. На вершинах лише сліпуча порожнеча, а на хребтах — тільки кавалки множинності істин. Політичні неомойсеї стають ляльками із паноптикуму, а на сумнівних верхогір'ях кохання лише шлях до тупикової зупинки, патографія серця чи фетишизація однієї людини, незмірно далека від...
Тиша і мовчанка витали у Маріїному помешканні і над світом, холодним до ридань і радощів, до безглуздості успіхів і падінь, до моторошності і проминальності. Усього, усіх й усюди.
Тиша. Мовчання. Байдужість. Спокій.
Спокій. Байдужість. Мовчання. Тиша.
40
А Віктор байдужий до первинних чи вторинних теоретичних міркувань, як і його kratos i gloria. Він кохає і ревнує, любив і, знаєте, убив, право абсолютного володіння, приреченість на душевне пустирище із першої зустрічі.
Усе мордує переможця: і чому Владислава не була цнотливицею (якби була, мордувало би те, що всі чоловіки чомусь боялися її фаталізму), і чому у них іноді поганий секс і він дуже швидко закінчує, значить, вона не така, як потрібно (якби і був шалений секс, мордувало би те, що вони злягаються сливе як тварини, без жодної романтичної заволоки), і для чого їй іноді ловити зустрічні чоловічі погляди (якби опускала очі, то звинувачував би, — о маестро етичного прокурорства! — у тому, що у неї присутній таємний комплекс сексуальної провини), і чому вона деколи поспішає, адже насправді ніхто, нікого, ніде і нізвідки не виглядає (якби затримувалася, то Віктору видавалися би непристойно-довгими їхні зустрічі, ворожнеча часу, штучне знахарство над годинами, чаклування менструальною кров'ю над днями і тижнями), і чому kratos i gloria пускає слізки, особливо останнім часом (якби її обличчя було завжди непроникним, Віктор закидав би варварську нечутливість, навіть емоційну фригідність) або кілька разів — як вона сміє, адже він так її любить! — навіть підвищувала тон (якби завжди говорила рівним голосом, то йому обов'язково захотілося би зауважити, що не бачив ще у своєму житті такого огидного накопичення флегми).
А вчора вона сказала, більше, мовляв, так не витримаю, бо із такою твоєю любов'ю можна чокнутися.
На цьому дивному світі існує і стигматизація закоханих.
Вперше у голосі kratos i gloria продзвенів розпачливий метал, мовляв, ти (вона плакала) осквернив наші почуття, і взагалі (вона ридала, смішно здригуючи лопатками), усе, до чого ти доторкаєшся, починає бубнявіти смертю і розкладанням, я більше не можу терпіти твоїх знущань, це самознищення.
Шквал неконтрольованої люті залив переможцю мозок. Не тямлячись, він вдарив дівчину навідліг кулаком у лице...
І лише коли вона впала на підлогу, отямився і почав кусати власні лікті, товкти себе по голові і дико, натужно завивати... Пам'ятає, що падав на коліна, просив вибачити, погрожував самогубством; мені, типу, все одно, тільки ти підеш від мене, зараз відчиняю балконні двері, я не жартую, тільки ти підеш від мене, мені не жити, розумієш ти це чи ні, вибач, нехай мені всохнуть руки, коли я ще раз таке зроблю, вибач...
Потім у них був шалений інтим — і вперше Владислава відчула усю повноту злиття зі своїм коханим мучителем.
Щось жаске і незнане постало відтоді між ними. Віктор почав збуджуватися, як звір, щипаючи дівоче тіло без жодних табуйованих зон і деколи правою долонею б'ючи свою кохану в лице.
Владислава відчувала полон якогось божевілля, але найдивнішим було те, що, ненавидячи цей садистський сексуальний театр, методично влаштовуваний її переможцем, ніяк не могла від цього вивільнитися. Іноді дівчині уже здавалося, що вона хоче відчувати біль, адже ці солодкі приниження несли Вікторові руки.
Як вона любила його ще недавно! І скільки йому треба було мати руйнівного таланту, якою слід було володіти отруйною антихаризмою, щоби поступово перероджувати такі сильні дівочі почуття на болісний любовно-ненависний зв'язок, яким несила жити і який несила розірвати...
