Критичні роздуми мислителя виливалися у творах. Його бентежили обурливі явища в суспільному житті. Чув він голос народного протесту за чинимі кривди. Приєднувався до нього своїм словом правдолюбства, що виливався в іносказаннях байок, притч та філософських діалогів. Написаний "Діалог, или Разглагол о древнем мірѣ" Григорій Савич надіслав Михайлу Івановичу Кова-лінському, супроводжуючи листом, у якому просив: "Прійми сію мою лепту. Читай. Мудрствуй. Прирасти ее
и возрасти ее. От зерна изыйдет благосѣннолиственный дуб мамврійскій. СѢнь его вмѣстит хоть вселенную... Мно-зи глаголют, что ли дѣлает в жизни Сковорода? Чем забавляется?.. Лз же поглумлюся в заповѣдях вечного".
Знайомив Сковорода своїх друзів і з діалогом "Бесѣда, нареченная двое, о том, что блаженным быть легко".
Ще в Китаївській пустині зародився намір написати ці діалоги. Повернувшись на Слобожанщину, Сковорода поволі обмірковував нові філософські праці про зміст життя людини, про її щастя, про явища, які обіймають простір часу, взаємозв'язок речей та природні зміни їх форми, невіддільної від змісту. Кожна видима річ породжує свою тінь: "Роги и кожа оленья есть плоть и тѣнь. Надѣнь кожу его с рогами без сердца і будешь чучело его".
Перемагаючи теологічні намули, мислитель шукає істину у взаєминах людей, у розумному житті, розвінчує удавану, скороминучу славу вельмож:
Их твердь — одна вода, В средннѣ их — біда.
Не в розкошах і почестях слава "бренного человѣка". Є інший світ, "гдѣ царствует вѣчная сладость и вѣчная юность".
"Если бы мнѣ вселенную дарил по плоти, я бы отказался. И малые сторонки моея матери Малороссіи,— говорить один із учасників полемічного діалога,— и одной ея горы не взял бы".
Природа складається з речей, що мають між собою постійний зв'язок: "Вода без рыб, воздух без птиц, а время без людей — быть не может". Біблійне поняття про бога — творця світу — Сковорода намагається підпорядкувати філософському розумінню істини: "Мір наш єсть риза, а господь — тело. Небо наше есть тѣнь, а господнє — твердь. Земля наша — ад, смерть, а господня — воскресеніе. ВѢк наш есть то лжа, мечта, суета, пара, ничто же, а истина господня пребывает вовѣки".
Не завжди спроможний був мислитель розвіяти всі теологічні серпанки, осмислюючи таємниці світу й духовної природи людини. Він не міг сягнути далі своєї епохи в розвиткові людського мислення. Але й крізь завуальовані не завжди виразними твердженнями роздуми пробивається критичне начало, чути голос протестанта, якого не задовольняє дійсність.
Мислитель закликає "обновиться духом ума и одіться в нового человѣка". Він пристрасно закликає: "Воста-ни, о лѣнивый дремлюче! Возведи очи твои, о сідящій в темницѣ! Минай и проходи пусту бездну и стѣну твоих стихій. Воззри хоть мало, о тяжкосердная и ползущая душа".
Саме в часи гонитви вельмож за славою, коли й козацька старшина падала ниць перед монархічним троном, прагнучи "быть жалованой" імператрицею, Сковорода міг проголосити: "Всяка плоть есть то сѣно, и вся слава человѣческая есть то тлѣнь, грязь, ветош, ничто же". Подібні проголошення були сміливим викликом всім увінчаним скороминучою славою катерининської епохи щедрих нагород і пожалувань цілого сонмища вельмож, що підпирали високий трон абсолютизму й гноблення.
Силою думки, гостротою протестантського слова Сковорода стає в ряди найпередовіших для свого часу глашатаїв волі та права людини на її життя й духовний розвиток. Муза його знаходить живі джерела в бутті народу. Мовою іносказань орудує мислитель і поет, вдаючись до жанру байки. Як і в кожного відомого в історії культурного розвитку народу, сковородинська байка стає національним надбанням. Вона увібрала в себе ознаки ліричної, епічної й драматичної творчості. В ній порушені злободенні питання про зміст життя людини, її моральні основи, про зіткнення різних характерів, що віддзеркалюють суспільні явища.
Ще в часи викладання піїтики Григорій Савич написав "Басню Есопову" з такою преамбулою: "Преображена на новый вид малороссійськими фарбами для учеников поетики 1760-го года в ХарьковѢ. Вина сея басни та, что многіи от учеников, нимало к сему не рожленны, обучали-ся". Зміст її виразний, критично цілеспрямований. Козеня, відбившись від отари, наражається на смертельну небезпеку— зустрічається з Вовком, який не відмовився виконати передсмертне прохання потерпілого — заграти на флейті. Під звуки вовчої музики танцює Козеня, доки не збіглися з села собаки й розшматували хижака. Потрапивши в скрутне становище, Вовк усвідомлює свою необачність:
"На что (сам себѣ) стал ты капслмейстром. Проклятый, з роду родившись кохмейстром? Не лучше ль козы справлять до росолу, Неж заводити музыканску школу? А! а! достойно!.."
