У філософських трактатах Сковорода відтворює суперечності своєї епохи. Він користується досягненнями світової теорії пізнання, вносить свої суттєві доповнення. Матеріалістичні тенденції великих мислителів увібрав у свої трактати Сковорода, цілеспрямовано підкреслюючи як джерела знань, полини, шукання нею істини. Не відставав у цьому мислитель від французьких матеріалістів XVIII ст., знайшов спорідненість з судженнями своїх сучасників Ломоносова, Козельського. В ідейній співзвучності великих мислителів епохи антифеодального просвітительства чується переконливий голос правдолюба Сковороди.
ДУМКАМИ ЗРІДНЕНІ
Знайшов мандрівний філософ сердечне ставлення до себе у сім'ї Тевяшових — Степана Івановича та Володимира Степановича. Свій "Разговор, называемый алфавит, или Букварь мира" він заадресував Володимиру Степановичу, а в 1776 році здійснив мандрівку до Воронежа і зупинився на хуторі Тевяшових серед мальовничих краєвидів місцевості поблизу тихого Дону. Тут завершено перший варіант твору "Икона Алківіадская" ("Изаилскій Змій"), що став етапним у постановці питання про природу, матерію та її вічність і форми існування.
Під час подорожі до Воронежа Григорій Савич спостерігав багато повчального. Він зустрічався з донськими бурлаками, які згадували Пугачова, стиха співали про нього пісні й розповідали легенди про народного ватажка. Це були обвітрені, засмаглі під сонцем, фізично міцні люди. У їхніх очах читав нескоримість, гнів, зневагу до спокійного життя. Несли вони свої дужі, але похилі плечі, щоб продавати силу й молодість.
Бурлацька пісня тривожила Григорія Савича. Чув у ній, як "Волга-матушка" прощально стогне за втраченою волею, як скеля Степана Разіна на Волзі розмовля з супротивним вітром, як тихий Дон несе хвилі в південні степові простори, щоб розвіяти журботу-кручину.
Любив такі пісні й сам господар, в якого зупинився Григорій Савич у старосвітському будинку острогозьких козачих полковників. Степан Іванович Тевяшов — старий вояка, учасник походів, любитель музики. Було про що Сковороді поговорити з ним. Згадали про Якова Павловича Козельського — він теж навчався в Київській Академії. Вогонь просвітительського гуманізму, запалений у ній, не згасав. Ним освітив Козельський і свої, видані в 1768 році, "Философические предложения". Григорій Савич у цьому трактаті знаходив історично переконливі та співзвучні йому міркування, зокрема критику схоластичної богословської філософії. Такі "философы рассуждают о свойствах и делах божьих, а мне думается, что это они предпринимают излишнее и не сходное с силами их разума дело".
Наче власні думки вичитував у трактаті Козельського: "Пространство, рассуждаемое отдельно от тел, есть прямое ничто,— рассуждаемое в телах, есть протяжение...
Время называется продолжение в последованин одних вешен за другими".
Знаходив Григорій Савич у праці Козельського по-братимський перегук філософії просвітителів, колискою якої для обох була Київська Академія. Теорія Козельського "природного права" та "вічного миру" між народами мала багато спорідненого з гуманістичними ідеями Сковороди. Він почував себе не самотнім, коли в домі Тевяшових писав трактат "Икона Алківіадская".
Якщо Ковельський висловлювався про правдолюбство народу та необхідність введення для нього відповідних розумних законів, то Сковорода заговорив про змістовність трудового життя людини та її шукань у різних сферах діяльності. Він підносить ім'я античного філософя-матеріаліста Енікура, посилається на Горацієві визначення щастя людини, нагадує радість Піфагора, який знайшов істину, "раскусив емблемат треугольника". Сутність життя визначає мислитель матеріальними чинниками: "Житіє — значит: родиться, кормиться, расти и умаляться, а жизнь есть плодоприношение, прозябшее от зерна истины, царство вашіе в сердцѣ их".
Звідси Сковорода ставить вимоги реальних, розумних законів, що відповідали б природі людини: "Все преграждаемое законом блаженные натуры есть тѣм не полезное, чем не возможное, а чем полезное, тѣм возможное". Але законодавці нехтують зернами народної етики, пишучи черстві закони. Бувають "нелѣпыя мысли" і у "возмужавших и высоких фамилій людях". З відтінком іронії Сковорода говорить про злободенну сучасність: "Скороде конец міру... бог знает, может быть, в слѣдующій 1777 год спадут на землю звѣзды... Что? РазвѢ нельзя, чтоб Лот был пян от нововыдавленного вина?.." Полемічно ущемливо Сковорода дає відповідь: "Пускай оно у нас не хмѣлыюе, но от бога вся возможна..."
Думки Сковороди, висловлені в "Иконе Алківіадской", своїми багатозначними критичними натяками на
сучасність зріднені з твердженнями Козельського про суспільні порядки, про людські чесноти і законодавство.
