— Бо мені відомі деякі обставини діяльності Заньковецької. Прикрі недомовленості виникають у неї з Миколою Садовським. Може статися так, що цього разу доведеться слухати Наталку у виконанні не Заньковецької, а Ліницької.
— Приєднуюсь до твого, Панасе, листа, бо дуже хочу бачити Марію Костянтинівну в нашому домі, — неспокій бринів у словах Олександри Михайлівни.
— Крім усього, мені необхідно зустріти Марію Костянтинівну в творчих справах. Адже вона добре змогла мотивувати розв'язку драми "Лимерівна". То хотів би порадитись про закінчення роману "Повія", який я пишу вже багато років. Марія Костянтинівна чуло розбирається в колізіях жіночої душі.
— Це необхідно? — споважніло запитала Олександра Михайлівна.
— Так... Її поради вагомі для психологічних мотивацій. Недарма сонячний промінь, торкаючись землі, розпорошується барвами веселки. Такими я уявляю гру й товариське слово одержимої великим талантом акторки, їй дано силу проникати в найпотаємніші куточки людської душі, особливо жіночої.
* * *
Готуванням до свята заповнювалось усе дозвілля Панаса Яковича. Розуміючи його історичну вагу, він збирався використати зустріч для узгодження і координації багатьох заходів у культурному житті. Раз у раз надходили звідомлення про наміри багатьох діячів прибути до Полтави. Все це мало вилитися в демонстрацію і згуртування розпорошених демократичних сил української інтелігенції, що несла просвіток народним масам.
Напередодні свята пожвавився рух у місті. Прибув переповнений пасажирами київський поїзд. Ще раніше приїхали гості з Галичини та Буковини. На квартирі повіреного Миколи Андрійовича Дмитрієва відбувалася нарада членів комісії по улаштуванню свята. В ній взяли участь прибулі представники з інших міст.
Панас Якович приховував своє хвилювання. Але збентеженість його гості читали у виразі проникливих очей, прикритих синяво-прозорими окулярами.
Рухливий, енергійний Борис Грінченко, що прибув з Києва, гаряче говорив:
— Ми повинні протестувати проти заборони рідної мови. Протестувати! Всіма засобами протестувати!
— Але як? — запитував Микола Андрійович.
— Можна не піти на офіційну частину. А згодом з'явитися з вінками і влаштувати народне свято, — обізвався Василенко.
— Ні! — знову гарячився Грінченко. — Треба протестувати саме в ту мить, коли голова зборів заборонить комусь промовляти. Демонстративно маємо скласти свій протест!
Учасники наради завагалися.
— Я підтримую Бориса Дмитровича, — обізвався Панас Якович. — На свято прибудуть і наші друзі, і ті, що намагаються надати всій події казенно-офіційного змісту. Спостерігаючи всі перипетії в готуванні до свята, я зрозумів, що тут відбувається зіткнення двох тенденцій... Я б сказав, зіткнення двох протилежних сил.
— Правильно, Панасе Яковичу! Нам треба бути передбачливими й рішучими, — вдумливо й сердечне заговорив Михайло Коцюбинський. — Наше, прибуле сюди, чернігівське драматичне товариство настроєне радикально.
— А може, нам досягти б якоїсь згоди? — обізвався представник "Нового времени" Горленко. — Шкода, що тут нема посла віденського парламенту Романчука. Мені відомо, що він за згоду, за примирення обох тенденцій. Адже й Котляревський говорив: "Де згода в сімействі..."
— Не про ту згоду йдеться в "Наталці Полтавці", — Коцюбинський, посміхнувшись, переглянувся з Панасом Яковичем.
— Отже, товариство, будемо рішучими... Нас підтримає молодь! — вів далі Грінченко. — На свято прибула й Леся Українка. Вона непримиренна. З нею чернігівська приятелька Андрієвська. До них прислухається радикально настроєна молодь.
— Витримаємо іспит...
— Не віддамо на поталу нашого Котляревського... У піднесеному настрої розходилися учасники наради... Ще зрання 30 серпня на вулицях купчилися люди, насторожено походжали поліцаї. Міщани збиралися до кладовищенської церкви. Тут дряхлий єпископ Іларіон відправив панахиду. А тим часом біля могили Котляревського скупчилася сила-силенна люду.
Після того служіння учасники молебства на чолі з єпископом рушили до пам'ятника на Протопопівській вулиці. Сюди прибув віце-губернатор Фонвізін з урядовими особами. Як тільки Іларіон обійшов з кропилом пам'ятник, віце-губернатор з головою управи Трегубовим взялися за бинду, щоб стягти покривало з пам'ятника. У віце-губернатора був такий урочисто-самовпевнений вигляд, ніби він хотів підкреслити, що недарма якийсь із його прадідів написав комедію "Недоросль".
Покривало впало... Закрасувався бронзовий бюст поета, а на постаменті горельєфи: троянці-запорожці на чолі з Енеєм човнами відпливають у мандри, сцена з "Москаля-чарівника", постать Наталки з відрами на коромислі і біля неї пан возний.
