— Не заперечую... Але у мене є інше прохання. Прошу довідатись, коли має намір Володимир Галактіонович Короленко прибути до Полтави. Є такі чутки...
Олександра Михайлівна не помилилася. Цієї ночі довго Панас Якович писав. У збуджених думках він зустрівся з героїнею роману "Повія", наче чув її голос: "Світе мій, квіте мій, який ти красний! Ще б ти красніший був, коли б тебе лихі люди не мутили!"
Якими шляхами повести безталанну жінку? Не до примирення стелеться її шлях, а до помсти. Разом з нею письменник знаходить цей шлях і занотовує видіння пожежі: "Палає палац від гори і до низу, куріє садок, укритий жовтим димом... а внизу люди гомонять, чується їх регіт великий..."
Коли вже засіріло надворі, в кімнату ввійшла Олександра Михайлівна.
— Чую, що перо твоє весь час шурхотить по папері. Не наважувалася турбувати...
Тихий ранок сизою голубкою воркував у вікно, проганяючи втому з думного чола.
* * *
В адресованому з Петербурга листі Горленко сповіщав, що він довідався про намір Володимира Короленка оселитися постійно в Полтаві.
Про цю новину Мирний розповів своїм друзям і лагодився зустріти Володимира Галактіоновича в перші ж дні його прибуття до міста. Але занадто ускладнились обставини в житті й діяльності письменника.
Довелося переселитися на Третю Кобищанську вулицю у придбаний будинок, який нагадував собою старосвітські садибні споруди. Стояв він у кінці вулиці, звідки починаються кобищанські схили до надворсклянських лугів. Поруч — вуличка Чорний Яр виводить у балку.
Просторий двір, порослий травою. З протилежного боку — дерев'яна веранда. У кінці саду — дуби на березі прозорого ставка.
Тут знаходив Панас Якович тихий перепочинок. Садиба нагадувала хутір. Біля двору збиралися вечорами парубки й дівчата.
У будинку шість кімнат. У просторій вітальні поставили піаніно, етажерку. По стінах розвішано картини, малюнки, портрети. На столі — книги. З вітальні двері ведуть у їдальню, опочивальню й кабінет.
Кабінет невеличкий. Найбільше місця займає письмовий стіл. Канапка для відпочинку, застелена картатою плахтою. Вікно з кабінету виходить у двір, під ним — кущі бузку. Тут довгими вечорами світився вогник, а біля столу хилив своє натруджене чоло письменник. Коли приходили друзі, приймав їх у вітальні або на веранді, де відбувалися найсердечніші й найвідвертіші розмови. А розмовляти було про що, коли події за подіями збурювали тихі простори Полтавщини. Вилились вони у селянські повстання, що спалахнули взимку 1901—1902-х років. Запалали поміщицькі маєтки, загравами освітлювали степові простори, злиднями і нуждою повиті. Лютували каральні експедиції. Часто темними вечорами спостерігав ті заграви. Вони провіщали прихід буремних подій. Хотілося відхилити завісу прийдешніх днів. Тепер, як ніколи, конче треба зустрітися з Володимиром Короленком.
Така нагода трапилась. Це було під час вистави п'єси Льва Толстого "Власть тьмы", що відбулася в новому приміщенні Будинку імені Миколи Гоголя. Прибули сюди з Василенком. Перед виставою у фойє випадково зустрілися з Володимиром Галактіоновичем. Побачивши Василенка, він посміхнувся.
— Як ваші музейні справи, Вікторе Івановичу? — Короленко простяг руку, вітаючись.
— Добре, Володимире Галактіоновичу. Нарешті дістали нове приміщення. Маємо два просвітні будинки імені Гоголя. В цьому — театр, а поруч — музей.
— Радий, — Короленко перевів погляд на Мирного.
— Це мій друг Панас Якович... Український письменник.
— То, може, ви і є Панас Мирний, про якого не раз чув, але портрета ніде не зустрічав.
— Я ще не заслужив, щоб з мене малювали портрети, — добродушно всміхнувся Мирний. — Але про вас далеко йде слава. Знаєте, де я про Мирного чув? У Лондоні... їдучи в Америку, зупинився там і зустрівся з Степняком-Кравчинським. Він перекладав англійською мовою мого "Слепого музыканта". Цікава людина... Тоді й почув, що в Полтаві живе Панас Мирний, який написав чудовий роман "Хіба ревуть воли, як ясла повні?" Навіть розповів історію видання роману в Женеві Драгомановим, з яким тоді був у близькому знайомстві. Ваші твори читають і за океаном. У цьому я пересвідчився.
— Спасибі за таку увагу.
— А взагалі нам треба в іншій обстановці зустрітися, поговорити, — Короленко вклонився. До нього підійшла дама. — До побачення!
Почалася вистава. Мирний і Василенко зайняли місця в другому ярусі. Зал був переповнений. На гальорці тіснилася молодь, робітники. Всі цікавились виставою Толстого, якого рік тому синод відлучив від церкви як боговідступника. Не випадково зійшлося так багато люду.
