— Привіт! Це знову ваш покірний слуга, ескулап-офтальмолог і за сумісництвом Вікторів батько. Ох, це зворушливо-патріархальне слово таке несумісне із бунтом супроти будь-яких міщанських прив'язаностей, що неминуче дотичні до сім'ї!.. Моя дочка вже майже доросла, і я іноді ревную, бо її маму-галю, а мою теперішню дружину, молодшу від мене на десять років, давно перестав ревнувати. Я міг би розлучитися вдруге, але як чоловік, що натоптаний екзистенційним досвідом (тіштеся, покійники-витворювачі цієї модної словозлуки, бо кожен, хто вважає себе на граминку освіченим, не соромиться використовувати цей трюїзм-абстракцію), зрозумів, що все є марнотою марнот. І розлучення також. Воно нічого не змінить у моєму житті, окрім додаткової порції матеріальних витрат на аліменти. Адже галя — не марія, вона не буде страждати старомодними комплексами, мовляв, мені нічого від тебе не треба...
Здається, галя має коханця, а може, і не має, то мені вже на кожному кроці маряться коханки і коханці, адюльтери і всілякі технічні тонкощі, із цим пов'язані. Бо є і друга сторона медалі, мої милі ненависники, у цій нескінченній вервечці женозавоювань...
Я відчув її після тридцяти п'яти і чергових секс-ескапад. Моя колишня пацієнтка, здається, старша на рік, приїхала до мене із сусіднього міста. Розлучена, має сина-школяра, шатенка, без шкідливих звичок (окрім куріння), а щодо пропорцій 90-60-90 не можу запевне сказати, бо не вимірював. Але фігура приваблива.
Зрештою, багато жінок даремно вимордовують себе дієтою, щоб уподібнитися до топ-моделей. Тим хоч грубі гроші платять, аби потенційні клієнти дивилися на одяг, який модельки демонструють, а не на пишноту їхніх, так би мовити делікатно, форм. Худизна моделей — їхня професія. Але звідки береться одна із найстійкіших жіночих ілюзій про привабливість сухоребрих і тонкозадих? Адже коли ваша мадам, чоловіки, нагадує шкелет або вішалку, то, не беручи до уваги окремих збоченців, ви швидше захочете чіпляти на її сухотницькі плечі старий одяг, аніж взаємобавитися любов'ю. Але даруйте дидактичні уступи, бо коли ми старіємо, то починає незудержно тягнути до моралізаторства і корекції чужого смаку.
Отже, ми з нею зустрілися у моїй "явочній" однокімнатці, яку я, як ви розумієте, спеціально (і багаторічно) винаймав виключно для зручності в амурних справах.
Є великий кайф у передчутті першого інтиму із черговою партнеркою. Коли я був молодшим, лізли до голови всілякі комплекси, типу, у мене не буде ерекції чи у неї оргазму, хтось із нас не те бовкне — і ця вульгарність поламає казку чергового першого інтиму. Але досвід є досвід — комплекси притихли, поступившись бенкету біології.
Отже, ми з нею зустрілися на тій території міста, де знаходилася моя "партійна" квартира. Часто жінкам, котрі вперше готові розділити з вами ложе, припочатку ніяково, але куди та ніяковість щезає потім?
Я завжди купую сухе вино, котре є вірним помічником у царстві невірного амура. Але "моя" Оксана (її ім'я належить до чверті тих жіночих названь, котрі пам'ятатиму до скону) відмовилась від іn vina veritas. Що ж, я хотів як ліпше для неї, бо ніколи не надуживав алкоголем. Є одне із золотих донжуанівських правил —народжений пити невдатний кохатися. Бо інакше твої перероджені мозкові клітини шукатимуть щастя на дні склянки, а не у лоні прекраснополовинних. Також —запевняю як лікар —дуже шкідливий нікотин!
І, можливо, саме через те якийсь обкурений і обпитий автор невідомого походження витворив популярну строфу:
Мені з жінкой не возиться,
а тютюн та люлька, а тютюн та люлька
козаку в дорозі знадобиться.
Це одна з найбільш асексуальних народних пісень із надривною експресією уславлення чоловічого побратимства у прикінцевих закликах: Гей, хто в лісі, озовися!
Да викрешем вогню, да запалим люльку,
не журися!
Люлька як символ асексуальної маскулінності? Але це не моя парафія, я — не дослідник фольклору, ха-ха-ха!
Даруйте вже мені ці дурноверхі відступи, мої любі, бо вам, підозрюю, не терпиться знати, що ж було далі. За Оксану не хвилюйтеся, адже кобіта розлучена і вже, перепрошую, не дівчина, отже, рецептори сприйняття притуплені.
Це ж не — остання, обіцяю, фольклорна відрижка! — трагічно-баладна історія про те, як начеревно сонце сходить, червоно заходить, а жонатий та багатий до дівчини ходить. Ця балада вже не асексуальна, адже червоний схід і захід сонця натякає на дефлорацію, хіба ні? Все-все, мовчу.