Запанувала урочиста тиша. Віце-губернатор і голова управи стояли, ніби переможці, що виграли баталію... Але такий урочистий спокій тривав лише кілька хвилин. Делегати різних груп вінками оточили пам'ятник. На постамент зійшов Борис Грінченко і голосно зачитував напис на кожному вінку:
— Від письменників Києва: "Ти до нового всесвітнього життя збудив рідне слово"... Від Українсько-руського наукового товариства у Львові... Від Одеського літературно-артистичного товариства: "Батькові нової української літератури, славетному автору "Наталки Полтавки"... Від львівського товариства "Просвіта": "Народному просвітителеві"... Від академічної громади в Галичині: "Будеш, батьку, панувати, поки живуть люди, поки сонце з неба сяє, тебе не забудуть"... Від товариства українських дівчат у Львові...
Покладення кожного вінка супроводилося гучним "Слава!". Тисячні голоси лунали на вулиці. Нарешті всі вони злились у неугавне, урочисте й грізне "Сла-а-а-ва-а!".
Віце-губернатор, єпископ, урядові особи десь зникли. Перемогло народне свято...
Почалось урочисте засідання міської думи в театральному залі гоголівського будинку. Засідання відкрив міський голова Трегубов. У президії зайняли місця й члени управи губерніального земства з головою Лизогубом Федором Андрійовичем.
Губернаторську ложу заповнили найзначніші офіційні особи, серед яких — єпископ, віце-губернатор і неодмінний радник Філонов.
Театр переповнений. На гальорку пробралися й Панасові побратими. Серед них він пізнав непримиренного Гната.
Відкривши засідання, Трегубов зачитав пишномовну привітальну телеграму губернатора Урусова:
"З берегів Леману, оспіваного Вольтером, Руссо і Байроном, моя думка переноситься до любимої вітчизни, і, приєднуючись до святкування відкриття пам'ятника народному поету Котляревському, славетному синові нашої дорогої Полтави, я прошу прийняти і передати міському громадському управлінню моє поздоровлення".
Ще тільки дочитував голова привітання князя Урусова, як на гальорці хтось роблено кахикнув. Панас Якович пізнав — так кахикав залізничник Гнат, коли хотів висловити своє заперечення. З прихованою усмішкою в очах поглянув на Василенка. Раптово почулися аплодисменти з губернаторської ложі, їх підхопила президія і дехто в залі.
Після запитання телеграми губернатора єпископ Іларіон залишив ложу. В його блідому, засохлому обличчі можна було бачити задоволення з того, що, мовляв, недарма я кропилом орудував сьогодні, щоб свято проходило з усією офіційною чемністю. В ложі залишився віце-губернатор з своїми підручними. Не криючи своєї тривоги, туди поглядав Трегубов. Він надав слово для довідки про історію побудови пам'ятника книгареві української книгарні Маркевичу.
Наступні виступи жінок — Олени Пчілки та Єфіменкової — викликали пожвавлення в театрі. "На сторожі коло їх поставлю слово!" — останні слова Єфіменкової злилися з овацією.
Від губерніальної земської управи привітання виголосив голова Лизогуб Федір Андрійович. Він говорив з таким незаперечним пафосом, ніби давав управителям вказівки в якомусь із своїх маєтків. Слухаючи його, Панас Якович похитав головою.
— Чого ти, Панасе? — запитав Василенко.
— Сумно стало... Пригадав його брата Дмитра Лизогуба... Той загинув на ешафоті, а цей ніби гріхи його замовляє своїм ліберальним вірнопідданством. По-іншому говорив би сьогодні наш друг, член таємної "Унії" Дмитро...
— Можна пишатися добірною промовою земського пустобреха.
На трибуні львівський делегат, член австрійського парламенту Романчук, потрясаючи своєю сивою чуприною, вишколено сипав цілими жмутками урочисто-патріотичних слів. Першим зааплодував йому в ложі віце-губернатор, а на гальорці знову хтось дошкульно кахикнув. Трегубов посадив Романчука в президії поруч з головою губерніальної земської управи.
Панас Якович не аплодував промовцю, нахилив голову.
— Це ж той, — тихо звернувся до нього Василенко, — про якого Франко сказав: "Ти, брате, любиш Русь, як хліб і кусень сала".
Інакше була сприйнята скромна, але зворушлива, сердечна промова Василя Стефаника. Ніби представлені тут дві Галичини — одна в особі Романчука, а інша, демократична, в особі Стефаника.
Красиво й переконливо вітав галичанин Студинський, закінчуючи промову:
— Він підняв нас до сонця правди, сонця науки, сонця братолюбства!
Ще виступали галичани, буковинці. Від чеської громади вітав Коварджик...
Професор Харківського університету Сумцов говорив повільно, ніби викладав свої історико-філологічні дослідження з висновками:
(Продовження на наступній сторінці)