41
... я тебе люблю, я тебе не люблю, я тебе не не люблю, люблю не тебе, люблю тебе я...
... саsta diva! здається, я стаю параноїком...
... не маєш роботи, Микито, зациклився на дівочому освідченні, зараз пушкінські татьяни — не виняток, а радше правило...
... вона така вередлива, а основи людського характеру не здатне змінити жодне кохання...
... та й чи люблю я її, чи варто ризикувати власним спокоєм, з мене досить попереднього розлучення...
... статеве питання вирішую без проблем...
... свіжозварених ранкових борщів захотілося, адже більша половина красивих освідчень закінчується каструлями і борщами...
... ти належиш усім і не належиш нікому...
... справжній дзен і справжній драйв виключають індивідуальну прив'язаність...
... у моєму віці уже всі повинні розуміти зворотні сторони непотрібної пристрасті...
... як розхиталися нерви, аж гидко і цікаво спостерігати за своєю незнаною личиною...
... не ображати її відмовою, бути коректним, як з усіма співробітниками...
... найдалі за кілька місяців від її освідчень залишиться порожня бульбашка, вона мене не хвилює...
... ану, марш до атлетичного залу слухати музику м'язів і заліза...
... я тебе люблю, ти мене любиш, вона мене-тебе любить...
42
Тіло співає, м'язи грають симфонію здорової плоті, кожна твоя клітинка, Микито, є частиною музичного інструменту. Серце як скрипка, легені наче барабан, горло суть фаготом, рот — елемент гітари, а мозок є братом чорнобрового піаніно. І ти почуваєш себе важливою цеглинкою архіскладної оркестрової структури, керманичем якої є гармонія (і любов?).
Тобі чужа рабська філософія гвинтика, мовляв, людина є zero, ох — і починаються чаклунські підвивання і стогони; горе нам, горе, посипаймо голови попелом, бо людина є безпросвітньо самотня і беззахисна, горе нам, горе вам, горе...
Ти відразливо відхиляєш голову від майже повсюдного споглядання культу поразки. Ти гладіатор, ave, caesar, morituri te salutans, націлений на перемогу над собою. Ти поборюєш успішно і без— власні малоросійські лінощі, розгнузданість інстинктів, від яких не рятує паранджа цивілізаційності чи косметика освіченості.
Ти ненавидиш інтимно-національне скигління всередині власного єства: "Відпочинь, друже! Ти нічого не доб'єшся, хоч бийся об стіну головою. Ти — не залізний, твоє серце — не цвяхи, а душа — не лампочки-сигнали. Ти зітканий із слабкої плоті, наповнений рефлексами Павлова; сьогодні вночі у тебе лівим кутиком уст витікала слина. Сплячі — беззахисні, а життя — це сон. Людина неспроможна змінити великі накреслення. Віддайся театру пристрастей, наше існування є рольовою грою, де тобі відведена другорядна місія в оперетковому лицедійстві".
Ти втікаєш від набридливого скавуління, вивчаючи ази фізичної культури. У тілі, де виквітають зманіжені болісті та відхилення, ніколи не зродиться мужній дух! Адже руки і думки, печінка і погляди складають індивідуальне герметичне коло, де будь-які пробоїни неминуче позначаються на дії цього великого закону анатомічної алгебри і гармонії.
Звісно, що володіти відносно здоровим тілом є сміховинно мало для бодай би гармонійної подобизни. Олігофренічні велетні чи силачі-людожери — лише найяскравіша ілюстрація відразливості голого екстракту сили і здоров'я. А спробуйте-но поговорити про конфуціанство або фашизм із стоп'ятдесяти-кілограмовим японським борцем сумо, і вас одразу обійме жах марнотності будь-яких індивідуальних зусиль. Тіло як буяння очищеної фізики здоров'я із неприсутніми інтелектуальними звивинами є гидким у своїй обмеженій і самовпевненій самодостатності.
Отже, вперед, Микито, — слухати музику книги, м'язів та заліза!
43
(Продовження на наступній сторінці)