Оксана була такою збуджено-напруженою (Хіба не усвідомлюєш, кобіто, для чого сюди прийшла; ачей не для сповідей? Адже я не духівник, не психоаналітик і не друг дитинства, із яким ти у молодших класах, підкоряючись диктату вчительки, сиділа за однією партою). Годину — уявляєте? — скаржилася на колишнього чоловіка, напевне, підсвідомо приміряючи мене для такої цікавої ролі. Я кивав головою, підтакував, іноді вставляючи співчутливо-доброзичливі репліки. Сказала, що ні з ким не спала, окрім колишнього, а це, погодьтеся, нелегкий випадок. Не п'є вина, знала тільки одного чоловіка — для недосвідченого казанови це майже гаплик. Адже не братимеш її ґвалтом, хоча для окремих жінок насильницький секс, принаймні вдаваний, є стійкою і болісно-бажаною еротичною фантазією.
Але я був ніжним (мав у той день вільний час, а ніжність потребує вивільненої багатогодинності) і терплячим (моє хобі неможливе без — коли це украй потрібно! —терплячості вола, але ж винагорода за нього — найліпший наркотик і найздоровіше забуття). А версія відсутності вдома була підготовленою заздалегідь і по-діловому захищеною від випадкового збою (не хочу втомлювати вас описом тонкощів творення таких версій, адже я сім'янин, безпощадний до ворогів Райху; ви ще, сподіваюся, не забули, що я порядний сім'янин?).
Отже, час був моїм супутником. Іноді у таких випадках можна плюнути і піти, картинно розігравши обурення. Але Оксана мені подобалася і випустити її з мого "партійного" кубла не...непокоханою було би вершиною, підбираю прохолодний означник, моєї чоловічої психонеспроможності. Адже найудатнішими серцеїдами є не завжди писані красунчики, а ті чоловіки, котрі вміють бути стихійними фемінознавцями. Адже закохувалися красуні у потворного маестро-скрипаля. А якщо чоловік все-таки вродливіший від мавпи, має бажання і енергію до боїв на тендерних (я правильно використав це слово?) полях і позбавлений найдурніших комплексів очікуваної поразки, то йому, як мовиться, і карти в руки.
її опір (правильніше — його імітація) слабшав, і через якихось півгодинки після ущухання сповідальницького шквалу моя тодішня любка була лишень у трусиках, таких, пам'ятаю, мереживних, майже прозорих, котрі, хоча я не фетишист, збуджували ще більше, ніж повна оголеність. А це означало, користуючись словником якого-небудь наполеона чи жукова, готовність до капітуляції.
Трусики опинилися на підлозі... Мій боєць стирчав так, наче вперше доторкнувся до жіночого тіла. Вона чомусь попросила (саме так) дозволу взяти його у руки і самій прилаштувати до свого скарбу. І хоча мені завше до вподоби самостійно брати жінку, без допомоги її рук, адже є якась спонтанна неповноцінність, що може навіть викликати порух огиди, в тому, коли жіночі руки перебирають на себе частину функцій вашого бойового друга. Але це був не той випадок, яким можна було зігнорувати.
Вірите чи ні, а наш соіtus тривав майже годину... реалії перевернулися... і все втратило сенс, окрім цієї ілюзії, бо майже годину ми були андрогіном...кілька разів міняли пози... я готовий був залюбити її до знеможення... її лоно кілька разів вибухало полегшенням...
Яке красиве жіноче тіло періоду його розквіту! Нічого на світі я не люблю більше, ніж ці точені форми ніг, ці неспокійні груденята, цю чарівну дупцю як один із найдосконаліших витворів деміурга. І практично не існує жінок молодого і зрілого віку (біологія вишкірюється сатисфакцією на старість, беручи на поміч експериментатора-натхненника післяклімактеричного умертвлення — менгеле) із некрасивим тілом. І їхній випещуваний мазохізм щодо цієї теми — ще один незрозумілий чоловікам стереотип. Адже ви, жінки —наші perpetuum mobile, не буваєте некрасивими ні-ко-ли; заспокойтеся, будь ласка, а я готовий стати вашим домашнім психо— і фізіоаналітиком...
Нарешті ми отямилися від цього шалу, і Оксана... заплакала. Що ж, сльози далекі від інстинкту. Але попри мою прохолодність до жіночих сліз (з ними не покохаєшся), все ж відчув себе вірокрадієм. Бо не планував з Оксаною затяжної історії: 1) живемо у різних містах; 2) вона розлучена, отже, дивитиметься на мене як на потенційного чоловіка; 3) надмірна прив'язаність є шкідливою для мене, бо відбирає шмат свободи.
Але найзворушливішим було те, що вона — ніяка акторка. І я відчув цю повну відсутність жіночої гри і рідкісну безхитрісність. Якщо не любити — то не любити зовсім, а любити — то не на чверть чи половину, а так, щоб лупитися об мур головою, болісно переживати прохолоду чи відстороненість і... любити далі.
"Вона не гумова лялька, чоловіче, — підказував прокинутий внутрішній голос (напевне, сумління, хоча я завжди вважав, що не маю совісті щодо всіляких схрещень чи женозваб). — Не користайся нею вдруге і вдесяте, щоби потім вишвирнути, як відпрацьований презерватив. Зрештою, у цьому випадку накличеш непотрібний трагіфарс, а ти не любиш трагіфарсів чи драм із власною участю".
(Продовження на наступній сторінці)