Мораль байки — в заключних рядках, озаглавлених словом "Приказка". Головна її суть в афоризмі: "Аще не рожден — не суйся в науку".
Цю тему Сковорода художньо інтерпретує в багатьох інших іносказаннях та поширює у філософському трактаті "Разговор, называемый алфавит, или Букварь мира".
У листі 1774 року до приятеля Опанаса Пайкова Григорій Савич повідомляв: "В седмом десяткѣ нынѣш-няго вѣка, отстав от учительской должности и уединяясь в лежащих около Харькова лесах, полях, садах, селах, деревнях и пчелниках, обучал я себе добродѣтели и поучался в біблій; притом, благопристойными игрушками забавляясь, написал полтора десятка басень... А сего года в селѣ Бабаях умножил оные до половины".
Надаючи великого значення літературним іносказанням. Сковорода звертався до свого друга: "Не презирай баспословія! Басня и притча есть то же. Не по кошельку суди сокровище, праведен суд суди. Басня тогда бывает скверная и бабія, когда в подлой и смѣшной своей шелухѣ не заключает зерно истины, похожа на орѣх свищ... И не дивно, что Сократ, когда ему внутренний ангел— предводитель во всѣх его дѣлах — велѣл писать стихи, тогда избрал Езоповы басни".
Естетичні основи жанру байки Сковорода сприйняв з античної літератури. Але на цьому він не зупинився. Зміст його іносказань злободенний, по-філософському осмислений. Це своєрідні фабульні казання з розгорнутими висновками, яким дано назву "Сила".
Осмислюючи поетику байки, Сковорода дбав за фабульну виразність і гостроту висновків, за наповнення її народною мудрістю. "Глупую важность,— писав він,— встрѣчают по виду, выпровожают по смѣху, а разумную шутку важный печатлѣет конец. НѢт смѣшнее, как умный вид с пустым потрохом, и нѣт веселѣе, как смѣшное лицо с утаенною дѣлностью. Вспомните пословицу: красна хата не углами, а пирогами".
Багатий зміст, дотепний гумор народної творчості наснажує байкаря. Він стає біля джерел народної сатири. "Я и сам,— пише він,— не люблю превратной маски тѣх людей и дѣл, о коих можно сказать малороссійскую пословицу: "Стучит, шумит, гремит... А что там? Кобылья мертва голова бѣжит".
Вносячи нові поняття прекрасного в піїтику, Сковорода не залишав осторонь жанру байки, збагачував її найпередовішими досягненнями естетичної думки. "Не мои сій мысли,— заявляв він,— и не я оные вымыслил: истина есть безначальна... Одни только мысли наши всегда с нами, одна только истина вѣчна, а мы в ней, как яблонь в своем зернѣ, скрываемся".
Ідучи від античних зразків байки Езопа і Федра та різионаціональних розгалужень індійської "Панчатантри", Сковорода у своїй творчості найтісніше поєднав українську байку з народним тваринним епосом, наповнив її життєвими темами. Властиві для громадської лірики Сковороди мотиви набули епічно-художнього вираження в його байках та притчах.
У розвиткові байки завжди позначались демократичні викривальні тенденції, що становили ідейну основу епічної розповіді. Як сучасник російських байкарів Тредіаковського, Сумарокова, Хемнінера та викривальних памфлетів журналів Новикова ("Трутень", "Пустомеля", "Живописец"), Сковорода поєднав свою майстерність іносказання з розвитком гумору і сатири в літературі, ставши зачинателем української байки, хоч і мав у цьому жанрі своїх попередників.
У процесі формування української байки відбувалося злиття фольклорних елементів з літературою. Свідченням цього є байки, вмішені в риториках та поетиках XVII— XVIII століть (Митрофаиа Довгалевського, Іларіона Ярошевицькою, Веніаміна Багацького, Феофана Прокоповича, Георгія Конпського та ін.). Знайшли своє місце елементи байкарських іносказань у проповідях Іоаникія Галятовського, Аитонія Радивиловського. Складовою частиною здавна входила байка до риторичних жанрів. Запозичаючи переважно античні сюжети байок, автори цих творів вносили до них для красномовства народний колорит. Так у відомому "Апокрисисі" Христофа Філале-та (XVI ст.) наводиться езопівський сюжет про Вовка і Лисицю. Посиланням на алегоричні образи Вовків та Овець загострив автор "Перестороги" антиуніатський памфлет (XVII ст.).
(Продовження на наступній сторінці)