В одному з антрактів з гальорки почулися голоси:
— Хай живе відлучений від церкви Толстой!
— Хай живе свобода!
Слідом за цим закружляли в повітрі прокламації з написом "Геть царське самодержавство!" На прокламаціях красувалися великі літери: "РСДРП".
— Це новина для Полтави, — зауважив Василенко.
— Але нічого несподіваного нема, — тихо відповів Мирний — Адже по руках ходить "Искра" соціал-демократична.
— Читав?
— Не раз... А де ж Короленко?
У театрі зчинився галас. На сцену вийшов жандармський офіцер, оголосив, що далі вистава не відбуватиметься. Оголошення було зустрінуте свистом і вигуками.
Панас Якович і Василенко хотіли ще побачитися з Короленком, але така пішла веремія, що було не до того.
Жандарми кинулися шукати крамольників, перехвачували прокламації з такою люттю, наче хотіли приборкати якусь нескориму силу.
* * *
У наступні дні місто запрудили козацькі каральні сотні. А розпатлане небо ще яскравіше освітлювали заграви. Наслідуючи свого попередника Татіщева, новий генерал-губернатор Бєльгард виїздив у села з каральними загонами. Після таких "благодійних" експедицій влаштовував бенкети з танцями у губернаторському домі. На бенкети змушені були з'являтися нагороджені орденами чиновники зі своїми дружинами.
Потрапив на такий бенкет і Панас Якович. Впору пригодилися Олександрі Михайлівні рукавички, надіслані Горленком із столиці. Вони добре пасували її чепурному одягові і розкішній зачісці. На неї звернув увагу генерал-губернатор. Причиною цього, очевидно, був не тільки привабливий вигляд Олександри Михайлівни, а й деякі інші обставини. Перед тим Бєльгард "наводив порядки" у Костянтиноградському повіті і побував у домі Шейдеманів.
Коли гості ставали до танцю, генерал-губернатор запросив Олександру Михайлівну на кадриль. Він тримав себе поважно і впевнено, як людина, що навчилася вимагати беззаперечного виконання своїх наказів і вимог, незважаючи на те, що зовнішність не мала ніяких ознак мужності й волі. Низький лоб, продовжений передчасною лисиною, гостряки рідковолосих вусів, вузькі очиці надавали йому миршавого і злого вигляду. Він належав до самолюбів, що свою інтелектуальну невиразність прикрашують манірністю та позуванням. Горе тим, хто потрапляє під владу подібних вельмож. У безмовній покірності підлеглих вони знаходять утіху, а будь-які непослухи кидають їх у гнів. А інколи можуть впадати в несподівану добрість, щоб показати свою благодійність.
Ласкава увага генерал-губернатора зворушила Олександру Михайлівну. Танцюючи, вона зашарілася, широко розкриті очі щедро ронили блиски. Пригадала, як в інституті вважалася неперевершеною в танцях. Тепер ніби хотіла повернути свій давній хист, і це їй удавалось.
Генерал-губернатор не сподівався такої партнерки. Гості звернули увагу на його захоплення й чекали фіналу танців, бо знали, що від настрою генерал-губернатора на подібних бенкетах залежить і вирішення ним державних справ.
Панас Якович спостерігав граційні рухи дружини, що пожвавішала, ніби скинула з себе чимало років. Радів за дружину. Вирішив також скористатися нагодою, підійти до губернатора та поговорити про дозвіл на відкриття пам'ятника Котляревському.
Але губернатор затримався в танці, віддаючи шанобу вправній партнерці. В цей час з'явився ад'ютант. Коли закінчився танець, Панас Якович швидко підійшов до Бєльгарда, який, передаючи йому Олександру Михайлівну, привітно посміхнувся. Та ад'ютант вручив губернатору телеграму.
Читаючи її, він нахмурив брови, брижі збулися на лобі і виступили краплинки поту.
— Панове! — звернувся він до гостей. — Прошу пробачення перед дамами. Мужчин негайно запрошую до себе! — попрямував до вітальні. Ті пішли за ним, чекали якогось несподіваного повідомлення.
Губернатор, тримаючи в руці телеграму, пронизливим, аж тремтливим голосом повідомив:
— Панове! Одержано сумну звістку. Міністра внутрішніх справ, його світлість Сипягіна вбито... — генерал-губернатор не знав, що казати далі. Блаженний вигляд його очей, яким він щедро нагороджував перед тим учасників бенкету, раптово змінився на зловісно-роздратований. Наче дві акули виринули з його орбіт. У голосі задзвеніли ноти хижої люті. — Шибениць мало! Не дамо похитнути трон великої імперії! — істеричним голосом затяг:
Боже, царя храни!
Підхопили інші. Але царський гімн не набував потрібного звучання, хоч губернатор і намагався перекричати всіх словами: "На страх врагам!" Виручили співаків прибулі у вітальню лакеї.
— Прошу, панове, розходитись! Бенкет на цьому закінчено, — генерал-губернатор стояв нерухомо, збираючись з думками.
(Продовження на наступній сторінці)