«Григорій Сковорода» Іван Пільгук

Читати онлайн роман Івана Пільгука «Григорій Сковорода»

A- A+ A A1 A2 A3

ЗАМІСТЬ ПЕРЕДНЬОГО СЛОВА

Його ім'я звучить в історії незгасної мислі и слова — Григорій Сковорода. Із саквою за плечима та флейтою в руці пройшов він шляхами й роздоріжжями рідного краю, а думкою вимірював простори всесвіту І правди глибину, мудрістю й чеснотами прославивши свій народ. Перед тронами владик не схиляв свого чола, не визнавав вінценосної слави царів і королів. Праправнуки з гордістю називають ім'я, що своїм безсмертям пішло у мандрівку століть з багатозвучним словом і піснею дзвінкою.

Наче живий, простуєш ти із давнини до наших днів, щоб силу пристрасті співця і простір помислів своїх віддать новій добі звитяг народних. Мудрістю своєю ти вольність думки провіщав і заповів любити правду непідкупну. Крізь темряву тяжкого лихоліття ти істину проніс, освітлював шляхи визволення пригноблених братів.

Тяжкі й прославлені твої мандрівки з посохом і книгою в руці. Ти не проміняв чесноти на достатки і чини, з трудівниками поділяв радість і скорботу, а в бідності знаходив духовні скарби, що їх не змили буремні грози часу.

Твої слова вивчають наші школярі, а силу мудрості досліджують учені, й подякою ім'я твоє вінчають читачі.

Що може бути краще, як та гармонія душі! —

таким обмовився про тебе словом наш Тичина.

У тій "гармонії душі" ти поєднав і добрості натхненний дар, і гумору разючу гостроту. В піснях збагнув скорботний біль, жадобу волі та мрій незмірну височінь. У синь віків поніс ти мудрість і любов до рідних пив, плекаючи чуття людяності та волі.

Благословенні ті шляхи, якими ти пройшов, залишивши сліди, не стерті від навал ворожої орди. Не в квітчаній киреї, а в свитці мандрівній ти увійшов у храм надбань вселюдської культури, принісши дар душі великого народу.

Ми горді тим, що мудрий Ленін ухвалу підписав, поставивши твоє ім'я серед тих, кого належить увічнити в монументах, шануючи борців за волю й честь вітчизни.

Тобі, любомудре, світоче правди, що йшов крізь ніч назустріч ранку, плекав у мріях народження нового дня, присвячує автор сторінки цього твору.

 

Частина перша

ШИРОКІ ОБРІЇ

ВІД РІДНОЇ ОСЕЛІ

Кожен прибулець у Чорнухи міг здалека пізнати хату козака Сави, бо вона позначена розложистим гніздом лелеки. Ніби знала мудра птиця, яку оселю їй привітати, осівши на солом'яній гребінчасто постриженій покрівлі. Не раз навіщали цю хату побратими Лохвицької сотні, прославленої ще колись під Берестечком у боях з шляхтою. Та про ті події зберігають лише перекази сини і внуки. А тепер ось інша тривога в родовій козацькій сім'ї...

Загорівся вогонь у карих очах Сави, і збрижилося похмуре чоло, коли він простяг кремезну руку до шаблі, яка висіла здавна на килимку, що прикрашував світлицю, поруч портретів Богдана Хмельницького та Івана Богуна, вправлених у почорнілі рами. Голублячи пильним зором давню подругу козацьких походів, щерблену в кривавих січах, він підніс її — заповітну святиню — до сина Григорія, який, одягши на себе нове вбрання бурсацького покрою, стояв нездвижно біля зажуреної матері.

З урочистим смутком дивилась вона на сина великими очима, наповненими слізьми, наче пізнавала в ньому свою молодість. У його довгобразому лиці, високому лобі, широкому розбрів'ї та соколиному погляді добром налитих очей угадувала свій рід. Тривогою наповнювалося материне серце.

— Ой, відаю-вгадую, чого то лелека дрібно клекотав до схід сонця, віщуючи путь-доріженьку,— тихцем про себе мовила вона. Знала, що заповітна шабля знімається з стіни тільки на ознаку значної події.

Ще колись Гриців дід благословляв нею сина Саву, пухкою борозною. Ступав за плугом, наче відміряв кожним кроком не звідані ще шляхи. Свіжа рілля дихала теплом, як жива істота. Хотілося брати її в жмені, пестити голубливими словами. Держачись за чепіги, дивився вперед, прислухався, як на перелогах тріщать корінці, чув мову землі, ніби пізнавав у ній заповіти тих, хто кров'ю зрошував її, боронячи від ворожих навал. Твердий, злежалий грунт вимагав міцно тримати плуга. Аж краплини поту виступили на чолі в Гриця, але він не кидав чепіг аж до кінця довгих гонів.

Зупинивши волів, батько доброзичливо глянув на сина, повів повчальну розмову. Слухав Гриць, і тривогою наливалося юнацьке серце.