Не випадково Сковорода нагадує біблійну легенду про змія, якому поклоняються мандрівники в пустині. Це символ не законності, а обману. На скрижалях, ніби писаних самим богом, Мойсей передав закони своєму народові. Але "не диво, что Мойсея звут обманщиком". Така сміливість думки Сковороди визначала не тільки його критичне сприймання біблійних законів, а й була спрямована проти сучасного законодавства, яким утверджувались права дворян та надавалась чиновникам необмеженість у свавільному ставленні до народної маси
Не раз монархічні законодавці посилались на "заповіді божі", принесені з божественної гори для народу. Тому розкриття містичного дурману цієї легенди набувало гострого протестантського значення в умовах запровадження багатьох катерининських законів.
Розвінчування божественної мудрості Мойсея межує у Сковороди з злободенним сарказмом: "Мойсей между протчіими фигурами занял у египетских священников и ікону змія, образующаго божію премудрость. А когда одна фигура, то и вся библія есть змій".
Говорячи про лжу біблійних положень, які сприймали законодавці для правового утвердження абсолютизму й класового терору, Сковорода націлював вістря своїх іносказань на злободенні явища. Тому його твердження набували памфлетичної гостроти: "Біблія есть ложь, и буйство божіе не в том, чтоб лжи нас научала, но только во лжѣ напечатлѣла слѣды и стези, ползущій ум возводящая..."
Під оболонкою іносказань, символів, афоризмів криється глибока істина в оцінці сваволі законодавців. Сковорода не називав імена цілого синедріону осіб, що підпирали трон абсолютизму. Не згадує він імператорські укази та маніфести, що їх щедро оголошувала Катерина. Мислитель-гуманіст бачив, як і зріднений думками з ним земляк і сучасник Козельський, що введення неправих законів лягало на плечі народу, остаточно ліквідувались залишки автономізму на Україні, козацького само врядуванпя.
Голосом наболілої душі звучать багатозначні висновки в трактаті "Икона Алківіадская": "Благородный и забавный есть обман и подлог, гдѣ находим под лжею истину, мудрость под буйством... И не дивно, что для сих лисов из высоких божіих гор рождается не лев или орел, но мыши, ежи, совы, вдоды, нетопыри, шершни, жабы, песія мухи, ехидны, василиски, обезьяны и вредящія соломоновським виноградом ЛИСИНЫ".
Народний мислитель-поет не оспівував законодавчої мудрості імператриці, не мирився з глашатаями абсолютизму. Великий потік народної творчості, в якій відбито протестантські, бунтарські настрої, живив думки мандрівного філософа. Сміливими роздумами він ідейно побратався з своїм земляком мислителем Козельським, хоч доля повела їх різними життєвими шляхами.
Після написання трактату "Икона Алківіадская" Григорій Савич мандрував до Густинського монастиря. Не гріхи спокутувати прибув він у Густинську пустинь під Прилуками. Інша сила привела його на береги Удаю в древню обитель. Знаходив тут нові джерела народної мудрості. Вгадував у розливі Удаю пахощі рідної чорнущанської Многи, слухав розповіді прочан з рідних місцевостей, зачаровувався спорудами в стилі бароко, особливо збудованою з каменю Троїцькою церквою. Вичитував у Густинському літопису казання й стародавні легенди. Повідали вони про походи й славні діла Сагайдачного. Недарма освічений чернець Густинської пустині виводив слова рідним скорописом. Читаючи славнозвісний Густинський літопис, проймався мислями про великих мужів минувшини, пізнавав історичну долю свого народу, його змагання, шляхи розвитку та роздоріжжя. Черпала душа поета-мислителя прозорі джерела в тому письмі, глибші й чистіші за повноводі розливи Удаю. Думкою линув у неосяжні простори всесвіту, не відриваючись від життєвої мудрості свого народу.
Від Густинської обителі не дуже далеко і до рідних Чорнух, чи не направити свої стопи на берег тихої Многи? Там рідна оселя, спокій і тиша. Може, дати можливість відпочити бентежним думкам, безнастанним шуканням істини? А чи не визначає це скоритись і пристати до тихого берега? Суєтне життя розставляє свої невидимі павутиння, щоб обплутати і погасити дух вольності. Ні, не судилось йому прибитися до тихого берега мирської суєти...
Відкладав на інший раз можливість погостити й відпочити в рідному селі. Не час потрапляти r обійми домашнього спокою мандрівникові, девізом життя якого проголошено: "Мир ловив мене, але не піймав".
Не один же він такий. Є побратими в поглядах на життя, на природу й людину.
Сковородинськими шляхами на берегах Ворскли, Псла та Хоролу водила доля і талановитого сина грузинського народу Давида Гурамішвілі. Старший за Сковороду на 17 років, він кілька десятиліть свого творчого життя поєднав з українським народом і помер у Миргороді.
(Продовження на наступній сторінці)