— Пройшов ти, Грицю, борозну по полю, що нагороджує хліборобів урожаєм. Освячена наша земля предковічною працею, хрещена кров'ю прадідів та заповітами ростити зело на ній. Земля — що рідна мати, яка ростить дітей, благословляє на працю й зичить щастя. її не можна кривдити ні ледарством, ні марнотратством того, що зростає на ній. Вона свята, бо освячена з давніх-давен ласкою сонця, весняними дощами і зрошувальним теплом літа... Добутий працею колосок є священним даром... Отож, Грицю, і в своєму житті підеш трудовою борозною святої нашої землі.

Подивився Гриць на пройдені гони, і серце налилося гордістю та міццю, наче черпав невидиму силу з розпушеної землі. Пригадувалося свято обжинків, таке урочисте, величне й утішне. Дівчата заквітчували себе вінками, плетеними з колосків. А "царівну жнив" прикрасили не тільки найдоріднішими колосками, а й дубовим листям. Такі давні звичаї трударів землі...

Повертаючись з поля, Гриць попереду їхав на коні, що вигарцьовував під ним, наче в поході. Зупинився, коли побачив, як переходила шлях з повними відрами дівчина. Пізнав у ній "царівну жнив", бо ще й вінок, позначений дубовим листям, не скинула з себе. Зняв шапку Гриць, низенько вклонився, попросив води напитися.

Забилося дівоче серце, коли побачила Гриця, готового до походу. Не могла вимовити слова, лише тривогою сколихнулися брови, а в благальних очах світилося блакитне небо й безмовна гордість козачки. Здавалося, що її зашаріле лице випромінювало бризки вранішнього сонця.

Чудодійну силу того погляду затамував у собі Гриць, серцем відчувши, що він переступив поріг у світ дорослої людини.

Позаду залишались роки, коли зазнав і материної ласки, і перших чар дівочих очей, і пригод на березі тихої Многи, що весняними розливами котила води до закучерявленого вербами Удаю, а на кінець літа вкривалася ряскою, під якою дрімливо снували краснопері карасі. Тоді Гриць міг виловлювати їх голими руками. Іноді з батьком, коли той їздив ярмаркувати, бував на річці Лохвиці, навіть у Лубнах на Сулі бродив берегами, порослими лататтям. Але такі карасі, як у річці рідних Чорнух, ніде не ловились. Тепер ось доводиться розпрощатися не тільки з карасями, а й з рідною оселею, з причілками батьківської хати.

Батько благословляв у дорогу сина, а мати подала дукатик давнього козацького роду і заповіла переподарувати його Тій вродливиці, до якої заговорить Грицеве серце парубоче...

На вулиці стояла підвода, знаряджена в дорогу. Вийшовши за ворота, Гриць зустрівся поглядом з тією ж козачкою, заквітчаною дубовим листям. Стояла, як трепетолиста тополя над шляхом, закучерявлена барвінковим смутком. Гриць затиснув у руці дукатик, поглянувши на матір...

Поніс шістнадцятилітній юнак у далекі світи батьківські заповіти, материну скорботу, безсловесну мову голубливих очей молодої козачки і пах дубового листя, що прикрашувало "царівну жнив". Бита вітрами, сходжена дідами й прадідами, послалась, як у пісні, доріженька в незмірну далечінь.

Стояла, як у тривожній казці зачарована, мати, благословляючи шлях щедрим словом і теплою сльозою.

В ОБИТЕЛІ НАУКИ ТА МИСТЕЦТВА

Стояв па київських священних горах прибулець з по-низов'я тихого Удаю, озирав простори далечини і часу. Стелилася навколо сивизна століть, оповиваючи древні споруди, багаті мозаїкою та фресками. Стояв колись на цих висотах мудрий князь, виміряючи зором привілля Київської Русі та сягаючи мислями в майбуття.

Григорій ніби чув гомін землі, перегук віків, і думка стрімким соколиним летом сягала в невідомі далі. Не шлем і щит приніс він на цю священну гору, а торбу з окрайцем житнього хліба, пропахлого трудовим потом, та флейту — порадницю скаламучених, як молодий хміль, роздумів.

Гомінкий шарварок повис внизу над Подолом. Доноситься здалека багатоголосий гомін Житнього базару. Заклопотаною мурашвою снують там люди, сходяться з Кожум'як, Куренівки, Дьогтярів та Зброярної й Гончарної вулиць. Стихав той шарварок, коли сонце спускалось в обійми до найдревнішого, заснованого разом з хрещенням Русі Межигірського Спасо-Преображенського монастиря, що став притулком літніх, боями гартованих запорожців. За ним сизою габою стелилися завітрені горизонти.

Зір Григорія приковують споруди Богоявленського братського монастиря — прикраси всього Подолу. Сюди — до Київської Академії — приніс Григорій питливу свою юнь, прибившись з рідних Чорнух. Прийняла його в свої обійми обитель науки й мистецтва, що променисто зоріла у всесвіті духовного життя, ховаючи у своїх стінах понад столітню історію. Розкриваються її таємниці в запитливих думках молодого спудея Григорія Сковороди...

1615 рік — час заснування Братської школи. Багато відтоді дніпрової води покотилось хвилями до Чорного моря, багато подій засвідчив стародавній Київ. З іменем Єлисея Плетенецького пов'язані перші заняття школи, що стала нездоланною фортецею в багаторічній боротьбі проти єзуїтів та шляхетсько-польської католицької експансії.

(Продовження на наступній сторінці)